Він заново вчиться жити, а вона — боротись за його життя: вчителька з Краматорська між уроками доглядає пораненого чоловіка-воїна

«Ми були звичайною середньостатистичною сім'єю: жили, працювали, будували свій побут, наживали добро. Здавалося, що все добре — як у всіх нормальних людей. І лише згодом зрозуміли, наскільки щасливим було те мирне життя», — ділиться своїми думками Олена із журналістами «Вчасно».

Родина Ільченків понад 20 років проживала у Краматорську. Туди вони переїхали із Харківської області.

«Тоді у селі не було високооплачуваної роботи й чоловік влаштувався на завод у Краматорську, а згодом перевіз до міста мене й сина. Я одразу почала працювати вчителькою. Працювала у різних школах: понад 11 років — у школі № 11, потім у школі № 1 уже на посаді заступниці директора. Після об'єднання шкіл стала заступницею директора та вчителькою математики у школі № 26», — каже Олена.

Чоловік за професію зварювальник й працював на різних заводах — Краматорському металургійному, на заводі важкого верстатобудування, а згодом на Енергомашспецсталі, звідки його мобілізували до війська.

«Коли почалася війна, я не була здивована»

Олена розповідає, що вона особисто очікувала на повномасштабне вторгнення. Жінка стежила за новинами, які вказували на ймовірний початок війни.

«Я завжди цікавилася політикою, на відміну від моїх сестер, які живуть у Харкові. Якось я говорила одній з них: „На кордоні з Харківською областю щось відбувається, це не просто навчання“, але вона казала: „Та що ти вигадуєш?“. Тому, коли почалася війна, я не була здивована. Лише не думала, що це станеться взимку», — каже Олена.

Вона пригадує, що того дня, 24 лютого 2022 року, вони з чоловіком прокинулися від дзвінка сина, який і повідомив їм про вторгнення:

«Мій Валентин завжди прокидався дуже рано — о четвертій чи п’ятій ранку. Поки я вставала, він уже встигав випити кілька чашок кави. Але того дня все було інакше. Нас розбудив дзвінок сина. Він жив окремо зі своєю дівчиною й запитав: „Ви що, нічого не чуєте? Війна. Краматорськ і всю Україну бомблять“. Тоді я сказала йому негайно збирати речі та їхати до нас, бо вони жили у багатоповерхівці, а ми — у приватному будинку. Попри все, того дня ми пішли на роботу. Чоловік поїхав на завод, а я — до школи. Через карантин і коронавірус навчання вже було дистанційним, дітей у школі не було, але адміністрація залишалася працювати».

«Кожен його виїзд — для мене безсонна ніч»

Вже згодом чоловік Олени піде на фронт, а вона залишиться у Краматорську поруч з ним.

«Мені багато хто говорив виїжджати, але він був тут, на Донецькому напрямку, і я не могла залишити місто. Хотілося, щоб він знав: удома його чекають. Мені здавалося, що так йому там легше, а мені — тут. Я не поїхала ні за кордон, куди мене кликали, ні на захід України до родичів», — каже Олена.

Жінка розповіла, що Валентина мобілізували 3 квітня 2022 року. Він потрапив у радіотехнічні війська Повітряних сил ЗСУ. Наприкінці 2024 року чоловіка після навчання перевели у піхоту — до 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади.

«У 2025 році Валентин перебував у районі Серебрянського лісу, поблизу населеного пункту Закітне. Саме там отримав перше поранення під час нічного чергування, — пригадує Олена. — Поруч розірвався артилерійський снаряд, і чоловік дістав наскрізне поранення правої руки. Лікувався в Умані, проходив реабілітацію, а потім його перевели в евакуаційну роту».

Валентин був механіком-водієм броньованої машини, яку військові самі додатково захищали так званими «їжаками». Перед цим він пройшов ще одне навчання. Їхній екіпаж евакуйовував підбиту техніку.

«Я щоразу перед виїздом запитувала його: „Тобі страшно?“. А він відповідав: „А кому ж не страшно?“, — каже Олена. - Одного разу мене насторожило його прохання дати свій ІПН. Виявилося, вони заповнювали документи про виплати на випадок загибелі. Тоді я вперше по-справжньому усвідомила, наскільки великий ризик. Кожен його виїзд став для мене безсонною ніччю, хоча вони були й до цього такі ж».

«Тьоть Лєн, «Дід» важкий «трьохсотий»

5 листопада 2025 року сталося невідворотне — Валентин отримав друге й надважке поранення. Ще близько першої ночі він писав Олені, що їде на виїзд. А після цього він завжди писав коротке повідомлення про те, що повернувся.

«Я прокидалася, бачила його повідомлення й заспокоювалася», — каже Олена.

Але того ранку Валентин не написав. О п’ятій його дружині зателефонував незнайомий номер. Це був побратим Олександр.

«Їхній екіпаж складався з трьох людей: мій чоловік, Саша та ще один військовий — Олег. Я їх знала через відеодзвінки, вони часто були поруч з чоловіком, коли ми розмовляли. Вони показували мені котів, жартували й розповідали про свої справи, — каже Олена. — Того ранку у слухавці почула від Саші: «Тьоть Лєн, «Дід» важкий «трьохсотий». Такий позивний у мого чоловіка. Як виявилося, їхню броньовану машину атакував FPV-дрон-ждун. Вони саме евакуйовували підбитий Хаммер і вже майже витягнули його, коли з’явився дрон. Чоловік сидів нижче за всіх — як механік-водій він першим потрапив під удар. Саша розповідав, що чоловік був у дуже важкому стані. Його терміново доставили до Слов’янська. Побратим попросив мене привезти одяг, бо чоловіка одразу готували до операції».

Оскільки це була п’ята ранку, таксі не працювало й Олена відразу зателефонувала сину. Він звернувся до знайомого військового, і той відвіз їх до Слов’янська.

«Коли я приїхала, чоловіка вже оперували. Я лише встигла побачити його закривавленим: обличчя, груди, трубка з кров’ю, що стирчала з голови. Поранене око та череп. У мозку почала збиратися гематома, — розповідає дружина Валентина. — Лікарі одразу сказали: ризик дуже великий. Після першої допомоги його перевезли до Краматорська, де операція тривала понад чотири години. Пам’ятаю, що того дня місто пережило потужний обстріл. До лікарні постійно привозили і військових, і цивільних поранених. Коридори були переповнені людьми та їхніми рідними».

Окремо Олена розповіла, що життя її чоловікові врятував побратим Саша. Він молодший за Валентина, на той момент йому було 32 роки, вдома його чекала дружина, яка от-от мала народити.

«Саша не залишив його, він витягнув чоловіка практично самотужки. Каже, що Валентин був дуже важкий: близько 75 кілограмів плюс бронежилет. До того ж зачепився автомат. Але залишити його він не міг, — каже Олена. - У машині фактично було місце лише для одного пораненого. Сам Саша перебував у шоковому стані та отримав струс мозку. Але все одно витягнув Валентина й організував евакуацію. Їм дуже пощастило, що неподалік з’явилася інша машина. Так хлопці й вибралися. Пізніше я зрозуміла, наскільки особливими були їхні стосунки. Вони служили разом не так довго, але дуже прив’язалися один до одного».

«Кожен день починався з подяки Богу за те, що він живий»

Олена після побаченого й почутих прогнозів від лікарів морально усвідомила, що не була готова до такого. Переживши перше поранення чоловіка жінка не уявляла, наскільки тяжким буде друге.

«Лікарі пояснили: проблема в тому, що уламки та гематома знаходяться у такому місці мозку, де операція може коштувати життя. Вони чесно сказали: якщо гематома почне рости — це буде фінал. Якщо ні — нам пощастить. Саме тоді я зрозуміла: життя поділилося на „до“ і „після“. Тепер кожен день починався з подяки Богу за те, що він живий», — каже Олена.

Жінка також розповіла про важкий шлях від перебування у лікарні й до реабілітаційного центру, де нині знаходиться подружжя.

Спочатку Валентин був у Краматорську, потім — Дніпропетровській обласній клінічні лікарні імені І. І. Мечникова.

«Там усе було організовано дуже людяно: я могла телефонувати в реанімацію, питати про його стан, і мені все пояснювали. Нас пускали до нього хоча б на 10−15 хвилин, — пригадує Олена. - Потім чоловіка перевели до Одеської обласної лікарні, у нейрохірургію. І там, чесно кажучи, як у тому вислові „думала це дно, а знизу ще постукали“. Спочатку до Одеси я добиралася з Краматорська 14 годин. Їхала лише заради того, щоб побачити чоловіка хоча б на кілька хвилин. У відділенні він лежав в палаті з п’ятьма лежачими пацієнтами після інсультів. Разом із доглядальниками там практично не було чим дихати. Палату навіть називали „гнійною“. Я сама почала жила просто в коридорі й через постійні протяги захворіла. При цьому мені потрібно було продовжувати працювати. Не могла нормально вести уроки, тому лише надсилала дітям завдання. Нашу директорку, яка теж викладала математику, просила підміняти мене. Один із лікарів пам’ятаю одразу сказав: „Ну він може жити довго, а може померти сьогодні“. Можливо, це була чесність, але чути таке відразу було боляче. Єдине, що я тоді запам’ятала: якщо все буде добре, через два роки він може стати на ноги. Я вхопилася за цю надію».

Олена не здавалася, вона почала самостійно шукати інформацію про подібні поранення, читати про реабілітацію та відновлення мозку. Зрозуміла, що це довгий процес. Людині доводиться буквально заново вчитися говорити, їсти, ходити.

Також вона розповіла, що з перших днів перебування в Одеській лікарні їх підтримували волонтери.

«Мені телефонували волонтери з усіх регіонів України: Краматорськ, Одеса, Львів, Хуст, Харків. А потім надсилали посилки. Лікування було, звісно, безкоштовним, але катастрофічно не вистачало підгузків, пелюшок, серветок та спецхарчування», — каже Олена.

У самій лікарні жити було важко через відсутність належних умов. Спочатку Валентин лежав у спільній палаті, а Олена ночувала у коридорі біля нього.

«Близько двох тижнів ми провели у спільній палаті. Я ночувала у коридорі. Потім попросила перевести нас у платну палату. Були свої нюанси, але вже після розмови із завідувачем нас все ж перевели у платну палату, де ми прожили три місяці. Там я вже могла хоч трохи працювати й бути поруч із чоловіком», — каже Олена.

Згодом лікарі сказали їй, що усі можливі ліки вони вже чоловіку дали, тепер можна їхати додому. Але Олена розуміла, що везти Валентина у такому стані назад до Краматорська не можна.

«Найбільше мене лякало те, що чоловік стрімко втрачав вагу, а реабілітація фактично не проводилася. Реабілітолог лише коротко пояснювала, що треба робити, але конкретної роботи з ним не було. Тоді я почала шукати реабілітаційні центри самостійно. Багато хто відмовляв через його важкий стан. Однак потім до нас прийшов реабілітолог Ігор. Саме він уперше посадив мого чоловіка. До цього нам навіть не говорили, що його можна і навіть треба садити. Він же порадив нам центр у Модричах. Я подала заявку й почула, що чекати доведеться кілька місяців, це дуже довго. Однак нам пощастило й вже через три тижні зателефонували із центру», — розповідає Олена.

«Модричі» й перші кроки реабілітації

До реабілітаційного центру Олена та Валентин приїхали 2 березня цього року. Там лікарі одразу звернули увагу, наскільки чоловік був виснажений й худий. Виявилося, що без належного фізичного навантаження навіть спеціальне харчування не давало результату.

«Зараз чоловік уже набрав вагу. Він може самостійно сидіти — поки що хвилину, інколи до чотирьох. Це означає, що він починає тримати спину й контролювати баланс, — розповідає Олена. - Він рухає лівою рукою, показує великий палець угору або вниз — так висловлює, подобається йому щось чи ні. Може сам витерти обличчя серветкою. Це означає, що мозок поступово відновлює зв’язки. У центрі є процедура вертикалізації — його ставлять на ноги, фіксують коліна, і він вчиться тримати рівновагу. Ми вже навіть пробуємо ходити з паличкою: ліву ногу він переставляє сам, праву поки допомагаю рухати я».

Крім фізичної реабілітації, Валентин навчається розпізнавати кольори, цифри, літери. Цифри вже впізнає безпомилково.

«Я думаю, що чоловік і нас теж упізнає. Коли кажу: „Будемо дзвонити Дімі“, — він реагує, хоча я не кажу, що це син. А коли телефонував його друг дитинства, чоловік уперше показав кулак угору — мовляв, тримаємося. Коли я прошу: „Обійми мене“, — він обіймає. І для мене це найважливіше, гадаю, що чужу б людину він не обіймав», — каже Олена.

Життя між уроками і реабілітацією

Нині Олена тримає шалений ритм щодня. Адже крім реабілітації чоловіка вона паралельно онлайн викладає математику.

«День починається рано. До восьмої я маю змінити чоловікові все після ночі, дати воду та ліки. О восьмій у мене починаються уроки. Після заняття біжу по сніданок для нього. Потім приходять реабілітологи — вони погодилися працювати прямо в палаті, бо мені важко постійно возити чоловіка на процедури й одночасно вести уроки. Далі — харчування, й о другій половині дня після уроків, я вже вожу його на інші заняття, зокрема ерготерапію, заняття з літерами й цифрами, кінезотерапію, вертикалізацію. Так минає весь день — до вечора», — каже Олена.

Всі ці заняття вже дають прогрес у реабілітації Валентина. Однак нині ще залишається проблема із зондовим харчуванням.

«Через трубку в носі їжа потрапляє прямо у шлунок. Але зонд не може стояти так довго: він натирає слизову, викликає рани та виразки. Лише нещодавно ми дізналися, що можна було безкоштовно встановити гастростому — трубку безпосередньо у шлунок. Тепер намагаємося вирішити це питання, адже самостійно він ковтати ще не може, йому важко», — каже Олена.

«Мій стимул — це він»

Попри такий важкий ритм між догляданням чоловіка й уроками, Олена тримається. Їй пропонували психологічну допомогу, однак жінка відмовилася.

«Я знаю, як вони працюють, а я, окрім того, що плакати нічого більше не скажу. Мене якось запитали чи можливо є зі мною якась іграшка з дому. А я собі думаю: „Яка іграшка, у мене тут чоловік з дому“. Він моя головна віддушина. Поставити його на ноги — це єдине, що тримає мене. Син теж постійно підтримує. Каже: „Ти маєш бути поруч із татом. Коли він відкриє очі, то повинен першою побачити тебе. Щоб не подумав, що ми його покинули“. І я справді не знаю, як може бути інакше. Зараз чоловік уже навіть посміхається і це тішить. Одного разу я сказала йому жартома: „Ти що, знущаєшся з мене?“, а він кивнув головою і посміхається. Так, попереду ще щонайменше пів року реабілітації. Потрібно заново вчитися ходити, їсти, ковтати без трубки. Попереду ще операції — на черепі та нозі. Але після всього, що ми вже пройшли, я знаю: головне — що він живий і ми будемо боротися до кінця», — зазначила Олена Ільченко.