«Треба, щоб усе працювало: РЕБ, детектор дронів, ікона»: евакуація з Костянтинівки під прицілом дронів та ракет

Костянтинівську артерію життя легко сплутати з дорогою смерті. На кшталт декорацій з фільму жахів про апокаліптичне місто над дорогою в місто розвівається пошматована вітром та дронами сітка. Обабіч — випалений почорнілий асфальт: ймовірно, саме на цих місцях дотла згоріли автомобілі, яких уже десятками атакували ворожі FPV.

Місцями евакуаційний автомобіль доводиться різко скеровувати у різні сторони, паралельно стежачи, щоб назустріч не їхало інше авто. Різкі віражі вимушені, щоб не втрапити колесами у вирви посеред дороги — чергові наслідки влучання дронів чи скидів. Глибина у 30 сантиметрів достатня, аби провалитися туди чи пошкодити колесо.

Якщо станеться вимушена зупинка, евакуаційний автомобіль стане жаданою ціллю для російських FPV. Це на власному досвіді знає екіпаж «Білих янголів» Костянтинівки — Дмитро Соловій і Сергій Нариков. На їх бус, яким рятують цивільних, росіяни полювали всіма видами дронів. Тож безпека на «дорозі життя та смерті» забезпечується винятково швидкістю реакції та «чуйками», які відслідковують безпілотники. Сітка над дорогою «по той бік» — не панацея.

За Дружківкою — не зупинятись, швидкість — трасова, крім РЕБу — в салоні не зайва й ікона

Перед виїздом евакуаційного буса «Білих янголів», обидвоє правоохоронців вдягають увесь захист і слідкують, щоб журналісти також були «упаковані». Броньований бус, яким вивозять людей, РЕБ на ньому та кілька приладів для відслідковування ворожих дронів не дають того захисту, який би гарантовано врятував і лишив екіпаж цілим і неушкодженим. Велике лобове скло для російських операторів — ціль, в яку вони завжди намагаються влучити. З усієї конструкції це найслабша деталь буса, тож попри кількатонні бронеблоки водій та сидячий поруч колега все ж не в безпеці. Хоча це авто вивозить людей звідти, де не лише FPV контролюють небо, а й міномети стріляють вкрай прицільно по рухомих цілях. Попри це врятованих цивільних цим екіпажем за час повномасштабної війни — уже понад три тисячі.

«Сьогодні у нас дві адреси на лівому березі Костянтинівки. Там раніше було жах, що. А тепер на правому, який далі від Часів Яру, гірше. Дрони, КАБи, вибухи постійно, будинки обвалюються. Прилітає скрізь по місту, але ті райони розносять прямо зараз. Тепер на правому березі дуже багато оптоволокна, місто стирають в пил», — попереджають «янголи».

Коли бус перетинає межу Дружківки, Дмитро з Сергієм починають поглядати на небо — там «чуйка» вже фіксує дрони-розвідники, тому стежити доводиться не лише за дорожнім полотном, а й за «повітряним». Швидкість тут вимушено вища — через те, що окупанти регулярно цілять по місту, тож затримки на одному місці - небажані. Проте підготовка до «голодних ігор» почнеться за кілька хвилин, коли сусіднє від Костянтинівки місто лишається позаду. «Білі янголи» вмикають РЕБ, коли бус їде по трасі, яку в соцмережах називають «дорогою смерті». Головна артерія, яка ще з'єднує ці міста, вже не така жвава як раніше — здебільшого їздять нею сьогодні найсміливіші та відчайдушні. Але всі розуміють, що скоро такий проїзд (навіть на високій швидкості) буде неможливим.

«Все треба, щоб працювало: РЕБ, детектор дронів, ікона. Її нам подарувала родина з Покровська, яку ми евакуювали, от і возимо з собою. Вона тут не зайва, а на своєму місці», — з посмішкою пояснює потребу Дмитро Соловій.

«Для Костянтинівки все тільки починається»

На сьогодні заявки на евакуацію з Костянтинівки — нестабільне явище, яке залежить від того, наскільки сильно напередодні обстріляють місто і наскільки довго люди жили без цивілізації, наскільки вона їм взагалі потрібна. До прикладу, 2−3 тижня тому «Білі янголи» вивозили людей з 15−20 адрес щоденно. Зараз же кількість охочих виїхати скоротилася до 2−3 за добу. Хоча що тоді, що зараз трапляються випадки, коли дорога під обстрілами — марна.

«На лівому березі зв’язку немає, тому родичі телефонують своїм батькам, бабусям чи дідусям — а ті не відповідають. Телефонують тоді нам: „заберіть, евакуюйте“. Ми фіксуємо заявку, приїжджаємо, а люди категорично відмовляються їхати. Виявляється, що ті родичі або „прибрехали“, що люди готові виїхати, або взагалі не попередили їх про дзвінок. Тому з 20 заявок, наприклад, 10 відсіювалося, бо люди не хотіли їхати», — пояснює поліцейський.

Боротися з цим явищем у місті за 5 кілометрів від лінії зіткнення, де всі подвір'я та дороги — це «кілзона», неможливо. За кілька днів після відмови черговий обстріл може змусити тих відмовників заскочити в евакуаційний бус. Інколи це стається у стані шоку після голосних прильотів, інколи — коли позаду згорає дотла рідний будинок з «рятівним» підвалом. Проте досвід «Білих янголів» показує: якщо подібного не стається, то упродовж тижня немає сенсу їхати за тієї адресою й вмовляти людей евакуюватися.

«Згодом ми заявки з тієї адреси все одно будемо приймати, будемо туди їхати. Але між заїздами минає не менш як тиждень, коли люди передумують. Найбільш реальні евакуації з Костянтинівки — у випадку, якщо люди самі дзвонять і просять, щоб їх вивезли. Тоді вони не відмовляються, коли ми приїжджаємо по них», — каже Соловій.

Евакуаційна «тягнучка» на досвіді Дмитра була однаковою у всіх населених пунктах, до яких дотягувалася артилерія та ударні російські дрони. Авдіївка, Бахмут, Мирноград, Покровськ, Добропілля, а зрештою й Костянтинівка — скрізь ситуація аналогічна: ще місяць тому в місті працювали волонтери, надавалися комунальні послуги, навіть вулиці прибирали комунальники. Зараз же з базового мінімуму умов цивілізації - електроенергія, та й наявність тієї - короткотривала зручність.

«Поки в Костянтинівці буває світло, люди лишаються. Це заважає евакуації, бо поки є електроенергія — вони відмовляються виїжджати. Хоча прильоти по місту чи околицях — кожних кілька хвилин. Вбиті, поранені - щодня», — зауважують «Білі янголи» про місто, яке вбивають окупанти.

Хоча є одна неочікуваність — таксі, які їздять по Костянтинівці й підбирають пасажирів. Викликати авто — завдання з зірочкою, оскільки потрібно щонайменше знайти зв’язок. Інша складність — оплатити, оскільки поїздка до Дружківки коштує 500−700 гривень, з поверненням назад — вартість удвічі більша.

«Бабусі кооперуються й втрьох, наприклад, викликають одну машину. Їдуть по пенсію і продукти в Дружківку, отримують гроші й скидаються, щоб оплатити таксі. Виходить, таксисти самі створюють умови для людей, щоб вони тут лишалися якомога довше», — пояснює їх наявність Дмитро Соловій.

Магазинів по місту лишилося близько десяти, проте вони настільки далеко розташовані від більшості населення, що лишилося, що дорога може стати шляхом в один кінець. Хоча й ті точки оперативно зачиняються, оскільки за будь-якими місцями збору людей спостерігають російські оператори. Тож щойно бачать більш оживлене місце (зокрема, й магазин) — туди летить усе: артилерія, керовані авіабомби, десятки дронів. Ціль не важлива — важливо нанести максимум шкоди, бажано — смертельної. Зокрема, лише минулого тижня по одному з магазинів прилетіла ракета. Загинули 9 осіб. Фактично їх убили за те, що їм довелося вийти з підвалів та будинків і зважатися купити хліба й консервів.

«Росіяни випалюють живе місто. Цілих будинків не лишилося, — скрізь вікна вибиті, в стіні дірка. Від бомб нічого не може захистити. КАБи, FPV, „Молнії“… На вулицях, коли сонце, блистить оптоволокно, яке чіпляється за руїни», — описують страхітливу реальність у Костянтинівці колишні її мешканці.

Від «тут і помремо» до «боюсь померти під завалами у своєму будинку»: що змусило дві родини покинути Костянтинівку попри сльози й втрату

Їдучи понівеченими вулицями Костянтинівки, в очі впадають поодинокі цивільні, які пересуваються містом. Переважна частина навіть пересувається повільно, нібито не поспішаючи зникнути з вулиць, за якими спостерігають дрони. Людей небагато — за всю поїздку лівим берегом можна нарахувати не більше десятка. Однак здається, що в них немає розуміння: похід за тим, щоб набрати воду чи купити хліба може стати останнім, що вони зроблять у своєму житті (чи з усіма кінцівками).

Родина, яку ангели забирають сьогодні, встигла спакувати у сумки майже пів будинку: ковдри, посуд, одяг на всі сезони, свій виноград та городину з ділянки близ будинку. Між сумок трапляються коробки з фотоальбомами та старі іграшки. Все це — пам’ять, яку вони бояться залишати в Костянтинівці. Тому везуть її у невідомість, не сподіваючись, що повернутися вдасться у вцілілий будинок.

Сумок так багато, що правоохоронці сумніваються — навряд все війде у бус, але дідусь наполягає все забрати, тому речі буквально утрамбовують у невеличке евакуаційне авто. Ситуція ускладнюється тим, що завнтажитися треба швидко, адже поки бус стоїть — він жадана ціль для дронів.

Людмила, її мама та бабуся з дідусем не могли зважитись на евакуацію кілька тижнів. Однак коли по місту поповзли чутки, що його беруть в оточення росіяни, а деякі буцімто вже пролізли в саму Костянтинівку — злякалися й вирішили поїхати.

«Ми взагалі не збиралися нікуди їхати. Все сподівалися, що якось обійдеться. Але потім зникла вода у квітні, газ — 22 серпня, світла немає з 14 серпня. І все, нам немає життя без цього. А хтось каже, що війська наші з Костянтинівки виведуть і скоро тут будуть росіяни, хтось — що взагалі котел тут буде. Ну, ми й злякалися, бо як ми тут будемо сидіти без їжі, коли магазин закриють? Аптеки також усі зачинені… Ото й вирішили їхать», — пояснює Людмила.

Її матір, Валентина, додає: їхні сусіди вже готують їжу на вогнищі. Вони також так робили, але швидко зрозуміли, що не протримаються в таких умовах навіть за теплої погоди. Тим паче без запасів вугілля та дров.

«У Харків вирішили поїхать, там орендувати квартиру. Одну на всіх, бо дорого, а так — хоч щось на виплати сподіваємося знайти», — каже жінка.

Коли всі завантажилися в евакуаційне авто, дідусь перевіряє двір, зачиняє за собою хату та ворота. Він це робить під звуки обстрілу, пригинаючись кожного разу, коли десь поряд гучно щось вибухає.

Інші мешканці міста, Дмитро та його дружина, за якими приїхали правоохоронці, теж були переконані, що все скінчиться і нікуди їхати не доведеться. Змінило думку подружжя останні дні, впродовж яких росія поцілила та «зачинила» останню в місті лікарні, атакувала магазин, у якому купували продукти люди, та розбила вщент дронами кілька будинків, поранивши людей. Тоді подружжя зважилося виїхати — разом із двома песиками. Як каже жінка, «брали в евакуацію найцінніше».

«Пів життя тут прожили. З народження. Довго зважувалися їхати, але нарешті вирішили. Прильоти. потім дрон нашу машину розбив… У нас в Костянтинівці будинок лишився. Будували, облаштовували його… Все робили. І двоє собак там ще лишилися, за якими сусід наглядатиме. Наші, але куди ми — з чотирма?.. Брали найрідніших», — пояснює подружжя.

Собаки в цей момент майже не ворушаться, притуляючись до своїх господарів. У бусі - атмосфера безнадії, змішана зі сподіванням повернутися додому. Дружина Дмитра втирає сльози, у чоловіка також вологі очі. Позаду лишається половина їхнього життя, яке вони вимушені покинути з трьома сумками та двома собаками. Все, що лишилося їм, бо росіяни прийшли «звільняти» їх.

Врешті, коли усіх пасажирів евакуаційного буса пересаджують в автівку волонтерів (ті відвезуть їх на залізничний вокзал та в шелтер) — Дмитро Соловій і Сергій Нариков полегшено зітхають. Евакуація, навіть попри обірвані сітки й перекриті дороги, вдалася. Людей вивезли, тепер наступне й головне — аби інші костянтянтинівці зважувалися на виїзд. Тому що кожен день очікування перетворює «дорогу життя» на «дорогу смерті».

«Вивеземо і знайдемо притулок для всіх, тільки їдьте»

Повертаючись на базу, Дмитро Соловій зауважує: цього разу російська пропаганда фактично врятувала останню родину. Вони, налякані чутками про просочення росіян, зважилися на виїзд і врятували цим свої життя. Проте частіше інформація, яку окупанти транслюють у соцмережах та по пропагандистському радіо (яке слухають містяни), спрацьовує інакше. Люди, начувані «звірствами» поліцейських-янголів, відмовляються від евакуації… бо бояться, що їх везтимуть здавати на органи.

«У Покровську одна родина ховала від нас своїх дітей. І коли ми їх знайшли й везли — люди сказали, що чули по радіо й від сусідів, що наш екіпаж вивозить дітей на органи. Ми їм пояснили, що робимо, показали сім'ї, яких уже вивезли й заселили. Потім їх таки вдалося переконати — коли їх довезли до місця, де вони оселилися, і з ними познайомився капелан, який приймав і інших переселенців», — пригадує одну з заявок поліцейський.

Дмитро Соловій додає, що пояснювати важливість виживання та власне «не людожерство» складно. Тим паче діалоги щоразу однакові - з тими ж аргументами, які «підкинула» ворожа пропаганда, і з тими ж страхами. Тож, можливо, якби у людей біля фронту був більший доступ до українського мовлення, а не до ворожого, то евакуація значно пришвидшилася б.

Сергій Нариков, старший інспектор відділу евакуаційних заходів, це підтверджує - люди, що лишаються біля лінії бойового зіткнення, вірять у все, що їм кажуть, практично на слово. І навіть допису в соцмережі від якогось знайомого, чи голосу, який вони чують щодня (мова про те ж радіо) вони вірять більше, аніж правоохоронцям, які приїхали їх рятувати.

«Коли люди цілими й неушкодженими доїжджають з нами до шелтера — вони здивовані, бо очікували, що ми їх завеземо кудись на органи. А тут — прихисток. Вони бувають зовсім дезорієнтовані через це, бо інколи здається, що їхали й налаштовували на гіпотетичну смерть. Невдячних за евакуацію досі не було. Ми повторюємо: всіх вивеземо, розселимо, знайдемо дім. Заберемо і кіз, і телят, і собак з котами. Аби тільки люди їхали», — каже «янгол».