«За криком ми визначали, як саме людей катують»: історія письменника, який пережив полон у Донецьку, а після обміну пішов у ЗСУ

Станіслав Асєєв — журналіст, правозахисник та політв'язень, який був у полоні в «Ізоляції» — донецькій в’язниці, яка відома своїми тортурами. З травня 2017 року, відколи його схопили працівники російських спецслужб, чоловік пережив 28 місяців знущань — до 29 грудня 2019 року, коли його шляхом обміну вдалося повернути в Україну. Про пережите у застінках бойовиків він випустив книгу — «Світлий шлях»: історія одного концтабору", частину якої написав ще в полоні та вивіз з окупованого Донецька. Коли ж росія розпочала повномасштабне вторгнення, Станіслав сам пішов служити — у піхоту, аби бути корисним на фронті.

Тож, як донеччанину вдалося пережити полон і катів, які насолоджувалися його болем, чим вони маніпулювали, аби «зламати» Станіслава, та чому після полону він зважився на службу на нулі - військовослужбовець розповів журналістам «Вчасно».

«Мені регулярно писали щось на кшталт «За тобою вже йдуть»: «народження» Станіслава Васіна та розшук спецслужбами по всьому Донецьку

Окупація Донецька у 2014 для Станіслава Асєєва почалася з думки, що все «повстання» дуже швидко закінчиться. Ще у травні 2014 року квазідержави «л/днр», в які росіяни перетворили частини Донеччини та Луганщини, сприймалися у кращому випадку як якісь збройні організації - не більше.

«Пам'ятаю, як колись зайшов у магазин в Макіївці, а там стояли так звані ополченці, які лише формувалися у щось. На вигляд — як бомжі: у незрозумілій формі, потаскані, пухлі… І вони почали чіплятися до продавчині. І вона їм каже: „Якщо не відчепитесь — я „денеер“ викличу“. Тобто тоді „днр“ сприймалася у кращому випадку як організація, а не держава», — пригадує Станіслав Асєєв.

На той момент планів про виїзд із Донецька у журналіста навіть не було — у нього в окупації лишалися мама та дві бабусі, якими він опікувався. Невдовзі ж у медійнику в окупації виникла потреба — оскільки у 2015 році з Донецька виїхали всі українські журналісти, а інформації було обмаль. ЗМІ цікавила будь-яка інформація — від соціополітичного життя й до перерахованого складу підрозділів так званого ополчення з їх ідеологією. У Станіслава ця інформація була — майже всі його друзі стали бойовиками. Тож із допуску до загальноневідомої інформації розпочалося й подвійне життя Асєєва.

«Я приїжджав на міста обстрілів, інколи навіть брав інтерв'ю у місцевих, хоч і представлявся російським журналістом. Зрозуміло, що ніколи не робив фото чи відео відкрито, а вдавав, що розмовляю телефоном (попередньо вмикав відеозйомку). Запис був під кутом, але був. До того ж у мене завжди були програма, яка одразу ховала й фото, й відео. Тому якби у мене перевірили телефон — то їх би не знайшли, бо програма також була прихована. І, звісно, було ще одне безпекове правило: ніколи не знімати нічого з будівель, чи то зі своєї квартири. Бо це означало б те саме, що й позначити геолокацію. Той час я постійно був у напруженні, навіть вдома. Тому з'їхав із Макіївки у Донецьк, щоб не наражати на небезпеку маму (і це зіграло свою роль, бо оскільки вона справді нічого не знала про моє життя як журналіста — її не чіпали). А з іншого боку постійно вдавати з себе іншу людину — було досить складно. Тому я був зовсім один. Навіть до мами приїжджав раз на два-три тижні у Макіївку, хоча їхати там — менш як пів години», — пригадує донеччанин.

Попри те, що справжнє ім'я журналіста, який регулярно публікував новини з Донецька, було приховане, Станіслав кілька разів натрапляв на окупантів та місцеву міліцію — його зупиняли посеред вулиці двічі, і лише під час третьої зупинки він потрапив «на підвал».

«Першого разу зупинили на мікрорайоні у Макіївці, коли я приїхав до мами і йшов від неї до бабусі. Мене тоді зупинили за 15 метрів до під'їзду, але просто перевірили документи й запитали, куди я йду. Я сказав, що місцевий, назвав кілька мешканців будинку, яких знаю, й мене пропустили. А вдруге мене зупинили у 2014, на пробіжці посеред лісу. Тоді серед окупантів був переляк через диверсантів, тому для них кожна людина з портфелем чи на велосипеді була українським диверсантом. Мене тоді зупинили в ліску поруч з домом, де я жив. Але я на той момент навіть бігав із паспортом, бо знав, що посеред вулиці можуть зупинити. Тому тоді ж і відпустили», — зауважує Асєєв.

Уже у 2016 році Станіслав вирішив: йому час виїжджати, оскільки вести подвійне життя стало надто важко — морально. Тим паче з урахуванням того, що регулярно йому в соцмережах приходили повідомлення з текстом «За тобою вже йдуть». На це юнак не зважав — але відслідковував свій моральний стан. І напередодні 2017 зрозумів: він за кілька кроків від стану глибокої тривожності. Після цього усвідомлення Стас вирішив їхати з окупації - але не встиг.

На той момент у Донецьку відбувалися точкові спалахи українського руху, які невдовзі переростуть у рух «Жовта стрічка». Звісно, тодішній масштаб був у рази меншим — невідомі могли увімкнути гімн України на День Незалежності, написати «Донецьк — це Україна» на паркані тощо. На це росіяни реагували відкритими кримінальними справами, які обов’язково закривалися з кимось винним. І кого б тоді не зловили — на всіх могли повісити все, ледь не вбивство «Мотороли», каже Станіслав Асєєв.

«Під електричним струмом ти зізнаєшся в чому завгодно… Мене „на підвалі“ також допитували щодо гімну й напису, бо були впевнені, що це я влаштовував», — пояснює донеччанин.

11 травня 2017 року Станіслава зупинив патруль поліції на площі Леніна у Донецьку. Перевірили документи, кудись зателефонували. За кілька хвилин до патрульних підійшли кілька людей у цивільному. На руки журналіста надягнули кайданки й повели у бус. Уже там на голову надягнули мішок — і за кілька хвилин він опинився у міністерстві державної безпеки в центрі окупованого Донецька. Такою була «прийомка» Асєєва-Васіна, після якої для нього розпочнуться роки полону.

«На момент 2017 року мене, виявляється, шукали вже півтора року. В МДБ є цілий відділ, який відслідковує діяльність таких „проукраїнських елементів“ в окупації. І мене розшукували потужно — навіть показували мапу мого пересування з урахуванням даних із соцмереж. Наприклад, я увечері писав, що був на пробіжці в орієнтовний час в якомусь районі Донецька, і вони відразу ж їхали й перевіряли всі тамтешні камери спостереження. Я навіть „засвітився“ на одній із них біля готелю „Рамада“. Риси обличчя розгледіти було неможливо, але мою шапку зафіксували», — каже журналіст.

«За годину тортур електричним струмом я зізнався в тому, що був комбатантом»: тортури Асєєва-Васіна на підвалі та в «Ізоляції»

Тортури журналіста розпочалися ще у міністерстві - просто в одному з кабінетів, аби відтягнути час до «найцікавішого».

«Мене спершу били резиновим кийком по нозі й при цьому питали: «А чому ти зрадив народ Донбасу?», «А чому ти за Україну?» тощо. Хоча насправді їх це мало хвилювало — вони питали, щоб потягнути час, поки готувалося «основне дійство» у сусідній кімнаті. І вже коли мене перевели у сусідній кабінет — почалися катування струмом. Чому не «на підвалі» — бо їм потрібне було моє зізнання, що я не просто журналіст, а комбатант, тобто агент ГУР, який зробив купу речей проти держбезпеки «днр». Оскільки я з цим не погоджувався — почалися катування. І за годину я зізнався, погодився… Потім мене спустили у підвал цієї ж будівлі, в одиночну камеру, де я провів перші півтора місяця. Там мене не били й не катували, бо я їх більше не цікавив — і так підписав зізнання про страшні-страшні злочини, які нібито скоїв проти «днр». А потім мене перевели до «Ізоляції», — пригадує Станіслав.

9 червня 2014 року терористи «днр» захопили мистецький фонд «Ізоляцію» та перетворили його на об'єкт «міністерства держбезпеки днр». Що цікаво — що тоді причина захоплення будівель була ідеологічною: мешканцям квазіреспубліки сучасне мистецтво та цінності, які воно сповіщає, нібито могло лише нашкодити. Відтоді в’язниця «Ізоляція» стала відома як одна з найстрашніших катівень на окупованій території.

Після захоплення об'єктів «Ізоляції», на першому поверсі бойовики обладнали камери. Спочатку їх було п’ять, згодом додалися ще три. У кожній могли перебувати від чотирьох до 20 осіб. Ще одна камера — у підвалі. На другому поверсі - приміщення, де жила охорона і так зване керівництво. Праворуч від контори — інша будівля. У часи мистецького життя там відбувалися різні акції, працювало кафе. Після захоплення ж бойовики там відкрили для себе їдальню. У підвалі під нею — влаштували кімнату для допитів.

«Катуй своїх, щоб інші боялися?..»

Донеччанин пригадує: на момент його потрапляння в «Ізоляцію» половина камер була заповнена ополченцями, тобто «своїми ж» бойовиками. Станіслав навіть сидів в одній камері з генералом, хоча окрім нього там були й полковники, і підполковники.

«В „Ізоляції“ сиділи всі, хто був замішаний у найбільш резонансних справах „днр“. Усі, хто брав участь у змовах проти так званого Плотницького, Захарченка, перейшов дорогу МДБ тощо — їх кидали туди. Тому половиною в’язнів завжди були люди у формі. А інші - хто завгодно: шахтарі, ІТ-вці, лікарі, дуже багато перевізників — тоді ще працювали блокпости, й перевізникам чи таксистам підкидали тротил у машини, а потім робили з них терористів. Були й такі, які сиділи за проукраїнську позицію, але їх було небагато. Проукраїнська позиція мала вияв у трьох статтях: шпигунство, тероризм і екстремізм. А ув’язненим військовим інкримінували не „шпигунство“, а держзраду», — зауважує Станіслав Асєєв.

У в’язниці всім наглядачам було байдуже, підписав щось журналіст чи ні - там працювали професійні садисти-психопати, які отримували задоволення від власної влади й «роботи». Тому електричним струмом вони катували людей, які лише мали підписувати зізнання в інкримінованих злочинах. А для тих, хто вже «зізнався», була ціла низка інших катувань.

«Коли відкривалися двері камери — всі в’язні зобов’язані встати. Тобто ти маєш підвестися, надягнути пакет на голову, завести руки за спину, повернутися до стіни й так стояти, доки наглядачі не підуть. Оскільки двері відчиняли по 20−40 разів на добу, зокрема й уночі, то можете уявити, що з людиною відбувалося за місяць чи два такого режиму. Навіть якщо не б’ють. А можуть і бити. Тобто стоїш — а тобі прилітає по нирках, спині, ногах.

Можуть наказати «тримати стінку»: тебе ставлять до стіни, ти ставиш руки високо над собою, широко розсуваєш ноги й так стоїш, доки кров не приллє донизу й ти не впадеш. А коли падаєш — це бачать по відеокамерах, які є буквально скрізь. Тому відразу забігає адміністрація, тебе б’ють і знову ставлять у ту ж позу", — пригадує колишній політв'язень.

«Вкоротити собі віку намагалися, але марно. І після цього починалися ще гірші знущання…»

Станіслав Асєєв наголошує: задача «Ізоляції» — зламати людину, перетворити на пластилін або рослину. І ці знущання абсолютно не обмежені в часі. Хоча адміністрація катівні намагалася не доводити в’язнів до того стану, щоб вони взагалі не могли підвестися.

«До нас інколи могли завести напівживу людину, кинути на підлогу й піти. Як вони казали, «з нею вже «поработали». І ми вже бачили лише наслідки катувань: поламані ребра, глибокі рани на різних місцях тіла, опіки… Чи були люди, які не витримували катувань?.. Так. Були навіть такі, які намагалися вкоротити собі віку. Але їм це не вдавалося зробити, і після цього ставало ще гірше. Одного чоловіка мордували електродом у задньому проході - і він спробував перерізати собі вени цвяхом. Його зупинили, бо вели спостереження, і перевели з «одиначки» у загальну камеру, де за ним дивилися вже самі ув’язнені», — знизує плечима Асєєв.

Журналістам «УП» чоловік також розповідав, як інший полонений намагався покінчити життя самогубством після того, як його катували на одному столі разом із сином. Після того батько спробував пробити собі череп об металевий кут нар… Його сина пізніше відпустили — але дали зрозуміти, що можуть повернути назад, «якщо на суді щось піде не так».

Ще одним методом тортур нерідко ставала заборона водити в’язнів у туалет. Колишні полонені розповідали, що до літа 2017 року туалетів у камерах «Ізоляції», які розташовувались над підвальними приміщеннями, не було. Відтак в’язнів з дозволу адміністрації виводили до окремого приміщення справити природні потреби. Робили це лише двічі на добу, і в якості катування адміністрація могла заборонити виводити полоненого до туалету.

Був і моральний тиск на в’язнів. Зокрема, коли катування адміністрація розпочинала в сусідній камері. Для терористів навіть не було різниці, чи це чоловік, чи жінка, чи людина старшого віку, чи молодь — до всіх ставилися однаково, по-звірячому жорстоко.

«Ми сидимо в камері, а в трьох метрах від нас починають катувати людину електричним струмом. Вона кричить протягом 3−4 годин… У 2017 році був період, коли у мене руки тремтіли, як у старого. Я не міг навіть нормально тримати ложку, хоча на той момент мене уже не чіпали. Це просто був наслідок того, що цілодобово хтось кричав, і ми всі знали, що там відбувається… За криком ми визначали, які саме катування тій людині влаштували — чи електричним струмом, чи забиванням», — пригадує Станіслав Асєєв.

«На п’ятий день я не міг навіть встати»: перше голодування в історії «Ізоляції» та повернення Станіслава з полону

1 липня 2018 року сталася фактично історична подія — як для адміністрації «Ізоляції», так і для цивілізованого світу, який слідкував за полоном журналіста. Цього дня Станіслав оголосив голодування — зухвало, як не робив ніхто до нього.

«Моє голодування було поза нормою для в’язниці, цього ніхто ніколи не робив. Інакше б його відразу прив’язали дротами, поставили тарілку з напівземлею — напівпомиями й зробили так, щоб цей в’язень її з'їв. Я сам на голодування зважився тому, що мій кейс уже набрав міжнародного розголосу, а за годину до того у мене була зустріч із мамою (що також було винятком для мене — бо інші роками не бачили рідних). Я їй сказав, що зараз оголошу голодування, й попросив дати розголос. Тому й знав, що адміністрація не зважиться мене бити чи ламати, бо про це напишуть світові ЗМІ», — пригадує донеччанин.

Спершу все йшло, як і думав Станіслав — навколо нього адміністрація лише ходила й наказувала їсти. Потім почалися погрози відправити його «на дурку», де його будуть чимось обколювати. Проте юнак тримався — п’ять днів він не їв. Але фізіологічно це було надважко.

«В „Ізоляції“ їжа й так була не дуже, а з голодуванням я вже на п’ятий день не зміг виходити на вулицю на прогулянку — просто падав, бо голова паморочилася. І того дня я лишився в камері, не пішов гуляти. А після прогулянки в мою камеру зайшла адміністрація й сказала: „Окей, якщо Асєєв не їсть — не їсть ніхто. Поки він не почне їсти — ви всі сидите голодні“. Я попросив перевести мене в одиночку, бо зі мною тоді в камері сиділо ще 11 людей, які ходили на важкі роботи, і їм ця їжа, якою б не була, давала бодай якісь сили. Але наглядачі сказали, що тут мені не готель, усі камери зайняті. Тому мені не лишили варіантів», — згадує чоловік.

22 жовтня Станіслава Асєєва засудили в «днр» за двома статтями — «шпигунство» та «тероризм». Для нього це означало фактично смертний вирок, оскільки за обидві статті йому «дали» 30 років. А дожити до звільнення через такий термін було неможливо — тож лишалося лише сподіватися на обмін. Той відбувся за кілька місяців — 29 грудня, в рамках обміну «76 на 127». Після того, аж до повномасштабного вторгнення, він не приїздив на Донеччину — боявся.

«У мене була велика психологічна проблема: я боявся Донбасу й мені чомусь здавалось, що тільки-но я приїду у Донецьку область, як мене знову заарештують і кудись кинуть», — пригадує журналіст в одному з інтерв'ю.

Після звільнення Станіслав Асєєв видав книги «Світлий Шлях»: історія одного концтабору" та «В ізоляції. Есеї про Донбас». Згодом він розповість, що писав книгу, аби вижити в пеклі концтабору.

Попри страх Донбасу й пережиті тортури: як медійник став піхотинцем на донецькому «нулі»

У перші дні російського вторгнення Станіслав Асєєв вступив у місцеве ДФТГ — жартома каже, що тоді з рештою хлопців просидів у центрі Києва як підрозділ, який є, але нічого не вміє. Сам медійник тоді вперше тримав у руках автомат, коли навколо тривали бої. Тож навчатися було запізно.

У серпні, коли Станіслав вийшов із ДФТГ, він поїхав у Німеччину презентувати власний фонд із пошуку воєнних злочинців («Justice Initiative Fund»). Той на сьогодні уже легалізовано функціонує - і шукає військових рф, винних у рукотворних трагедіях в Україні. Поки що був знайдений лише один воєнний злочинець — Палич, головний комендант «Ізоляції». Водночас окрім нього на сайті вже є інформація про понад 300 фігурантів.

У Гамбурзі Станіслав Асєєв міг перебувати рік, як колишній політв'язень, проте не добув — і за три місяці до закінчення терміну повернувся в Україну. Зізнається, що лишатися у безпечному Києві, поки триває війна, не міг — і тому вирішив бути корисним. Вибір майбутньої служби відразу пав на піхоту — там, де він був би максимально ефективний. зізнається медійник.

«Спершу я пішов у Третю штурмову, але невдало, бо прийшов якраз після травми ноги, тож після першого ж фізичного тесту почав кульгати. Тоді мені сказали, щоб я йшов лікуватися, а потім я ще на два місяці зліг з лікуванням. У той момент мені товариш запропонував піти до нього служити у 109 батальйон, в Донецьку тероборону — послужити тут, а якщо здоров’я дозволятиме — то потім перевестися у Третю. І коли я приїхав знайомитися з колективом — впевнився, що мені - сюди», — зауважує Станіслав.

Нині письменник, журналіст та правозахисник — стрілець стрілецької роти, який разом із побратимами тримає позиції на «нулі». Попри можливість перевестися на безпечніші посади, зважаючи на медійний досвід, Станіслав від пропозицій відмовляється — каже, що найбільше потрібний там, де людей вкрай не вистачає. Тож поки людей не вистачає - змінювати зброю чи посаду у військовому квитку не планує.

На початку травня Станіслав Асєєв отримав поранення під населеним пунктом Очеретине на Донеччині. Військовий отримав контузію та потрапив на лікування до шпиталю.

«Я живий, хоча за всіма законами фізики та ймовірності мав би померти. Позиції, на жаль, втрачені. Зараз я в лікарні зі струсом мозку. Незабаром я знову звернуся до вас за допомогою, оскільки в матеріальному плані наш підрозділ багато втратив», — повідомив тоді Станіслав у соцмережах.

Журналістам «Вчасно» військовослужбовець додає: про вибір бригади та її близькість до рідного Донецька він не шкодує, та й страх після «Ізоляції» минув. Проте зауважує: зважаючи на перебіг бойових дій, про фізичне звільнення Донецька він навіть не думає - насамперед необхідно зберегти бодай ті території, які ще не захопила росія.

«Можливо, з огляду на характер бойових дій, фізично звільнити Донецьк та решту окупованих територій нам не вдасться. Принаймні найближчим часом, бо ми зараз перебуваємо в стані глибокої оборони, й щодня програємо наші території. Хоч і невеличким кроками, але з усім тим ми не наступаємо — це роблять росіяни. Тому думати про звільнення Донецька чи Луганська не на часі, нам вкрай потрібно втримати хоча б кордони теперішні. І я себе почуваю максимально корисним там, де я є», — зауважує донеччанин.