Дмитро Усіченко // скріншот відео
Нещодавно російські окупанти повернули з полону багато бійців полку «Азов». Один з них, Дмитро Усіченко, позивний «Вишня», розповів Азов Медіа про те, як через півтори години після прибуття в Маріуполь отримав поранення, та з якими думками зустрів наказ здатися.
«Мені запропонували полетіти на допомогу хлопцям в Маріуполь, — розповів Дмитро. — Я ще з одним другом полетів. Я розумів, що це може бути квиток в один кінець, але там не вистачало людей, потрібно було допомогти».
Навіть досвідченого бійця «Азова» вразило те, що він побачив у місті.
«Ми бачили контужених дітей, що йшли по воду, трупи на вулицях, серед яких вони грали у м’ячика і сміялися. А ще запам’ятав мамочку з дитячим возиком, яка гуляла, а поруч на алеї лежали мертві люди. Це був сюрреалізм якийсь.
Десь недалеко точився бій. Хлопці зайняли позицію біля будинку. Їхнім завданням було підбити танк, що курсував по перехрестю і прикривав піхоту росіян. Вони привезли Матадори та Джавеліни. Але одне невірне рішення, і хлопців поранило. Той танк вистрілив прямою наводкою. Снаряд пролетів проміж них, легко поранивши. Дмитру обпекло лице вибуховими газами.
Їх забрали медики. Після лікування він знову повернувся до підрозділу.
«Я спочатку падав, коли міни летіли, — розповів «Вишня». — Та хлопці почали сміятися. Вони вже звикли і не звертали на ті міни уваги. На війні багато на що не звертаєш уваги. Наприклад, порвалася форма, то так в ній і воюють. Гроші та золото теж не мають жодного значення».
«Вишні» навіть серед руїн під ноги трапився величезний пакунок з грішми. Він тільки жбурнув його ногою. Війна, навіщо ті гроші?
Потім було друге поранення в руку. А за третім разом у нього влучив снайпер, але Дмитру судилося залишитися живим. Це вже було на Азовсталі. Його поклали в окрему кімнату і доглядали. У медиків уже закінчувалися медикаменти і сили. Поранення у черевну порожнину вже не лікувалися. Бійці помирали.
Один снаряд влучив у сусідню кімнату і не розірвався, а просто розтрощив стіни. Всі, кого там привалило — стали двохсотими. Їх ніхто не витягав звідти — дуже великі плити впали — так вони там і залишилися.
«Ми не вірили, що буде наказ здатися у полон, — каже Дмитро. — Бо це сприймалося як кінець».
Коли повідомили, що потрібно здаватися, Дмитро хотів застрелитися. Сидів, крутив у руках зброю, але все ж таки вирішив, що цей шлях для слабаків. Хоча чув, що «азовців» російські окупанти ненавидять і знущаються над ними особливо жорстоко.
Дмитра винесли з Азовсталі на ношах. Потім були обшуки і допити в Новоазовську. «Орки забирали все, що вважали за цінне для себе, — посміхнувся Дмитро. — Це для них трофеї».
ФСБшники допитували, хто, що робив, чи стріляв у мирне населення. Хоча ці відповіді їх мало цікавили, тому що у них було інше завдання — спровокувати бійця дати свідчення, що «азовці» — це шибайголови, які не жалкують нікого.
Зараз вишукують когось, хто може оббрехати командира, «Редіса», що користується у бійців безпрецедентною повагою.
Після допитів і всіх формальностей поранених помістили у лікарню. Але лікування як такого не надавали. Навіть знеболювальних не давали.
«Медички все просили мене — не дивись мені в очі, не дивись, — усміхнувся Дмитро. — Вони боялися чорної магії. Вони так бояться «Азова» і «азовців»! І думають, що нам допомагають потойбічні сили.
Навіть ФСБшники допускають таке, деякі при виході бійців з Азовсталі не стримувались і казали хлопцям, що воюють вони ох..ренно!
«Може й так, може і підтримує вища сила, — погодився Дмитро. — Ми на Азовсталі всі повірили у вищі сили. Я з козацького роду. Може, десь хтось і характерником був».
Півтора місяця пролежав «Вишня» у ворожому госпіталі. А якось вночі їх розбудили і наказали збиратися. На обмін. Дмитро до останнього не вірив, що обміняють (тричі складали списки, в них його прізвища не було). Не вірив він і в те, що без «подлянки» не обійдеться. Кожну хвилину думав, що ось-ось вдарять чи то «Градами», чи ще чимось. Але все обійшлося, вони дісталися своїх. Дмитро розслабився тільки коли побачив своїх і Катерину, жінку свого побратима з позивним Мокрий.
Тепер чекають на інших хлопців і на командира. Та з нього окупанти ліплять жорстокого ґвалтівника солдатів і збираються судити. Бо бояться. За легендою, коли «Редіс» зайшов у СІЗО, всі вертухаї принишкли…
Повне інтерв'ю: