«Хочеться, щоб мій Мирноград жив, бодай у світлинах»: фотограф Дмитро Полієнко створив книгу-пам'ять про місто, знищене росіянами

Сьогодні, в останню неділю серпня, Мирноград відзначає День міста — дату, яка традиційно збігається з професійним святом шахтарів. Цьогоріч День міста припадає на час, коли Мирноград майже повністю зруйнований і залишається в зоні бойових дій, а для його мешканців рідне місто тепер живе переважно у спогадах.

Одним із тих, хто зберіг ці спогади у фотографіях, став Дмитро Полієнко. Він народився та виріс у Мирнограді. Навіть коли виїжджав на навчання до Києва, де прожив п’ять років, він постійно повертався до рідного міста, фотографував його та збирав власний архів, розповідає Дмитро в інтерв'ю журналістам «Вчасно».

«Я фотографував його тихі вулиці, підприємства, людей, будинки й взагалі все-все, що відбувалося там. Кожна людина бачить красу в тому місці, де вона народилася й виросла — я бачив красу саме в Мирнограді», — розповідає фотограф.

У підлітковому віці життя в місті йому здавалося безтурботним. Однак після 2014 року все змінилося — росія розпочала війну на Донбасі, і місто вже не було таким спокійним. Водночас Дмитро продовжував його фотографувати, адже хотів документувати життя міста, зберігати пам’ять та історію.

«Я фільмував до останнього дня, поки там перебував», — каже він.

6 квітня 2022 року Дмитро разом із родиною виїхав із Мирнограда. Після цього рідного міста він більше не бачив.

У фотокнизі є остання фотографія автора на тлі в'їзної стели Мирнограда.

«Після цього я не був у місті, але дуже сподіваюсь, що колись його побачу — навіть якщо воно буде повністю зруйноване», — говорить фотограф.

«Мирноград — мій дім»: міський простір, житлові масиви, пам’ятні дати та свята

Фотокнига складається з різних тематичних блоків. За словами Дмитра, вони розташовані не зовсім послідовно, адже одним із завдань книги було втримати увагу глядача та зробити перегляд цікавим.

Окремі частини присвячені:

• стелам та промисловості — стелам Мирнограда, вугільним підприємствам, зокрема шахтам «Центральна» та «5/6», териконам і мирноградським шахтарям;
• міському простору — тихим нічним вулицям та вечірньому місту;
• житловим масивам — будинкам-панелькам, п’яти- та дев’ятиповерхівкам мирноградців. Автор хотів, щоб люди могли побачити на фотографіях вікна власних домівок. Звісно, не всі, але частині мешканців це точно вдасться;
• пам’ятним датам і святам — у книзі є розворот із конкретними датами, важливими для міста, а також фотографії окремих свят, зокрема Дня десантно-штурмових військ, Дня шахтаря та Дня міста;
• «нашим святиням» — фотографіям двох найбільших церков Мирнограда;
• спорту — значну увагу приділено стадіону «Шахтар» та змаганням із мотокросу, які були культовими для всього Покровського району.

«Наприкінці фотокниги, на її фінальному розвороті, я від свого імені спілкуюся з мешканцями та гостями Мирнограда або з усіма, до кого ця книга потрапить до рук: трохи розповідаю про себе та про свій мікрорайон, який наразі вже зруйнований, — місце, де ми з родиною прожили багато років», — розповідає Полієнко.

«Для мене всі фотографії рідні»

Переглядаючи свою фотокнигу, Дмитру Полієнку складно назвати одну найважливішу чи найціннішу фотографію, адже всі вони для нього є рідними.

Водночас серед особливо важливих він виділяє фотографії нічного та вечірнього Мирнограда, світлини стадіону «Шахтар», святкування Дня шахтаря та Дня міста, а також портрети шахтарів, яких фотографував перед спуском у шахту «Центральна».

«Якби була можливість описати Мирноград одним знімком, то я б показав кадр, де зображена шахта „Центральна“, її копер, панорама міста та терикони. Споруду копра шахти „Центральна“ було видно чи не з кожної точки на карті нашого міста, а саме підприємство було одним із головних стовпів, на яких будувався Мирноград, — каже Полієнко. — Але якщо говорити про те, які кадри є найщемливішими особисто для мене — це, мабуть, останній розворот, де я спілкуюся з читачами й показую свій мікрорайон, свій будинок та частину своєї квартири. Тобто частину своєї душі».

Стадіон «Шахтар» — спогад дитинства

У фотокнизі є багато світлин, які повертають Дмитра у дитинство. Один із найяскравіших таких спогадів пов’язаний зі стадіоном «Шахтар».

Коли Дмитро був маленьким, мама приводила його на стадіон, де грала місцева команда «Угольок». Його батько був воротарем цієї команди.

«Для мене це один із найяскравіших дитячих спогадів: коли ти малим приходиш на стадіон, який вміщує 7000 глядачів, і він фактично повністю заповнений — усі вболівають за місцеву команду, кричать… Це викликає у дитини неймовірні емоції», — згадує фотограф.

На цьому стадіоні він провів значну частину свого життя. Сам тренувався там грати у футбол, а також відвідував великі міські свята.

«Взагалі дуже багато фотографій з цієї фотокниги викликають у мене — навіть не як в автора, а як у читача — ті чи інші спогади з минулого життя», — каже Дмитро.

Мирноград хочеться запам’ятати світлим

Для Дмитра важливо, щоб фотокнига «Мирноград — мій дім» стала своєрідною візитівкою міста для людей, які ніколи там не були.

Як фотограф він хотів показати Мирноград красивим, теплим, гостинним і справжнім — таким, яким він його знав.

«Звісно, у кожного міста є певні недоліки чи темні сторони, але Мирноград я хочу показувати зі світлого боку, з боку чогось прекрасного. Адже його темні сторони та його руйнування ми й так щодня бачимо в новинах», — пояснює він.

Робота над самою книгою була для фотографа морально складною. Пошук кожної світлини у власному архіві, обробка та верстка змушували його знову й знову переживати моменти, пов’язані з минулим.

Дивлячись на фотографії, він згадував час, коли робив ці кадри, людей, яких знав і знає в рідному місті.

«Мені було морально непросто: навіть зараз, промовляючи ці слова, я знову прокручую в голові ті події», — говорить Полієнко.

Особливо складно йому було працювати з розворотом, присвяченим Палацу культури «Україна» — найвпізнаванішій будівлі Мирнограда. Споруда спочатку була частково пошкоджена, а згодом її повністю зруйнували.

«Тепер цієї будівлі фактично не існує, і дивитися на такий розворот стало в рази складніше. Взагалі, переважна більшість архітектурних об'єктів, які зображені у фотокнизі, наразі повністю зруйновані», — зазначає фотограф.

«Справжня машина часу»

Дмитро Полієнко не ставить перед собою завдання змусити читача відчути конкретну емоцію. Каже, що всі люди різні, тому кожен сприйматиме книгу по-своєму.

Втім, він сподівається, що «Мирноград — мій дім» викликатиме відчуття дому та спокою — адже на фотографіях зображене місто, яке ще не знало масштабних ворожих руйнувань.

У вітальному слові на початку книги автор називає її не просто фотокнигою, а справжньою «машиною часу». Його завдання — перенести читача у Мирноград того часу, «де все було добре».

За словами Дмитра, книга буквально створювалася для того, щоб зберегти пам’ять про довоєнний Мирноград і показати його саме таким майбутнім поколінням.

«Адже вони вже не побачать місто таким, яким воно було — майбутні покоління можуть знати Мирноград лише зі зведень військових новин. Хочеться, щоб мій Мирноград жив, бодай у моїх світлинах. Хочу, щоб ці фото було цікаво розглядати як українцям, так і мешканцям різних країн цивілізованого світу», — говорить фотограф.

Замовити фотокнигу та детальніше пізнати місто або згадати, яким воно було до приходу російських загарбників, можна тут: @plnk_store

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фактично місто окуповане: у Мирнограді зруйновано 90% будівель, частину мешканців росіяни вивезли на фільтрацію

«Донбас. Тихий, вільний»

Напередодні у Дмитра Полієнка вийшла його перша фотокнига — «Донбас. Тихий, вільний». До неї увійшли фотографії з різних міст Донецької області: Донецька, Покровська, Добропілля, Мирнограда, Новогродівки, Родинського, а також із кількох сіл та селищ.

Серед найважливіших та найцікавіших світлин першої книги автор особливо виділяє фотографії стадіону «Донбас Арена», де свої матчі проводив футбольний клуб «Шахтар». Це місце свого часу збирало донеччан з усієї області.

Ще одна особлива для Полієнка фотографія — табличка потягу «Донецьк — Київ» із написом «Донбас».

«Коли я вчергове передивлявся фотографію таблички „Донецьк — Київ. Донбас. Нічний швидкий“, то подумав: якщо потяг „Донбас“ — нічний швидкий, то для мене сам Донбас — тихий та вільний. Тому світлини „Донбас Арени“ та потягу „Донецьк — Київ“ для мене є, мабуть, найціннішими у першій фотокнизі».