«Торкатися коханого тепер можна тільки очима»: дружина військового, який повернувся з полону, де його катували

Валерії - 29 років, два з яких вона присвятила тому, аби повернути свого чоловіка, маріупольця, з російського полону. Коли окупанти напали, її коханий вже о четвертій ранку 24 лютого був на штабі. Перед тим, як вийти з квартири, поцілував вагітну дружину, погладив по щоці сплячу п’ятирічну доньку й пішов. Пішов, каже Валерія, на три роки. Повернувся її чоловік лише коли старша дитина пішла в другий клас, вивчила табличку множення… й майже забула обличчя тата. А син, який народився, коли чоловіка утримували у полоні на росії, досі не бачив наживо обличчя рідного батька.

«Для нас перемога буде тоді, коли ми без страху обіймемо своїх коханих…»

Наша розмова, яка сталася з Валерією (ім'я жінки змінене у цілях безпеки родини — ред.) почалася з пошуку «щасливих» історій — тих, хто дочекався коханих із полону. Зокрема й тих родин, чиї чоловіки повернулися напередодні нового 2025 року. Однак з перших секунд Лера заявила: попри те, що зараз вона з коханим у центрі України, в голові він і досі там — у буцегарні, оточений росіянами, які його катують.

Про чоловіка Валерія говорить обережно — цього вимагає його відновлення та психологічний стан, який у полоні понівечили нелюди. Коли наприкінці 2024 року його обміняли — жінка навіть не знала. На фото він не з’явився, — чоловіка відразу ж забрала «швидка» у лікарню. Там у нього знайшли й забої, й перелом ребер і руки, сильні забої ніг, вивихнуті пальці на руках, зірвані в колишньому, проте не так давно, нігті. І опіки та багато внутрішніх ран — окупанти не стримували свої збочені уяви під час тортур.

Тілесне відновлення коханого зайняло не так багато часу — порівняно з іншими хлопцями, деякі з яких досі лікують фізичні рани після обміну. Однак куди тяжча історія з моральним станом воїна — його «ламали» в полоні, хоч він з усіх сил тримався за життя та свідомість.

«Розповідати треба не лише історії тих, кого обміняли й хто повернувся до родини, до життя. Не всі військові, які повернулися з полону й фізично опинилися в Україні, насправді повернулися. З моїм чоловіком повернувся й той карцер, в якому його катували… Мені доводиться вчитися любити його обережно. На відстані. Торкатися можна тільки очима. Він не один такий. Я знаю з десяток історій, коли жінки, які дочекалися чоловіка з полону, морально не можуть його відновити рік, два… Прогрес то є, то зникає. Для нас перемога буде тоді, коли ми без страху зможемо торкнутися своїх чоловіків, не будемо боятися їх налякати, якщо вилка впаде на стіл», — каже Валерія.

«Я дуже боялася, що донька забуде обличчя свого батька. Тому відкривала на ноутбуці фото й відео, щоб вона дивилася на нього»

Коли у липні 2022 року в подружжя народився син, чоловік Валерії уже чотири місяці був у полоні окупантів. Вагітною вона ходила на тоді ще поодинокі мітинги під стіни держустанов з проханням бодай знайти його та сказати, в якому він стані.

«Мені його побратими розповідали, що в полон він потрапив пораненим. Точніше спершу думали, що він загинув біля Маріуполя — коли росіяни пішли на штурм їх позиції, він прикрив усіх хлопців, а сам лишився, бо в нього було сильне поранення ноги. Так героїчно він їх прикрив, а сам не пішов. Так у мене росіяни спершу забрали дім, а потім і чоловіка. Про те, що він живий, я дізналася зі списків з Оленівки — він був пораненим. У списку загиблих хлопців його не було. Я була щаслива й цьому», — пригадує Валерія.

Завдяки підтримці батьків чоловіка, витримувати очікування було легше — донька знала, що тато поїхав захищати їх із мамою, і хоч час від часу питала, коли той приїде — майже ніколи не плакала. Лише раз у дитсадку, на Новий рік, коли до багатьох її друзів прийшли батьки-військові.

«Доця у мене запитує: „Мам, тато нас не любить? Він не хоче до нас?“… Що я могла сказати дитині, коли не знала, чи взагалі він повернеться?.. Сказала, що він серед своїх друзів, але любить нас. Цього дитині на той момент вистачило. Але поки новин про чоловіка не було — я крутила в голові думку: як я їй скажу, що тато помер, якщо це станеться в полоні?.. Але ще більше я боялася, що вона почне його забувати. Тому крайній рік я час від часу відкривала на ноутбуці наші фото й показувала їх доньці, щоб вона пам’ятала обличчя батька», — розповідає жінка.

Переживати біль втрати було не легше — Валерія знає жінок, які не змогли дочекатися чоловіків із полону. Хтось, наскільки це було можливо, почав «нове життя» — підтримуючи, чекаючи на військовополоненого, але вже не на як кохану людину. Зізнається, що їх не засуджує, хоча сама ніколи не мала навіть думки про те, аби чекати на чоловіка як на «колишнього».

«Всередині нашої „дівочої“ групи був випадок, коли на мітингу за повернення полонених зустрілися дві дівчини — одна дружина полоненого, одна — дівчина з міста, де він ніс службу перед полоном. Був випадок, що дружина дочекалася чоловіка, а він через місяць після повернення пішов з сім'ї. Всяке буває. Чи було страшно мені?.. Та я прям зараз боюся усього на світі. Боюсь, що прокинусь зараз, а чоловік і досі там у полоні, а останні місяці мені снилися», — зізнається Валерія.

«Страшно було зайти в палату й побачити, що повернувся не мій чоловік»

Перша зустріч Валерії та її чоловіка відбулася майже через два тижні після його повернення. Тоді її привіз побратим чоловіка, проте з першого разу побачити коханого не вдалося — у тій палаті, номер якої їй назвали, лежали інші хлопці. Коли жінка не побачила знайоме обличчя — всередині все похололо: вона була певна, що сталася помилка і її чоловік досі в полоні. Це ж відчуття безпорадності не зникло й тоді, коли вона таки побачила рідне обличчя… Точніше, його обриси.

«Я зайшла в палату й просто не повірила, що це мій чоловік. Було враження, що зовсім інша людина сидить у кріслі колісному. По-перше, так — він не стояв на ногах, а сидів у ньому. По-друге, від чоловіка не лишилося нічого: риси обличчя — гострі, хоча він завжди був „у тілі“. Обличчя сіре, — не бліде, а буквально сіре. Він не був на вулиці більш як 8 місяців, як мені пояснили потім, звідси й такий колір. Очі такі… налякані, бездушні. Переді мною була інша людина, не мій чоловік», — розповідає Валерія.

Тоді жінка так і не змогла обійняти коханого — ні в першу зустріч, ні під час другої. Розмовляли про дітей, і при згадці про доньку військовий вперше посміхнувся. І майже відразу ж не стримав сльози — через час, який пропустив у житті своїх дітей.

«Ми не обіймалися, бо в нього була травма. Він боявся доторків, медсестри зі страшними зусиллями брали в нього кров. Тому я навіть не намагалася, просто була поруч. Вперше торкнулася його тоді, коли чоловік уже виписувався з лікарні й голився — він голив голову й не зміг дістати шматочок волосся ззаду. І попросив мене допомогти. Я така щаслива була, наче мені хтось мільйон подарував, а не вручив машинку в руку», — сміється дружина захисника.

Валерія пригадує: першою причиною сміху був відеозв'язок із донькою, яку влаштували батьки чоловіка. Щемна зустріч через екран була наполовину «легальною» — психологи зауважили, що це сильне емоційне потрясіння для військового, але його слід пережити. Наслідком і справді було те, що чоловік заплакав — донька його не впізнала, а син не зрозумів, що потрібно дивитися в екран та якось реагувати.

«Перед коханим було й соромно, й незручно… Дуже дивне відчуття, яке я не зрозуміла, як правильно трактувати. Але після цього чоловік трохи змінився. Він ніби справді відчув, що нарешті вдома, посміхався, намагався повторити міміку сина, бо той дуже хмурив брови… А потім він заплакав, бо старша побачила його, але не зрозуміла, хто перед нею. Відреагувала тільки коли почула голос і те, коли він її ніжно назвав, як у дитинстві. Вона ще так здивувалася, перепитала, чи це тато, але відреагувала дуже спокійно. По-дорослому», — каже жінка.

«Мій чоловік удома, але про який інтим може йти мова?.. І про це теж треба говорити»

Після того, як чоловіка виписали, додому повертатися психологи не радили — вважали, що для цього зарано після пережитого. Тому він із Валерією поїхали в реабілітаційний центр за містом — звикати один до одного, вивчати нових себе та вчитися жити разом. Останнє поруч із дітьми було б вкрай важко підлаштувати — з’явилося багато нових правил.

«Якщо згадати всі правила, ми їх так називаємо, то навіть не всі мультики діти зможуть дивитися вдома. Зараз ми на тій стадії, коли не можна різко торкатися чоловіка, у нього потрібно попередньо запитати або попередити про це. Коли я хочу зайти в кімнату з зачиненими дверима — не можна це робити різко: потрібно або наспівувати пісеньку, або почати щось по той бік робити, тобто щоб „підготувати“ чоловіка до того, що я зайду. Голосним звукам, якимось вибухам, різким рухам — категоричне „ні“. На цьому моменті в нас вийшов регрес в один момент, бо ми якось так затишно сиділи з чоловіком на дивані, він мене приобійняв — і я вирішила рукою торкнутися його шиї. Його це так налякало!.. На тиждень ми знову забули, що це таке — торкатися один одного. Його просто трусило, коли я була надто різка, довелося знову дати нам обом час», — пояснює Валерія.

Крім того, фільми та навіть аудіо довелося обмежити через звуки пострілів, крики абощо, які там трапляються. Тому зараз подружжя найбільше переглядає подкасти про науку й тревел-блоги — там, як виявилося, найменше раптових і гучних звуків чи тригерних моментів.

«Те, що я вже й казала колись батькам: я ніколи б не подумала, що після повернення чоловіка з полону мені якийсь час буде важче, ніж поки я його чекала. Перший тиждень я взагалі себе почувала, ніби постійно під наглядом, як мала дитина, — поруч жила психологиня, яка у випадку чого відразу б прибігла до нас, якби щось неочікуване сталося. І оцей момент контролю, що ти можеш не впоратися сам… Це просто боляче. Бо до вторгнення ми були найкращими друзями. Я знала кожен його мімічний жест, досконало володіла мовою його тіла. А зараз ми ніби заново вчимося жити разом. Вперше за всі наші роки», — зізнається дружина звільненого воїна.

Валерія додає, що поруч із темою ментального відновлення бійців давно пора порушувати й питання інтимних стосунків у парі. Зізнається, що це стало незручним питанням і для їх стосунків, коли великою перепоною до єднання стали навіть обійми.

«Про це з парами тих, хто перебуває в полоні, треба говорити вже зараз. До того, як вони опиняться вдома поруч, нібито обидвоє збуджених, готові до начебто звичних доторків… Насправді не готові. Дуже часто виникає така проблема, що і цей процес зовсім новий. У нас двоє дітей, а я, наприклад, боюся його торкнутися „не так“. А чоловік боїться, що я боюся. Додайте пережите, а в нашому випадку — ще й двоє дітей, які вже є. У мене в голові постійно крутиться думка, як облаштувати тепер побут, щоб зовсім не змінювати життя малих. Але як не крути — доведеться зовсім його змінити. Але воно того варте — чоловік і батько моїх дітей нарешті поруч», — зауважує жінка.

Історія цього кохання та боротьби — приклад та натхнення для багатьох. Редакція «Вчасно» дякує чоловіку Валерії за сміливість захищати країну та долати всі труднощі, які зустрілися на його життєвому шляху. Ми також дякуємо Валерії, що стала під час війни для свого коханого та Захисника України справжньою жінкою-берегинею. Бажаємо цій сміливій родині скорійшого відновлення, нарешті спокійно обійняти один одного та повернутися до мирного життя!