Три роки окупації Маріуполя: чому у мешканців міста до мера Бойченко досі багато питань?

Опівночі 23 лютого міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, спілкуючись з американським представником, заявив: Україна не планує евакуйовувати Харків і Маріуполь. Буцімто, підстав, окрім паніки, немає. Уже за добу в цих містах розпочнеться кривава бійня, «заспокоювана» посадовцями з Києва та готелів Запоріжжя, а вся країна безуспішно проситиме «гарантів» закрити небо над Маріуполем.

Хронологію вбивства портового міста слід почати з 13 лютого 2022 року, коли у соціальних мережах та ЗМІ популярності набрала маріупольська бабуся, пенсіонерка Валентина Костянтинівська. Жінка — одна з небагатьох серед цивільних (а невдовзі з’ясується, що й серед влади міста) пішла на курси вишколу, де вирішила опановувати автомат — на випадок нападу росії на Україну. Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко у той самий час усіх заспокоював, буцімто ситуація абсолютно безпечна, а війна під боком уже вісім років, тож хвилюватися містянам не слід. Власне, відтоді й до моменту блокади Маріуполя з тисячами загиблих його риторика залишиться майже незмінною.

Про те, як Маріуполь захлинався кров’ю без укриттів, голодував без провізії та конав від спраги, але з вірою у те, що його не могла покинути влада — у матеріалі «Вчасно».

Кривава бійня владу не обходить?

Життя міста в ті дні видається і справді мирним: 20 лютого компанія молодиків намагається відламати дуло бронекрейсера з пам’ятника морякам-десантникам, 22 лютого в соцмережах обурюються, коли нарешті в Маріуполі побудують водоочисний завод, а 23 — висаджують подаровані сосни одним із нардепів України.

По інший бік від «контрольованості» — активація російських суден, якими вони за кілька днів вбиватимуть маріупольців. «Центр журналістських розслідувань» напередодні повідомляв: з 13 лютого у води Чорного та Азовського морів рф, нібито для навчань, стягнула великі десантні кораблі, ракетні крейсери, фрегати та підводні човни. Відтоді вони блокуватимуть українські порти, не даючи суднам ані зайти, ані покинути гавані. Крім цього у ЗМІ вже було достатньо інформації про можливе вторгнення росії до України. Були офіційні попередження розвідки України. Тоді багато хто з влади не вірив у здійснення цього сценарію, але ж ті, хто відповідав за життя тисяч та мільйонів людей повинні були продумати свої дії та врятувальні операції на крайній випадок.

«Наразі триває інформаційна війна з метою залякування мирного населення міста. Моя відповідь проста — ми продовжуємо розвивати Маріуполь. Маріуполь готовий, створена територіальна оборона та є люди, які готові захищати місто», — офіційно оголошує мер Вадим Бойченко 21 лютого — в день, коли армія рф не просто накопичує техніку та вояк на східному кордоні, а й посилює обстріли Маріуполя та його потенційний контроль. Того дня вчергове пошкоджені десятки будинків на Донеччині та близ Маріуполя, однак паніки «і досі немає».

За кілька годин після того росія танками прориває державні кордони України й здійснює перші обстріли «сво». У цей час Вадима Бойченка, мера та головного «заспокійника» міста, вже немає - ані в Маріуполі, ані у Донецькій області.

Позиція «страуса»: згадки про «мирні» дні перед блокадою

23 лютого 2022 рок, на сесії міськради, Вадим Бойченко впевнено усіх заспокоював: вторгнення не буде, телеграм-канали читати не треба, а вірити слід лише міській раді та офіційним посадовцям України, пригадує депутат Маріупольської міськради Олександр Лашин. Сам він за день до того повернувся літаком з-за кордону — в аеропорт у Запоріжжі. Звідти поїхав у своє місто і вже тоді був здивований, коли не побачив, як туди ж повертається Бойченко. З’ясувалося, що мер Маріуполя на той момент уже регулярно лишався на ночівлю в Запоріжжі. З ним — і деякі заступники, яких вранці 24 також не було в місті - уже.

«Ще за кілька днів до того, 18 лютого, ми з Бойченком летіли одним літаком з Запоріжжя в Київ. Я їхав в аеропорт на автомобілі, а він на той час пересувався у супроводі охорони. Тому не помітити його на трасі було складно. Запитав, чому його не бачив на дорозі - і він відповів, що ночує в Запоріжжі. Я тоді на ці слова не звернув уваги. А вже коли почалося вторгнення й блокада, коли всі дізналися, що він живе в готелях у Запоріжжі - у мене склався пазл. І я просто зрозумів, що після 16 лютого, коли в Маріуполь приїжджав пан Ахметов і президент Зеленський, мер на кожну ночівлю виїжджав з Донецької області, а вранці повертався», — пригадує депутат.

На той момент про такі міжрегіональні пересування мера та його оточення знали одиниці. Містян-виборців серед них не було, тож і до 24 лютого, і після — тривалий час — довіра до міського голови була значною. Вдавана цілодобова присутність у місті справді дозволяла не допустити паніки чи втрати рейтингу. А ще — не «накликати» термінової, але вчасної евакуації цивільних.

«Я пам’ятаю, як на сесії напередодні вторгнення одна з депутаток звернулася до Бойченка з питанням, чи є в місті бомбосховища і в якому вони стані. Він сказав, що все є, немає чого „нагнітати“. Коли почали падати бомби — з’ясувалося, немає нічого. Навіть не готували», — додає Олександр Лашин.

Тіла вбитих росіянами містян лежали просто на вулицях Маріуполя. Зі зруйнованих багатоповерхівок по кілька днів було чутно голоси тих, хто вмирав під завалами… Маріуполь живцем згорав. Це одна з найстрашніших та трагічніших сторінок геноцида українців.

У ті страшні дні Маріуполь тримався на поліцейських ,"Азовцях" та військових. З перших днів повномасштабного вторгнення, колі місто поринуло у суцільний хаос, очільник патрульної поліції Михайло Вершинін разом з іншими правоохоронцями займався евакуацією людей. В інтерв'ю каналу «Доцент знає» він згадує: ще 22 лютого речі мера Бойченка вивезли з міста. Це сталося наступного ж дня після того, як той наголошував із трибуни, що розмови про наступ — «російське ІПСО», і «треба вірити в ЗСУ».

«Жертв
могло би бути гараздо менше. Влада повинна була робити дуже рішучі кроки. Так, тебе могли потім зняти, засудити, але потрібно було вставати й брати на себе відповідальність…Чому „Редіс“ (командир „Азову“) брав на себе відповідальність, яка була не його? А як він взяв
відповідальність, то і місто протрималося стільки скільки протрималося. Він це зробив, а хтось не зміг. Хтось 25 лютого звалив з міста і потім казав „Не кажіть, хлопці, що я поїхав“. Речі мера вивезли ще 22 лютого. І це мене дуже злить: ти або відвертий, або щур. І тепер немає чому дивуватися, що до тебе таке ставлення», — пояснює маріупольський патрульний.

Мешканці міста пригадують, що орієнтовно 24 чи 25 лютого міський голова опублікував відеозвернення — із напівпідвального приміщення та на фоні українського прапора позаду. Вкотре наголосив, що все контролює, панікувати немає чого. Однак у той самий час кільце навколо Маріуполя уже стискалося. А з перших днів березня місто опинилося в блокаді.

«Скільки разів піднімалося питання по бомбосховищам і що було? „Та нє, ви повинні вірити у ЗСУ“. Та понятно, що треба вірити, але у тебе є люди, за яких ти відповідаєш. Тому потрібно щось робити», — говорить Вершинін.

«Якби я знала, що пан Бойченко виїхав заздалегідь, або якби він сказав виїжджати — я б принаймні спробувала евакуювати в безпечніший район маму і свого собаку»

Маріупольська журналістка Юлія Гаркуша, яка пережила блокаду та врятувалася з неї, пригадує: свого часу, в перші дні наступу, її віра трималася на довірі до ЗСУ і таки до слів цієї ж віри Вадима Бойченка. Вона теж була певна, що місто укріплене й може витримати російську навалу — повномасштабну, в яку більшість маріупольців не вірили. Очікували трохи більшу кількість обстрілів району чи околиць міста, проте не того, що їх почнуть «поливати» авіабомбами й хоронити під тоннами будівельного сміття, яке раніше було багатоповерхівками.

«Мені здавалося, що пан Бойченко не зможе кинути Маріуполь. Складалося враження, що місто й маріупольці цьому чоловіку небайдужі. Я на це сподівалася досить довго й не знала, що мер виїхав у Запоріжжя, навіть коли про це вже дізналися всі. Мені про це розповів сусід, який чудом вловив зв’язок. Ми якраз готували їжу на вулиці. І коли я це почула — не повірила, почала сперечатися з цією людиною… Навіть сумнівів не було. А за тиждень, коли мені показали це підвальне відео зі стягом за спиною, я зрозуміла, що він справді не в Маріуполі», — пригадує журналістка.

Кінцеве розчарування у владі з’явилося вже за кілька днів — коли вона дізналася від правоохоронців, що Лівий берег, де жила її мама, заблокований.

«Я запитала, чи можна якось проїхати в район „Азовсталі“, щоб забрати маму і свою собаку, а хлопці мені відповіли: „Тільки якщо їхатимеш на танку“. Сказали, що руські вже пів міста знесли. І тоді я вперше подумала: „Ну все, капець — здається, ми попали…“. Це був березень. Але якби пан Бойченко сказав, що треба виїжджати чи збирати речі, або ж якби я знала, що він ще до того всього виїхав — то я б і на тролейбусі ще 23 лютого поїхала до мами, забрала її й свого собаку і спробувала евакуювати їх у безпечніший район. А так — я до останнього не знала, чи взагалі мама жива. Лише коли виїхала в середині березня — почала шукати інформацію про неї», — каже Юлія Гаркуша.

«Все почалося й закінчилося питанням довіри до влади»

Олександр Лашин наголошує: під час наступних місяців блокади влада зайняла зручну «відмовчувацьку» позицію — щонайменше не з’являтися на публіці та навіть на очах маріупольців, яким вдавалося виїхати з окупованого міста. На той момент він, за словами чоловіка, не намагався організовувати евакуаційні рейси, — власне, на той момент жодні «зелені коридори» окупанти не погоджували й розстрілювали колони автівок. Можливо, це зупинило й потенційні спроби Бойченка. Однак у той самий час окремим волонтерам вдавалося прорватися та забрати з оточеного міста хоч небагатьох, проте живих людей. На жаль, варто додати, що не всім із них пощастило повернутися на підконтрольну Україні територію — немало волонтерів досі роками перебувають у російському полоні.

«Мер зайняв позицію „страуса“ — нічого не бачив, не чув і тому ні на що не відповідав. Жодної відповідальності. Він навіть боявся спілкуватися в Запоріжжі з маріупольцями, які виривалися з блокади, бо знав, що його порвуть на шматки. Тільки потім, за кілька місяців, він нарешті відчув себе в безпеці й почала його бурхлива діяльність, яку він показує зараз», — пригадує Олександр Лашин.

Слід зауважити, що у червні 2022 року в інтерв'ю «BBC» Вадим Бойченко заперечив журналістам свою бездіяльність — за його словами, провина в неоголошеній евакуації - цілком на Донецькій ОВА. І додав, що й сам не знав, що потрібно робити, чи слід евакуюватися. Змовчавши про те, що його речей у місті не було ще до повномасштабного вторгнення рф.

«Я не мав такої інформації. І я не маю повноважень, щоб це оголошувати (евакуацію — ред.). Коли почалася війна, була збільшена кількість евакуаційних потягів, які ходили до міста. Усі, хто мав бажання, їхали. Але в цей час потяги були завантажені на 20−30%», — сказав Бойченко «Бі-бі-сі».

І додав, що поки його батьки з родиною брата жили у драмтеатрі, він разом зі священником зустрічав у Бердянську перші евакуаційні колони маріупольців, які вирвалися з блокади. Водночас, за його словами, він сам виїхав з Маріуполя 25 лютого — після інформації, що в місто зайшли ДРГ з важким озброєнням. Попередньо про виїзд він порадився з Павлом Кириленком, тодішнім очільником Донецької ОВА.

«Я виїхав 25 лютого, а 26 повернувся у місто. Потім знову виїхав. А 27 лютого хотів повернутися, але вже не зміг. Місто взяли у кільце, ми потрапили під обстріли. Нам не дали проїхати», — відповів мер Маріуполя журналістам.

У Маріуполя та його мешканців був шанс якщо не на стримування ворога на кордонах міста, то бодай на врятовані життя, вважає депутат міськради Олександр Лашин.

«Чи могла в Маріуполя бути інша доля — складне питання, яке починається з розмінованого Чонгару й закінчується відповідями Бойченка на питання людей про укриття або інформацією, де ночує мер. Щонайменше якби були готові бомбосховища — жертв було б менше. Якби Бойченко сказав, що треба виїжджати або що він не ночує в Маріуполі - то близько 15−20% населення, які там лишалися на вірі, точно б виїхали. Можливо, в якомусь варіанті місто б повторило сьогоднішню долю Харкова — з постійними обстрілами, але під українським стягом», — зауважує депутат міськради.

Одноголосно маріупольці, з якими розмовляли журналісти «Вчасно», наголошують: жертв могло б бути на сотні тисяч менше, якби 24 лютого Вадим Бойченко просто визнав, що виїхав із міста. Це дало б час великій частині населення покинути межі Маріуполя — навіть довгими колонами, однак яких би не розстрілювали російські танки.

«Справа була не лише в укриттях, яких не було, і не в розмінованому Чонгарі. Все почалося й закінчилося питанням довіри до влади на усіх рівнях. Невиправданій довірі, яка зникла в готелях у Запоріжжі», — зауважує один зі співрозмовників.

Нагадаємо, завдяки героїчному спротиву Сил оборони Маріупольський гарнізон тримав оборону міста 86 діб. Увесь цей час українські воїни боролися за кожне життя — цивільних і військових. Деякі з них за свою позицію та захист від загарбників перебувають у полоні четвертий рік.

Вадим Бойченко досі залишається на своій посаді. Зараз він займається планами відбудови Маріуполя після деокупації та питаннями допомоги ВПО. Але як він це збирається робити при тому, що люди вже ніколи не зможуть забути як повів себе на початку війни?