Вантажник з чотирма дипломами: як на новому місці облаштовуються «соляні» шахтарі з Донеччини

Про те, як шахтарі унікального підприємства намагаються знайти собі роботу, Донбас СОС розповіло подружжя Бороздіних — Анжеліка та Олексій, які вже понад 20 років пов’язані з видобутком солі.

Сіль – це все моє життя

Олексій зізнається, що його «роман з сіллю» триває ще з минулого століття. У далекому 1999 році він, молодий та перспективний майстер цеху на заводі «Победа труда», вирішив кардинально змінити напрямок роботи. Бо амбіції, які начебто можна було реалізувати на підприємстві, що вважалося містоутворювальним для Бахмута, не підтримувалися матеріальною складовою. Складно забезпечити родину, коли на заводі навіть не платили «живі» гроші – вся заробітна плата була у вигляді бартеру та талончиків на дефіцитні речі й навіть продукти. Тому коли хлопець побачив оголошення, що на «Артемсолі» є вакансія сторожа, навіть не вагався – підприємство вважалося у регіоні апологетом стабільності та високого достатку.

«У відділі кадрів мене почали відмовляти: у тебе ІТРівська посада, нащо ти псуєш собі трудову книжку записом про сторожа! Це ж навіть не охорона, а найнижчий щабель працівників, – згадує Олексій. – Але я був впертий. І після першої заробітної плати у 140 гривень відчув, що мав рацію на всі 100%. Виходить, саме з цієї мотивації розпочалася моя історія роботи з сіллю».

На той момент Олексій мав диплом про середню технічну освіту та вищу, яку отримав у Донбаській державній машинобудівній академії. Працюючи сторожем, він не гаяв час дарма: на підприємстві отримав ще 10 унікальних спеціальностей: упорядника потягів, машиніста вальцевих станків, машиніста конвеєра, стропальника, гірника, слюсаря, машиніста самохідного вагона та гірськовиймальних машин. А коли пішов на курси комбайнерів, йому знов натякнули, мовляв, куди ти, сторож, пхнешся в еліту соляного фронту!

« І чим все це закінчилося? Не повірите: моя максимальна посада була виконувач обов’язків заступника директора рудника. Пройшов різні щаблі, від слюсаря до керівника дільниці на поверхні, потім, за умови втрати здобутих категорій, у 2006 році спустився до шахти. І з першого, найнижчого розряду гірника дійшов до заступника керівника гірничої дільниці. Попри ті давні натяки, таки ж став комбайнером 6 розряду. Таких на всьому нашому руднику, де працюють понад 600 людей, всього 12».

Щоб працювати на гірничій дільниці, Олексій заочно закінчив гірничий технікум в Єнакієвому. Вирішив вступати, ще працюючи на поверхні, у 2004 році. До речі, це саме той технікум, де колись освіту отримував президент-втікач Віктор Янукович. Там ще залишилися педагоги, які його вчили та любили казати, що пам’ятають, як він сидів на цій парті, тож, якби вони знали, ким він стане! Особливо смішно було Олексію спостерігати цей пієтет на тлі подій Помаранчевої революції та поляризації суспільства зокрема на Донеччині.

«Бо завжди хотілося додати – а пам’ятаєте, що він саме тут отримав свої дві судимості», – з усмішкою згадує Олексій.

Підтвердивши фах розробника вугільних гірних родовищ, Олексій отримав пропозицію стати керівником гірничої дільниці з перспективою кар’єрного росту. Керівництво запитало: а гірнича освіта у вас є? Так. А вища? Авжеж. А нам треба, щоб була й гірнича, й вища! Так Олексій пішов до Луганського національного університету ім. Владимира Даля, який закінчив вже у Сєвєродонецьку.

Після 2014 року для “Артемсолі” настали ненайкращі часи. Скоротився експорт, який був пов’язаний з росією, за кілька років змінилося 14 генеральних директорів. У 2021 році відбулися великі скорочення штатів, і Олексій опинився на новій посаді — фахівця зі стандартизації, сертифікації та якості. Виявилося, що він є єдиною людиною на своїй копальні, яка в кишені має ще й такий сертифікат міжнародного зразка щодо системи HACCP. Тож, Олексій став одним з тих, хто впроваджував перехід підприємства на цю систему контролю якості, яка гарантувала збільшення експорту солі на європейські країни.

«Але згодом я був змушений знов повернутися в комбайнову бригаду, щоб зберегти свій підземний стаж. Саме звідти я пішов у відпустку, яку нам вимушено надали всередині лютого», – каже Олексій.

Художня складова

Дружина Олексія Анжеліка – художниця. Коли у середині буремних 90-х у Бахмуті закрили художню майстерню, знайти собі щось за фахом було дуже складно, то жінці прийшлося зголошуватися на різні варіанти працевлаштування. Але коли на шахті, де вже працював чоловік, несподівано звільнилося місце художника-оформлювача, вона навіть не вагалася та із задоволенням пішла туди працювати. Правда, всього на пів ставки, тому попросилася ще й до військової частини, котра розташована поруч. День на шахті, день серед військових.

«Для частини частіше доводилося малювати таку собі пострадянську агітацію: армія чи не найповільніше сприймала будь-які зміни. Саме тоді міністри оборони мінялися часто та швидко, то кожного доводилося клеїти та підписувати наново. Тобто, робити це «політбюро» для «червоного куточка». Але й Гімн України художньо оформлювала на великих стендах. Словом, робила все, що було потрібно», – згадує Анжеліка.

Потім жінка стала працювати повноцінно на шахті, бо нове керівництво збільшило обсяг завдань та розширило її поле діяльності. Анжеліка зізнається, що ця робота теж була далека від її творчих ідеалів. Тому справжню творчість доводилося залишати для хобі: жінка розробляла на замовлення дизайн приміщень, малювала, а в період волонтерства, до якого долучилася після 2014 року – активно сприяла наповненню простору справжнім українським творчим продуктом.

«Звісно, й на роботі були всілякі художні проєкти, які хотілося творити від душі. До Дня міста чи Дня шахтаря, чи фахові конкурси якісь. Але частіш за все це була звичайна рутинна робота з оголошеннями чи табличками «Не влізай – вб’є!» або «Без каски вхід заборонено», – з великою часткою самоіронії розповідає жінка. – Але це вже була моя рідна шахта…».

Її теж скоротили за пів року до початку нового етапу війни. Прийшлося навчатися та працювати оператором котельні. Коли припинив ходити громадський транспорт, через чисельні блокпости по всьому місті доводилося добиратися на роботу пішки. Після закінчення опалювального сезону вже під гучні звуки навколо Бахмута виїхала з молодшою дитиною до Дніпра – щоб не далеко від дому. Старший син на той момент працював у Харкові, теж терміново виїздив з-під обстрілів, тож вмовляв родину не чекати такого ж розвитку подій в Бахмуті. Літні батьки зголосилися виїхати тільки через два місяці, коли вже в місті було дуже небезпечно. Роботу поки знайти не вдалося, але Анжеліка не збирається сидіти без справи: вже записалася на курси перукарів, щоб опанувати нову спеціальність.

Починати з будь-чого – не соромно

Олексій, як і більшість працівників «Артемсолі», наразі перебуває в адміністративній відпустці. Останню зміну на його руднику підняли з копальні сиреною о 8 ранку 24 лютого. Весь березень він чекав на початок роботи, але згодом все ж виїхав до Дніпра – до родини.

«Шукати роботу дуже складно. Більшість моїх колег по шахті й досі не можуть знайти у різних областях України. Я багато куди посилав резюме, їздив на співбесіди, бо маю широкий спектр освіти, – ділиться Олексій. – Інколи відмови цікаві: наприклад, питають – а на якому березі Дніпра ви живете? Кажеш, на правому. А їм треба тільки на лівому. Або запитують про вміння читати креслення. Звісно, вмію, кажу, бо маю вищу інженерну освіту. А скільки років досвіду саме збирання металоконструкції? Не збирав – то нам не підходиш, хоч би які навички чи знання ти мав. Або питали про досвід роботи у харчовій промисловості. Так в мене понад 20 років роботи з сіллю! Але ні, для виробництва снеків він не є корисним. Тож, робота соляним шахтарем настільки специфічна, що всі мої навички, виходить, нема де діти».

Але не в правилах Олексія опускати руки. Каже, побачив оголошення про вакансію вантажника на м’ясокомбінат, пішов за співбесіду. Там, правда, як завжди: заповніть анкету, будемо тримати вас у резерві. А потім ніхто навіть не передзвонює.

«А тут жінка просто запитала: а звідки ви? Почувши, що з Бахмута, згадала, що колись там мали успішний контракт на постачання свиней. Слово за слово. Так ці бахмутські свині й допомогли мені з роботою», – сміється чоловік.

Вже на завтра він вийшов на стажування, ледь знайшовши теплий одяг для роботи в холодильних камерах: на вулиці спекотний червень, з дому зимові речі брати якось було не логічно. Місяць попрацював, і його запропонували навіть оформити офіційно. Поїхав, каже, у відділ кадрів з чистою трудовою: бо його лежить десь в Соледарі, як обіцяли – у спеціальних сейфах, що не горять. Бо само рудоуправління вже згоріло через пряме потрапляння російського снаряда.

«Коли там виникло питання про освіту та досвід роботи, я почав викладати дипломи, писати де та ким працював. Вони відкрили рота. Мабуть, не часто до них приходить влаштовуватися вантажник з 4 освітами, дві з яких вищі, – вже відверто сміється Олексій. – Керівник відділу кадрів каже: що ви там робите, маючи 12 посвідчень з охорони праці по всіх сферах промисловості?

Буквально через кілька тижнів Олексію вже запропонували посаду комірника. Яка пов’язана вже з матеріальною відповідальністю та має рівень інженерно-технічної. На комбінаті насправді велика кадрова плинність, Олексій вже встиг навіть познайомитися з новим директором, який помінявся за ці 1,5 місця. Директор йому натякнув: мовляв, розраховуємо на твій кар’єрний зріст. А Олексій каже, що не став поки розпитувати, бо всьому свій час.

«Сподіваюсь, що повернуся до солі. Не забираю трудову, не звільняюсь через Центр зайнятості. Хоча гроші, котрі підприємство мало б виплатити як компенсацію за відпустку, були б не зайві. Ми усі телефонуємо один одному, чекаємо на повернення. І сподіваємося залишитися шахтарями. Щоб в Україні сіль була не закордонна, а наша, бахмутська, щоб відбудовувати Україну, Соледар, шахту», – каже Олексій.

Але поки що новини геть невтішні. Одна з копалень підприємства повністю зруйнована, на іншій — снаряд потрапив прямо у ствол. До речі, такий клітьовий ствол — найдорожча річ у соляній шахті, на кожній з чотирьох копалень їх як мінімум два. А це, каже Олексій, понад мільярд гривень тільки для відновлення пошкоджених стволів.

«Але це все згодом. Зараз мріємо, щоб міста наші не опинилися під окупацією. І після перемоги ми могли відбудувати все та знов працювати на нашій шахт»і.