З Вакарчуком, «облизуванням» путіна й «терористом-ненависником»: як Донецькому національному намагалися дати ім'я Стуса
АктуальнеТрагікомедія з часів довоєнного Донецька: як студенти «дозріли» до надання імені Стуса університету, чому бороти систему довелося всупереч міліції з Вакарчуком, і як рашисти ломом трощили Стуса, боячись нової хвилі «стусонутих».
28 травня 1965 року Рада міністрів СРСР видала Постанову про організацію на базі Донецької філії Харківського держуніверситету ім.
Зауважимо, що офіційною датою створення університету є 15 липня 1937 року. Тоді Постановою Ради Народних Комісарів УРСР у місті Сталіно (нині — Донецьку) був створений Сталінський (згодом — Донецький) державний педагогічний інститут. Тоді у структурі Інституту було лише два факультети: історичний та філологічний, куди у вересні того ж року зарахували перших 138 студентів.
2008 рік, вільний український Донецьк. Спокійний щодо «затишшя проросійських» освітян — допоки справа не доходить до публічної українізації та патріотизму. Це стається у Донецькому національному університеті, якому студенти хочуть надати ім'я Василя Стуса — відомого українського письменника. дисидента, патріота. Моментально «на диби» стає переважна більшість викладацького складу. У всіх на устах одне питання: хто стоїть за студентами, які хочуть надати ім'я Стуса ДонНУ й навіть почали демократично збирати підписи?
Питання настільки бентежить проросійських і націлених на рф викладачів та керівництво, що у справу втручаються правоохоронці - але не щоб захистити права студентів, а щоб дати їм зрозуміти: «якщо лізтимуть «куди не треба» — на них знайдуть «управу».
Про університетських колаборантів, мітинги «за залік», як ДонНУ «охрестили» ім'ям путіна — у матеріалі «Вчасно».
Як студентська стипендія в очах «регіонівців» перетворилася на «мільйони з Києва й Америки»
Донеччанин Станіслав Федорчук, нині військовослужбовець, а раніше студент і співзасновник ініціативи, пригадує: ідея надати університету ім'я Василя Стуса з’явилася ще в 90-х — але відтоді вона лише «пріла». Однак у 2009 році, коли мала виповнюватися річниця (50 років, як Василь Стус закінчив навчання у Донецькому національному університеті) студенти вирішили: задум — амбітний. З цього й почалися місяці погроз, шантажу й абсурду від проросійської маси викладачів ДонНУ.
Олена Поволяєва, у 2008 році - студентка ДонНУ, пригадує: ідея відродилася на літературних читаннях. Тоді проти перейменування відкрито виступав ректор, деканат історичного факультету й майже увесь викладацький склад ДонНУ, але тисячі студентів були «за». Знаходилися навіть викладачі, які це підтримували.
«Я пам’ятаю початок тієї кампанії: ми надрукували листівки, щоб роздавати їх студентам, я написала текст про Стуса — його життя, проукраїнську позицію, а мій чоловік додав туди фото. Друкували ми листівки на А4 — на сторінці вміщували дві, щоб було економніше, бо на це витрачали свої кишенькові гроші. Але регіонівці (представники проросійської „Партії регіонів“) показували ці папірці як доказ, що у нас є величезне фінансування, якщо вже навіть роздруковуємо листівки! Пам’ятаю, це дійшло навіть до Верховної ради — хтось обговорював це „фінансування“ з трибуни», — пригадує Олена.
Збирати підписи в ДонНУ з самого початку було дуже небезпечною ідеєю, каже Дарина Анастасьєва, яка була студенткою, а потім аспіранткою ДонНУ. Дівчина збирала підписи на філологічному факультеті серед студентів і викладачів. Від студентів здебільшого була позитивна реакція на перейменування, а серед викладацького колективу — навпаки: один з небагатьох, хто тоді проголосував «за» — викладач літератури Олег Соловей. Переважна більшість викладачів ініціативу не підтримали й прямо казали, що вона абсурдна.
«Дуже скоро почалися непрямі погрози. Мені на заняттях казали, щоб я „не лізла не у свою справу“, „це не мого розуму робота“, радили припинити займатися збором підписів, бо я себе наражаю на проблеми. Це було сказано персонально мені. Потім у стінах університету поширювали дві позиції: що Стус або надто геніальний, щоб надавати його ім'я інституту, або навпаки — негідний цього. Тобто інформаційна кампанія була спрямована на розмивання суті ініціативи», — пригадує Дарина Анастасьєва.
«Інколи звучали слова, що якщо чиєсь ім'я й давати університету — то Рината Ахметова», — пригадує Катя Казімірова з часів, коли збирала підписи за надання ДонНУ імені Стуса.
Разом з тим студенти виходили на замовні мітинги й навіть не знали, чому скандують, нібито Стус — терорист: «Виходимо — а на центральній вулиці - натовп, річка людей, нагнаних на мітинг, і вони скандують: «Ні - надавати ім'я терориста! Чому терориста — було незрозуміло, вони й самі цього не знали (я питала в деяких із цікавості)», — згадує донеччанка.
Катерина Казімірова, яка була студенткою ДонНУ, а у 2014 році - аспіранткою, пригадує: вона «взяла» на себе економічний факультет, один з найпрестижніших, але найбільш віддалених від української культури — не лише локальної, а й загальної. Коли вона збирала підписи — доводилося не лише пояснювати важливість надання імені Стуса, а й розповідати, хто це. Тоді ж зрозуміла: починати українізацію університету потрібно було давно — і зовсім з іншого: хоча б із загальної просвіти студентів.
«У мене не було завищених очікувань щодо людей, але від нашого філологічного факультету я можу перерахувати на пальцях однієї руки викладачів (українського відділення), хто підтримував надання університету імені Стуса. Я не знаю, чи вони боялися керівництва згори, чи переслідувань міліції. Але ми все одно відстоювали позиції. Через це на вулицях Донецька влаштовували проплачені мітинги.
Пам’ятаю, після пар ми виходили на вулицю з факультету, а на центральній вулиці - натовп, річка людей, нагнаних на мітинг, і вони скандують: «Ні - надавати ім'я терориста!» (тобто Стуса — ред.). Чому терориста — було незрозуміло, вони й самі цього не знали (я питала в деяких із цікавості). Потім ми дізналися, що студентам пообіцяли за участь у мітингу проставити заліки автоматом", — зауважує дівчина.
«Міліціонери казали, що «взагалі-то університет має мати ім'я путіна», або Як МВС з викладачами стали «каральним загоном» для студентів
Ініціатива надати ДонНУ імені Василя Стуса була частиною українського руху у дуже русифікованому Донецьку. Все почалося зі збору підписів — як у демократичному суспільстві, перед цим про ініціативу повідомили у державні органи — міську та обласну адміністрації. До університету це також дійшло — дещо пізніше, оскільки студенти знали про колаборантські «погляди» керівництва ВНЗ. І їх це налякало аж до міліції - адміністрація не могла повірити, що звичайні студенти можуть мати «аж такі» амбіції й ідеї. Тому вирішили: все, що відбувається — це політична провокація, проплачена Києвом і Америкою.
«Спершу ми надіслали факсом зібрані підписи у Міністерство освіти, але вони… повернули їх ректору, Володимиру Шевченку, який передав їх проректору з господарської роботи — Бондаренку (той лишився в ДонНУ як колаборант). А ще тоді він не знайшов нічого кращого, ніж звернутися до донецького МВС, щоб вони довели, що ці підписи — сфальсифіковані, а ініціатива — політична провокація. Тому до студентів, які жили в гуртожитках, почали ходити міліціонери — ті самі, які зрадили Україну під час окупації. Вони намагалися вибити з них „зізнання“, що нібито ті не лишали підписи під ініціативою. „Здавалися“ не всі - багато хто на погрози відповідав, що це їхній підпис. Щобільше — двоє першокурсниць заявили міліцейським, що це їхні підписи, а їм у відповідь сказали, що взагалі-то університет має мати ім'я путіна. Такий рівень маразму був у головах міліції й не тільки», — пригадує Станіслав Федорчук, студент ДонНУ.
Коли донеччанин дізнався про ці випадки — був вимушений звернутися до правозахисних спільнот, залучати медіа — лише це на якийсь час призупинило репресії з боку МВС.
«Мене особисто тоді викликали в „опорний пункт“ міліції й пропонували „вирішити проблему“ (типу за хабар мені). А паралельно адміністрація ДонНУ вирішила активізувати промосковські й проросійські сили, почала масштабну кампанію з дискредитації перейменування. Сморід совку й цинізму дав зрозуміти, наскільки складно українцям в Донецьку відстоювати своє право бути собою, і наскільки легко все „не шароварне“ українське може бути знищене», — каже донеччанин.
Після переїзду ДонНУ до Вінниці у стінах університету встановили меморіальну дошку — як нагадування про те, через які кола пекла пройшов заклад, аби нарешті отримати ім'я Василя Стуса.
Тодішні маразматичні тези, які висувало керівництво ДонНУ, вражають навіть зараз — попри неадекватні й абсурдні пропагандистські тези. Зокрема, поширювали чутки, ніби присвоєння імені Василя Стуса автоматично позбавить університету статусу національного. І щоб боротися з ініціативою проти надання імені Стуса — студентам роздавали жовто-блакитні стрічки, на знак «спротиву» й незгоди перейменуванню. Тобто проросійську позицію пропонували висловлювати українською символікою.
Щобільше — на одних зі зборів прозвучало, що син Василя Стуса, Дмитро, «категорично проти», щоб університет мав ім'я його батька. Але коли Станіслав Федорчук особисто зателефонував йому — з’ясувалося, що Дмитро навіть не знав про ініціативу, й навпаки схвально поставився до неї.
Іншим «аргументом» проти надання імені Стуса стало поширення неправди про самого письменника.
«На вчених радах факультетів викладачі виголошували цілі промови, що він ненавидів Донеччину, називали його антисемітом. Розповідали, що надання імені Стуса університету призведе до того, що росіян і євреїв вішатимуть у стінах ВНЗ. Це не жарт, таке казали цілком серйозно. Все робилося, щоб заплямувати ініціативу. І в результаті в університеті взагалі дійшли до висновку, що треба надати ДонНУ ім'я Вячеслава Дегтярьова — керівника компартії й комуніста. Нібито на противагу Стусу можна ставити комуністичного чиновника», — обурюється донеччанин.
Крім міліції, на студентів почали тиснути й викладачі - спершу погрожували, що за участь і підпис під ініціативою у тих можуть бути великі проблеми. Коли ж траплялися принципові - їх «валили». Зокрема, так сталося з Юрою Матущаком — його «завалили» на випускному іспиті, знизивши бали, оскільки він був фактично обличчям ініціативи й керівником ГО «Поштовх», яка розпочала популяризувати перейменування ДонНУ. Керівництво університету не зупинило, що до того ж він був відмінником.
Таких «незручних» студентів було немало — і багато з них отримали критично низькі бали. А на самих викладачів адміністрація також почала тиснути — і, скоріш за все, в їхньому випадку мова йшла про звільнення чи догану.
«На викладачів тисла адміністрація, погрожуючи: „Ви тільки дозвольте собі проголосувати!“. Але на історичному факультеті, на якому я навчався, і на математичному, знайшлися викладачі, які віддали свій голос. Проте жодного голосу не було від філологічного факультету, на якому навчався Стус. Для мене це було шоком, бо така позиція була не лише через тиск — а багато хто вважав, що „студенти собі забагато дозволили“, і взагалі як так — що вони наважилися щось пропонувати?!» — пригадує Станіслав Федорчук.
Дарина Анастасьєва пригадує: деякі студенти боялися голосувати саме через наслідки. Навіть на філологічному факультеті казали, що вони «за» надання імені Стуса ДонНУ, але не хочуть проблем — боялися «злетіти» зі стипендії або підставлятися перед викладачами.
Співрозмовники журналістів «Вчасно» наголошують: той тиск колаборантів, які сиділи у провладних кріслах ще з початку нульових, призвів до втрати Донецька. А узурпація влади в ДонНУ призвела до розмиття української ідентичності у багатьох студентів.
Впливом Святослава Вакарчука, відомого українського музиканта вже тоді, ініціативу з надання імені Донецькому національному таки «придушили». Тепер цей крок прямо видається цинічним, але тоді, у 2008 році - він подіяв.
«Усе обірвалося після візиту Святослава Вакарчука в ДонНУ, який замість розказати, хто такий Стус — сказав, що «університет має сам вирішувати» (тобто адміністрація, а не студенти), і взагалі - ця ініціатива «не на часі», — пригадують Дарина Анастасьєва та Станіслав Федорчук.
Усі, з ким спілкувалися журналісти «Вчасно» щодо перейменування ДонНУ, визнають: з самого початку знали, що легко не буде — все ж вони були простою «групкою» ініціативних студентів і випускників університету. Проте що їх «топитиме» МВС і керівництво університету — не очікували.
«У мене не було сумнівів, що нас валитимуть і робитимуть усе, щоб не надати університету ім'я Стуса. Але образливо було, що навіть після переїзду університету в Вінницю перед нами так і не вибачилися за залякування, погрози… І ніхто не був покараний. Тобто „тест на Стуса“ чітко показав, що вже тоді при владі сиділи колаборанти, для яких Василь Семенович був страшним подразником — символом, який їх настільки налякав, що їм довелося нищити ініціативу всіма доступними способами — навіть незаконними», — зауважує донеччанин.
«Це вже буде голосування не проти Стуса, а проти Юрія Матущака, який загинув під Іловайськом. І я вам цього не подарую»
Донецький національний таки вдалося перейменувати — задовго після тієї спроби у 2008. «Сили й дух» у керівного складу з’явилися вже у 2016 році, коли ВНЗ був релокований у Вінницю, фактично — на малу батьківщину Василя Стуса. Тоді вже тривала війна, в якій загинули немало студентів ДонНУ. Одним із них був Юрій Матущак — той самий студент, «обличчя ініціативи з перейменування» й доброволець.
Він одним із перших виступив на читаннях з ідеєю надати університет ім'я Стуса. Одним із перших страждав від свавілля міліцейських і викладачів-колаборантів. І був одним із перших добровольців, коли росія напала на Україну у 2014. Врешті, він став героєм — сміливим, відважним і одним із кращих.
Юрій Матущак, який на момент Революції гідності був шкільним учитель історії, звільнився з роботи й долучився до організації донецького Євромайдану. Створив самооборону Донецька для безпеки учасників проукраїнських акцій та мітингів від агресії сепаратистів, а коли почалася війна, — без вагань пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1».
У серпні 2014 Юра Матущак опинився у найстрашнішій точці тодішньої війни — в Іловайську. Під час виходу з так званого «зеленого коридору» колона, в якій пересувався «Вітер» (позивний Юри Матущака), була розстріляна російськими військами.
Шість місяців хлопець вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2015 року повторна експертиза ДНК не підтвердила його загибель.
Указом Президента України від 14 листопада 2014 року — «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», рядовий міліції МВС України Юрій Віталійович Матущак нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Тоді, у 2016 році, найменування ДонНУ іменем Стуса було вже невідворотним. І якби тоді не набралося достатньо голосів для цього рішення — для університету ситуація розгорталася б гірше.
«Коли я приїхав у Вінницю в ДонНУ, я був достатньо різкий. Сказав: „Дорогі друзі, я не уявляю собі більше причин тягнути з наданням імені Стуса університету, ви вже на малій батьківщині Василя Семеновича. У нас відібрали наш рідний Донецьк — його окупували, і немає більше часу бути ні гарячими, ні холодними. Тож якщо ви й зараз провалите голосування — це буде голосування не проти Стуса, а проти Юрія Матущака. І я вам цього не подарую“. Тому навіть ті, хто був проти — вони не наважилися сказати „ні“ перейменуванню», — пригадує Станіслав Федорчук.
Катерина Казімірова, студентка Донецького національного у 2008, резюмує: навіть ця (тоді - невдала) ініціатива дала великий поштовх перейменуванню ДонНУ у 2016 році, коли заклад переїхав у Вінницю.
«На нас тоді, у 2008 році, не звернули увагу — і це одна з причин, чому зараз регіон втрачений. Бо ніхто не звертав увагу на такі ініціативи, свавілля у відповідь і на те, до чого це призводить. Навіть коли почалися наші проукраїнські мітинги на підтримку України у 2014 році - центральні канали цього майже не показували, не коментували. Усім нібито було краще знати, що на Донеччині немає патріотичного населення. Але воно було — і є досі, навіть в умовах окупації. В Донецьку є люди, які чекають на повернення додому», — впевнена Катя Казімірова.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!