Родини, які через війну були змушені залишити Донеччину та прикордоння Чернігівщини, не покинули своє господарство. Разом із меблями вони евакуювали корів, свиней, птицю, собак і навіть трактор. Сьогодні переселенці облаштовують нове життя на Ріпкинщині, хоча зізнаються: додому хочеться щодня.
Інна Добролежа поїть своїх корів Соньку і Марфу
Повномасштабна війна змусила тисячі українців залишити свої домівки. Та для багатьох евакуація означала не лише порятунок родини, а й необхідність вирішити долю худоби, яка роками була основою їхнього господарства.
Дві родини, яких війна змусила залишити Донеччину та прикордоння Чернігівщини, знайшли прихисток у селі Малий Листвен на Ріпкинщині, розповідає видання «Вісник Ч».
Інна та Валентин Добролеж виїхали із села Воздвиженка біля Покровська Донецької області після того, як біля їхнього двору впала російська авіабомба.
Наталія та Сергій Морозовські були змушені покинути Михальчину Слободу на Новгород-Сіверщині через постійні обстріли прикордоння. Обидві родини евакуювалися не самі — разом із меблями вони перевезли своє господарство: корів, свиней, птицю, собак і все, що вдалося врятувати.
Родина Добролежа переїхала 8 лютого минулого року.
«Другий рік тут, — каже Інна. — З переїздом допомагало підприємство ТОВ «Бета-Агро-Інвест». Там чоловік працює водієм уже сто років, — жартує жінка. — За агрофірмою, як цигани, їздили. Обробляли землі майже у всій Донецькій області.
Інна Добролеж згадує, що залишали вони рідний дім лише тоді, коли жити там стало вже неможливо. «Сиділи вдома до останнього. Доки могли вийти на вулицю. А потім уже не могли — навкруги літало, вибухало», — розповідає жінка.
За її словами, війна прийшла до їхнього села ще у 2014 році.
«Через наше село танки йшли ще у 2014 році. Стояли в напрямку Донецька, Авдіївки. У посадках. Ніхто їх і не бачив. У 2022 році, коли росіяни поперли на Київ, на той напрямок уся техніка пішла. Наші розгорнулися в селі. Прилетіло дві ракети. 7 квітня, на Благовіщення. Свист такий був», — згадує вона.
Попри небезпеку, родина довго не наважувалася виїхати.
Інна каже, що навіть не розглядала варіант залишити своїх корів.
«Я на Донеччині тримала корів. Марфушу і Соньку. Виростила з телиць. Підприємство, де працює чоловік, допомогло їх перевезти. Завантажили в зерновози речі, меблі. Двох корів, два тюки сіна. А ми за ними, на своїй машині. З нами їхав восьмирічний пес Нік», — розповідає вона.
Спочатку сім'я перебралася ближче до Покровська, однак війна наздогнала їх і там.
«Вибралися до Покровська. Вісім місяців прожили в селі, поряд з містом. Коли перед двором упала керована авіабомба, знову почали збирати речі. Машину пом’яло, скло вилетіло. Коли відремонтували „Пасат“, поїхали далі, на Чернігівщину», — каже Інна.
На Чернігівщині родині допомогли знайти будинок. Спочатку вони оселилися в орендованій хаті, а згодом змогли викупити іншу.
Та, попри відносну безпеку, звикнути до нового місця їй досі не вдалося.
«Ридаю кожен день. На Чернігівщині мошки. Я до них ніколи, певно, не звикну. У нас такої комахи в житті не було. Як тільки вечір — у мене істерика. Ніякі засоби від мошки не допомагають. Так само корови не можуть звикнути», — зізнається вона.
Найболючішим, каже Інна, стали не лише втрата дому, а й ставлення окремих людей.
«Хоч тут уже другий рік, освоїтися не можемо. Нас вважають проросійськими. Ловлю на собі косі погляди. Нікому нічого не доказую. Якби хотіли, були б на тому боці або за кордоном. Але ми тут. І повертатися нікуди. Село в окупації. Будинок зруйнований», — говорить жінка.
Вона показує відео свого дому: «Ні стін, ні вікон. Одні фундаменти».
За словами Інни, після початку активних бойових дій жителі навколишніх сіл роз'їхалися хто куди. «Окупації в нас не було. Одразу бої. Хто куди виїжджав-тікав. Дрони над головою цілодобово», — каже вона.
Попри пережите, господарство родина зберегла. Сьогодні Сонька і Марфа пасуться на луках біля нового будинку, а молоко Інна продає на ринку у Славутичі.
«Тут трилітрову банку віддають за 80 гривень. На базарі ціна — 120», — розповідає вона.
Схожу історію пережила ще одна родина, яка тепер мешкає на Ріпкинщині, — Наталія та Сергій Морозовські.
Вони виїхали з Михальчиної Слободи на Чернігівщині ще у 2023 році, коли ситуація біля кордону стала критичною.
«1 квітня 2023 року сюди перебралися. У Ріпках син живе. І нас сюди забрав. Син дім нам купив. За 120 тисяч гривень. З газом. Колодязь у дворі», — розповідає Наталія.
До війни сім'я мала велике господарство. «Три корови, кінь, четверо свиней, птиця. Овець 38 голів було», — згадує вона. Частину худоби вдалося врятувати. «Свиней перевезли всіх. Корову з конем довелося продати».
За словами жінки, коня віддали за 10 тисяч гривень, а корову — за вісім.
«Сказали, на продаж забирають. А чи продали, чи здали на м’ясо, ми не знаємо. Віддавали, аби забрали», — говорить Наталія.
Евакуація нагадувала справжню спецоперацію.
За словами Сергія Морозовського, окремою вантажівкою перевозили корів, ще однією — усе господарство.
«У причіп влізли свині, гуси, качки, кури. Вантажили все, що можна було. Забрали і кота з собакою», — розповідає родина. Навіть трактор вдалося перевезти.
«Сюди і трактор перевезли у фурі. А ми своїм „Москвичем“», — каже Сергій.
Сьогодні вони продовжують господарювати на новому місці, косять сіно та доглядають худобу. «Коли сюди приїхали, було п’ять корів на все село. Позбували. Місцеві до нас тепер по молоко ходять», — розповідає чоловік. Та попри нове життя, думками сім'я залишається вдома. «Хай там як, хочеться додому», — зізнається Сергій. А доля їхнього будинку досі невідома.
Історії цих двох родин різні, але їх об'єднує спільне — війна змусила залишити рідний дім, однак не змогла змусити відмовитися від звичного життя та господарства. Разом із найнеобхіднішими речами вони вивезли те, що роками було частиною їхньої праці та побуту, і сьогодні намагаються почати все спочатку далеко від дому.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!