«У стресі кричали, щоб ми їх повернули додому»: чому евакуація маломобільних із Дружківки стає критичною проблемою

Заявки на евакуацію маломобільних із Дружківки та Слов’янська зросли в кілька разів. «Хвиля» пенсіонерів і людей з інвалідністю досягає максимуму: якщо в часи добропільської евакуації було до 30 людей на добу, то сьогодні з останньої безпекової агломерації щодня вивозять від 25 людей і більше. Переважна частина з них — у стані усвідомлення горя: все, заради чого вони працювали та жили, лишається за спиною. Під бомбардуваннями вони лишають речі, житло та останні місця спочинку їх рідних. Тож про що вони думають, коли їх ось-ось мають вивезти у безпеку, і які проблеми найбільше турбують волонтерів — у репортажі «Вчасно».

Дружківка ще зовсім недавно була іншою. Ми робили репортаж про її життя у серпні 2025 року — тоді, попри прильоти ракет, ніхто з місцевих не збирався виїжджати. На вулицях було багато людей, хтось поспішав на роботу, хтось пив каву або просто гуляв з собакою. Тоді до фронту було більше ніж 25 км, і місцеві сподівалися, що до Дружківки все ж ця лінія не наблизиться.

Ситуація швидко змінилася через кілька місяців, коли окупанти просунулися у напрямку сусідньої Костянтинівки, і дрони вільно почали долітати до Дружківки. Сьогодні сіра зона вже на відстані 17−18 км від міста. А тиск ворога на фронті посилився у кілька разів у бажанні захопити Донеччину. Наразі окупанти цілодобово тероризують Дружківський напрямок — руйнуючи все та вбиваючи всіх на своєму шляху.

«Треба повернутися в Дружківку — у квартирі забули мої зуби»

Перед евакуаційним центром у Краматорську запарковані кілька «швидких» та волонтерських бусів — усі екіпажі чекають своїх маломобільних чи стареньких пасажирів, аби відвезти їх у безпечніший регіон. В одній з евакуаційних машин тихо перемовляються 79-річна Зоя Михайлівна з чоловіком, яких тільки евакуювали з Дружківки. На очах у жінки — сльози: крім всього, що вона нажила за своє життя, у покинутій квартирі лишилися й зубні протези. Зробити нові — довго, дорого й вкрай важко у її стані. До того ж ще кілька років тому їй ампутували ногу, тож тепер пенсіонерка може пересуватися лише на кріслі колісному.

«Нам треба в Дружківку повернутися. А може хтось відвезти туди?.. Зуби мої лишилися. Треба забрати», — бідкається бабуся.

Волонтери, яким вона це вже повідомила, самі шукають варіанти, як повернути протези: телефонують колегам, які поїхали на евакуацію, сусідам жінки, намагаються скоординувати перших із другими. Роблять усе, щоб подружжя пенсіонерів не нервувало. Як показує багаторічний досвід евакуацій, подібний стрес штовхає людей на проблемні рішення. Наприклад, повернення під обстріли, звідки їх лише витягнули.

Все ж за кілька хвилин рішення знайдене: сусідка, яка лишилася стерегти житло подружжя, винесе волонтерам зубні протези. Ті привезуть їх через годину, а до того подружжю доведеться почекати біля евакуаційного центру. Зоя Михайлівна, чуючи це, трохи заспокоюється, проте сльози на очах лишаються. Всі роки повномасштабного вторгнення вона сподівалася, що війна зупиниться, не зачепивши рідної Дружківки. А тепер доводиться тікати від російських дронів.

«У нашому будинку стіни попробивало, дах побило. Вікон немає — повилітали. Стріляють по нас і вдень, і вночі. Я на вулицю не виходила, бо сама не можу ходити — тільки на візку їжджу. Сиділа у квартирі, тому не бачила, на що перетворили Дружківку. А коли по нас приїхали волонтери й ми їхали містом — жахнулася. Все побите, згоріле, немає будинків — знесені», — каже пенсіонерка.

Жінка витирає сльози: вона досі не може повірити, що війна виганяє її з дому. Дотепер їй дуже подобалося у Дружківці, де пройшло все життя. На місцевому машинобудівному заводі вона працювала конструктором, а потім курувала цехи. Зустріла чоловіка, народила доньку. Там лишилися могили батьків і родичів. Їхати не просто важко, а боляче.

«Там же наш дім… Все, що наживали, для чого старалися — усе залишили. Змогли забрати тільки дві валізи й моє крісло колісне. А ми уже старі: чоловіку 80 років, а мені скоро 79. Сподівалися, що війна ось-ось закінчиться», — схлипує Зоя Михайлівна.

Тепер вона з чоловіком житиме у сестри та зятя у Волинській області, в місті Ковель. Жінка була там лише раз. А тепер їде, сумніваючись, що колись повернеться додому.

Біля сусідньої машини на «посадку» чекає 76-річна Валентина Іванівна. Жінка родом із Золотого Колодязя, проте більшість свого життя провела у Дружківці. Каже, що тепер у місті люди не живуть, а виживають. Тому й сама погодилася на евакуацію. Їхатиме до внучки, яка вже чекає у Новомиргороді.

Самостійно пересуватися жінка теж не може — лише на кріслі колісному, тому не бачила, на що окупанти перетворили місто. Вулиця, на якій розташований її будинок, поки що критично не постраждала від прильотів.

«Наша вулиця ще не розбита, але шахеди спати не дають. Бомби літають, люди виїжджають. Їх лишилося дуже мало. Магазинів усього два, одна аптека на все місто. І то — ліків немає, донька відправляла їх поштою», — розповідає пенсіонерка.

У Дружківці вона лишила свій будинок і синову квартиру. Каже, що шкода нажитого — вдалося забрати лише сумку з речами й постільною білизною. Волонтери забрали й крісло. Як жити далі пенсіонерка не знає, але заспокоює, що поруч буде онука. Інакше не наважилася б виїхати.

«Занести бабусю вагою під центнер майже нереально»: неочевидні проблеми евакуації маломобільних

Згідно з останніми даними Пенсійного фонду України, сьогодні на неокупованій території Донеччини лишається близько 135 000 — 145 000 пенсіонерів. Приблизно 12−15% від тих, хто залишився (це близько 15−18 тисяч осіб), — це люди з інвалідністю або маломобільні старенькі, які не можуть евакуюватися без сторонньої допомоги.

Лише частина донеччан евакуюється самостійно, без залучення волонтерів або екіпажів поліції «Білих янголів». Але кількадесят тисяч людей 60+ років все ж традиційно зволікатимуть із виїздом. Аж до моменту, поки рейс по їх життя не стане смертельно ризиковим для тих, хто на нього зважиться.

Євгеній Ткачов, керівник гуманітарної місії «Проліска» у Донецькій області, пояснює: евакуації з Дружківки й Олексієво-Дружківки сьогодні ще можливі, але скільки днів або тижнів — спрогнозувати неможливо. Після того як росіяни атакували машину під час евакуації й вбили в салоні пенсіонерку, на ресурсах рф повідомили, що «Проліска» — у їх чорному списку. Тому на волонтерів вони починають полювати, щойно їх помічає ворожий дрон. У таких умовах (і з таким «попередженням») кожен рейс — це буквально гра в російську рулетку. Але замість одного набою — револьвер заряджений повністю.

«Найбільш ризиковий момент евакуації — це доїхати й виїхати, поки по тобі цілять усім, що тільки є в росіян. А от складність порятунку маломобільних і немобільних — це якраз процес завантаження людей у машину. Щоб не ризикувати, ми їздимо по одному чи по дві людини в екіпажі. Тому посадити дідуся чи бабусю, які важать під центнер, проблема. І попросити допомоги немає в кого, бо вся вулиця пуста», — пояснює Євген Ткачов.

Старенькі й слабенькі люди дуже рідко телефонують волонтерам. Здебільшого заявки лишають або сусіди, або військові, які їх помічають.

«Часто з Олексієво-Дружківки й Осикового вони телефонують і кажуть: „бабуся лежить покинута, заберіть“. Дзвонять з лікарень, коли до них потрапляють маломобільні», — каже волонтер.

Відмов від евакуації у Дружківці ще не було. Але це тимчасово — чим гіршою буде ситуація, тим більше буде людей, які кричатимуть, що залишаться вдома. Навіть якщо це означатиме неминучу смерть.

«Останні випадки, коли люди відмовлялися їхати, були в Костянтинівці у грудні. Тоді не було зв’язку і неможливо було перевірити, чи люди хочуть їхати, а їх рідня обіцяла, що й речі спаковані, і котик сидить у переносці. Ми приїжджаємо — люди в шоці. Кричать „я тут родився, тут і вмиратиму“. А ось у Дружківці ще не траплялося. Буває, люди просять перенести евакуацію на кілька днів. Але поки у місті є зв’язок, комунальники, медики — таких випадків буде мінімум. Але чим страшніша й гірша буде ситуація, тим більше відмов», — розповідає Євгеній Ткачов.

Інколи люди відмовляються від евакуації з-під обстрілів, посилаючись на досвід людей, які вже виїхали. Але з нюансом: за пів року одна історія проходить через 150 людей, кожен з яких змінює «відгук». І якщо в оригіналі евакуйована родина сказала, що їх не погодували вчасно, то в кінці люди переказують, що після у них ще й нирку забрали, іронічно сміється Ткачов. Люди не хочуть їхати, тому шукають будь-яку причину. Тож або знайдуть собі виправдання, або вигадають його.

«Інвалідизація людей дуже зросла: свіжі травми, ампутації, інфаркти, отруєння чадним газом»

Евакуація зі Слов’янсько-Краматорської агломерації сьогодні відбувається хвилеподібно. Зараз помітне збільшення кількості людей — принаймні кількість заявок від маломобільних збільшилася вдвічі. Аналогічний сплеск був під час наступу рф на Добропільщину — влітку доходило до 30, а то й більше маломобільних людей в день, яких вивозили з Донеччини. Зараз на медичну евакуацію стабільно потрапляють 23−28 людей на день — здебільшого з Дружківського та Слов’янського напрямку.

«Інвалідизація людей дуже зросла останнім часом. Свіжі травми, ампутації, інфаркти, отруєння чадними газами. До того ж перевозимо й тих людей, яких стабілізували в реанімації у Донецькій області», — каже Тетяна, фельдшерка автомобіля медичної евакуації,

Жінка зауважує: на самій евакуації з «сіряка» або прифронтової території стрес не закінчується, а лише починається. Покинути зону комфорту, навіть якщо вона смертельно небезпечна — виклик для маломобільних або пенсіонерів. Вони не впевнені, чи повернуться, як і де житимуть завтра. Тому завдання команди медеваку — не лише слідкувати за медичними показниками пасажирів, а й заспокоїти, коли почнеться гостра фаза стресу.

«Були люди, які у стресі кричали, щоб ми їх повернули додому. Або ж коли вони домовилися про житло, але на власні очі його не бачили. В результаті ми їх привезли, вони розчарувалися в побаченому — і починаються проблеми. Бувало, казали, щоб ми їх привезли назад, а далі їх волонтери „завезуть додому“, під обстріли. Інколи хтось щось забуває вдома — і це теж причина, чому вони просять повернутися. Але найважливіше — документи, телефони, речі — ми перевіряємо на кожному етапі, щоб вони все забрали. Якщо все ж удома щось важливе, то сусіди можуть поштою відправити, або волонтери під час наступної евакуації спробують це забрати, а ми привеземо», — розповідає фельдшерка.

При цьому кожна поїздка або за людьми, або за забутими ними документами та речами — це ризик життям під прицілом ворожих дронів. На екіпажі, в яких працювала Тетяна, також скоювали злочинні атаки. Однак команда доїхала до місця призначення, попросила дати можливість попити чаю й відіспатися, і наступного дня були знову на евакуації

Поки розмовляємо з Тетяною волонтери привозять чергову родину з Дружківки, де чоловік прикутий до крісла. Тетяна одразу спішить на допомогу — його треба завантажити у медичний бус та супроводжувати далі. Подружжя до останнього лишалося у Дружківці з надією, що війна омине їх. Наразі вони прямують на Харківщину.

Поруч із кількома пакетами з найнеобхіднішими речами поволі ходить 12-річний лабрадор Марсель. Господарі забрали його з собою в евакуацію, хоча пес старий і хворий. Він кульгає біля своєї господарки, навіть не усвідомлюючи, наскільки йому пощастило з сім'єю, адже багато домашніх тварин люди під час евакуації залишають напризволяще.

«Чоловік би покинув у Дружківці все: і речі, і техніку якусь, але не Марселя. Без нього він би нікуди не поїхав. Тому евакуюємося всі разом: я, чоловік, Марсель і наша кішка. Нікого не залишили, хоча й речей забрали дуже мало», — зітхає мешканка Дружківки, яка залишає позаду не тільки свій будинок, а майже все життя.

«Досі лишаються люди, які чекають на диво і відтягують евакуацію до найгіршого моменту»

Віктор Коровко, заступник начальника відділу організації евакуаційних заходів ГУНП, зауважує: готовність людей до виїзду разюче різна, якщо порівнювати Донецький регіон і Дніпропетровщину (зокрема, Синельниківський район, де «Білі янголи» проводили евакуації). Там люди ставляться до цього більш свідомо. Але в обох регіонах лишаються люди, які чекають на диво до останнього. І лише коли розуміють, що жодних шансів вижити немає, звертаються за евакуацією.

«У Костянтинівку ми заїхати не можемо, тому змушені звертатися по допомогу до військових — вони виводять звідти людей. Але ж ситуація складна, як і погодні умови, тому хлопцям важко реалізувати такі евакуації. Вони виходять пішки, тому й цивільним доводиться долати своїм ходом десятки кілометрів. А серед охочих врятуватися — люди літнього віку, поранені тощо. Таку евакуацію реалізувати дуже важко», — каже поліцейський.

Водночас Віктор Коровко ділиться, що днями бійці однієї з бригад вивели з Костянтинівки жінку з неповнолітнім хлопчиком. До цього ті самі шестеро бійців виводили маму з 6-річною дитиною. Але на такі евакуації йде й тиждень, і більше. І немає жодної гарантії, що вони будуть вдалі.

Кожна успішна евакуація родини з дітьми або маломобільних людей на сьогодні — значна перемога над статистикою загиблих і поранених. Однак за кожним виїздом лишаються надірвані спини волонтерів, дивом невдалі атаки дронів і життя людей, які ризикують собою, щоб витягнути з пекла інших. Ресурс тих, хто готовий завантажувати крісла колісні під дзижчання ворожих FPV, не безмежний. Водночас кількість людей, які потребують допомоги, вимірюються десятками тисяч лише на Донеччині. Область стрімко перетворюється на край обжитих підвалів, оскільки лише там донеччани можуть спробувати вижити. Однак на подібний сценарій у маломобільних людей майже немає шансів.

Через кілька днів після інтерв'ю, які ми записували для цього репортажу, російський дрон атакував евакуаційне авто з позначкою гуманітарної місії «Проліска», яким вивозили пенсіонерів з Дружківського напрямку. Внаслідок удару дві людини загинули, ще двоє цивільних отримали травми. І це не перша, і не друга атака росіян на евакуаційні автомобілі.

3 квітня росіяни завдали удару керованою авіабомбою поряд з евакуаційним пунктом у Краматорську. В момент удару біля будівлі знаходилися волонтери та маломобільні пенсіонери. Після оповіщення загрози авіаудару, евакуаційному екіпажу, разом зі спецпідрозділом поліції «Білий Янгол» вдалось відвезти 3-х евакуйованих за стіну будівлі. Немобільну пацієнтку не встигли забрати з машини. Авіабомба вдарила поруч з пунктом евакуації. Люди отримали акубаротравми, гостру реакцію на стрес та травмування склом, розбитим внаслідок вибухової хвилі. Цього разу обійшлося без жертв.