Зворотній бік евакуації на Донеччині: ігри в «таксистів», покинуті тварини і «мисливці» за гуманітаркою

Слова вище — не трилер, не дороговартісний фільм жахів американського режисера. Для підрозділу поліції «Білий янгол» на Донеччині це реальність, врятовані (або ні) життя тих, кого власним потом та кров’ю намагаєшся витягнути з-під ракет. Поранення та кровотечі, після яких у людей мають опуститися руки — бо не можуть звичайні люди ще 17 кілометрів керувати автівкою, щоб довезти людей живими. Але з 24 лютого 2022 року питання виживання постало інакше: треба бути або напівбогом… або іншого вибору немає.

«Білі янголи» — загін правоохоронців, які лишаються до останнього з місцевими на близьких до фронту територіях. Везуть їм гуманітарку, роздаючи її по підвалах і під ракетами, витягують (інколи — ледь не силоміць) тих, хто ще хоче жити, а не намагатися виживати. Проте ціна такого ледь не примусового порятунку — надвисока.

З «Білим янголом» Рустамом Лукомським ми познайомилися на крайній евакуації - раптовій, як для правоохоронців, так й редакції «Вчасно». З перших хвилин поїздки стає зрозуміло: Рустам Лукомський та його напарник Андрій Друмов — чи не стендапери, а якби виступали зі своїм гумором та прожитими історіями — у залах був би аншлаг. Проте за гумором та бронею й формою — шрами від уламків, яких би не було, якби люди цінували життя — і своє, і тих людей, які їх рятуватимуть.

«На місце, де ми стояли секунду тому, „прилітає“ 120-ка. Уламки перерізають ноги…»

Рустам Лукомський, один із засновників «Білих янголів», на собі відчув ціну евакуації - коли у серпні 2022 року, евакуюючи з Мар'їнки людей, його з побратимом тяжко поранило. Від смерті врятувала бронь — уламок трохи «недопалив» броньоване скло, тож через «приліт» поліцейський «янгол» отримав поранення в ноги. Джгути на перебиті ноги він накладав собі сам, аби не відволікати побратима-поліцейського Василя Піпу, доки той перев’язував рану напарнику, який їхав за кермом. У того перебита артерія, нога також поранена — й він відмовлявся пересісти на пасажирське сидіння. Лише просив не сильно затягувати ногу — він її мав відчувати, аби натискати на педалі…

«Рашисти вдарили по Мар'їнці з артилерії, снаряд розірвався біля поліцейського автомобіля. У цей момент в салоні було п’ятеро літніх людей, вони не постраждали. Двоє з трьох правоохоронців отримали осколкові поранення, водію перебило артерію. Попри кровотечу, вони продовжили їхати — 17 кілометрів із Мар'їнки до Курахового, доки не доставили евакуйованих до безпечного місця», — повідомили про поранення співробітників у поліції.

Сам Рустам Лукомський пригадує: того дня він їздив на своїй «швидкій», яку правоохоронцям надали для евакуації місцевих. Потрібно було заправити автомобіль — тож він поїхав на АЗС. А вже там зустрів колег на бронеавтомобілі, які повернулися з Вугледару й вирішили поліцейського взяти з собою.

«Я сів у броньовану машину (моя „швидка“ була не броньованою) й ми поїхали. Якби я на своєму автомобілі був, то, мабуть, погано все було б… І от приїжджаємо туди на броні, щоб евакуювати літніх людей. Але під час евакуації з’ясовується, що в перших двох дуже багато своїх речей, якими вони заставляють машину. А я ж знаю, що треба евакуювати ще двох. На одному місці взагалі не можна стояти, тому ми зупинилися під деревом, щоб нас не було видно. Обстріл тоді був поруч. В результаті дочекались ми людей, забираємо їх, проїжджаємо на машині метрів 100 вперед. І раптом кажуть зупиниться — одна з бабусь забула в хаті… паличку. А люди вже й будинок закрили, й ворота — тобто заїхати у двір ми не можемо, щоб заховати машину. Поруч немає ні дерев, нічого. Тому стоїмо на дорозі, чекаємо бабусю. Поки вона прийшла — з нею ще й собака забіг, разом їхати на евакуацію… І відразу, як вона сіла в машину — ми зачиняємо двері, рушаємо — і буквально за мить на те місце, де ми стояли, прилітає 120-ка. Тоді ж броню в машині „прошило“, ноги нам „попрошивало“… Отак от: дві ноги, 10 уламків у них. Але нормально, зібрали!» — зі сміхом пригадує правоохоронець.

Тоді уламки знатно понівечили поліцейське авто. Надій на те, що все минулося б добре у «швидкій», навіть не було.

«Якби той уламок таки пропалив скло або ж воно було звичайне, а не броньоване — то він нам голови б позносив», — з посмішкою сьогодні згадують «янголи».

Ігри в «таксистів», маніпуляції місцевих, та як діти в підвалах стають «вовченятами»

Рустам Лукомський пояснює: часто «Білими янголами» намагаються зманіпулювати деякі місцеві жителі, збрехавши про себе. Банально — тому, що їм треба пройти немалий відрізок дороги (можливо, навіть із речами). Тож аби цього не робити пішки, у спустілому місті чи селі вони викликають евакуацію.

«На місцях наші хлопці збирають інформацію, кому треба якась допомога. Бо нас іноді вводять в оману — кажуть: «Ми будемо евакуюватись, приїжджайте». А коли ми приїжджаємо, ті самі люди на місці кажуть: «Та ні, ви тут просто сфотографуйте (наприклад, пошкодження будинку від снаряда — ред.). У нас тут руйнування, розбило хату, то так же ви не приїдете? А евакуювати приїдете!». Або ж нас, як таксистів, хочуть використати — щоб ми людей з одного будинку до іншого перевезли.

А буває, приїжджаєш евакуювати родину, а там чоловік удома з дітьми сидить, а жінка пішла з подругами «відмічати» останні дні перед від'їздом. І її до ранку немає. Чоловік психує, а ми їздимо, шукаємо її… Ой, весело в нас буває. Але ми повинні реагувати на всі повідомлення. Ми не відмовляємо людям. Евакуація у нас — це цілий багаторазовий процес: спершу привозимо допомогу, потім приїжджаємо й просимо, вмовляємо евакуюватись, потім ще одна чи й більше таких поїздок — і тільки тоді люди готові на евакуацію. Вони готові їхати тоді, коли їм уже нестерпно тяжко: через психологічний тиск, фізичні незручності й небезпеку, прильоти", — обурюється поліцейський Курахівського відділку поліції.

Однак нестерпність в умовах постійної війни — це дуже умовне поняття. І там, де поруч живуть кілька сімей, потрібно надто багато смертельно небезпечних факторів, аби люди нарешті сприйняли їх достатньо «неприємними» й вирішили евакуюватись.

«Якщо поруч мешкають 3−4 сім'ї - то вони сидітимуть, навіть під обстрілами, дуже довго. Тільки одна сім'я евакуюється — все, їх уже менше, ці сім'ї починають один одного підозрювати, що й ті сусіди, які лишилися, теж планують поїхати. У них уже починається недовіра один до одного, в результаті вони вже й гуманітарку починають ділити зовсім інакше. Отак родини діляться вже на клани. Потім у якогось клану ситуація погіршується, тож вони вирішують: вже можна їхати. Тим паче житимуть у нормальних умовах і діти не будуть отримувати моральні травми. І лише коли ті батьки нарешті виїдуть у безпечну зону, доведуть до психолога дитину — тоді вже психолог резюмує: дитина травмована. Без психолога вона вже не впорається.

А якщо в родини, яка лишається там і після виїзду інших «кланів», лишаються тільки батьки з усього оточення — це ще гірший випадок. Буває, приїжджаєш на евакуацію, береш дитину за руку — а вона в підвалі відсиділа пів року, не виходила взагалі. Вона на тебе, як вовченя, кидається — і до мами. Дитина, як і дорослі, може заблоковуватись, а психологічні травми можуть накопичуватись, з часом її «замкне» ще гірше", — зауважує поліцейський.

«А застрельте собаку, бо в магазин не можна сходити»

Рустам Лукомський зізнається: нерідко виїзд на евакуацію людей закінчується ще й евакуацією тварин. Такий випадок стався відносно нещодавно — коли врятовану собаку місцеві дуже просили… застрелити.

«Пам'ятаю, приїхали евакуювати людей, а забрали ще й собаку. Отак приїхали, а нам місцеві кажуть: „Підіть застрельте собаку, бо вона не дає людям ходити в магазин, така зла!..“. Ми пішли подивитися на неї, а там просто велика голодна собака. Велика, кілограмів 50, дівчинка породи сенбернар. Отака от дівчинка! — З усмішкою показує поліцейський великий палець. — Ми підходимо — вона гавкає. Підзиваємо до себе — гавкає, але підходить. Коли вже геть близько була — обережно обнюхала нас. Мій товарищ, Василь Піпа (поліцейський „Білих янголів“ — ред.) її погладив, знайшов спільну мову. І в результаті вона до нас у машину заскочила на переднє сидіння і з нами поїхала. А коли завезли її в притулок — і господарів їй знайшли», — пригадує «янгол».

З’ясувалося, що собака була бездушно покинута своєю ж власницею, яка вирішила, що тварині краще виживати наодинці, а не бути чиєюсь.

«Знайшли колишніх власників, питаємо, чому нам нічого не сказали про те, що собака лишається у дворі, що її лише відчепили з ціпка? А та жінка каже, що „це собака, вона сама знає, як вижити“. А те, що вона гавкала на людей — то собака просто зрозуміла, що коли вона гавкає - її бояться, тому щось кидають їсти. От і поводила себе так, щоб хоч щось їсти. І якщо раніше хоч калюжі були, можна було попити, то зараз, коли все висихає, що їй пити? І пам’ятаю, що вона в нас випила півтора літра води! Ми їй давали потроху, щоб дівчинка не перепила, але так трішки, трішки — і півторачки води немає. Шкода просто… А люди, яких ми вивозимо, з собою майже завжди когось беруть: коти, собаки… рятують не тільки себе, це добре. Люди мають вибір, вони повинні нести відповідальність за тих, кого приручили», — обурюється Рустам.

Водночас поліцейські зазначають: коли вони запитують у людей, що їм привезти, є такі, хто просить собачий або котячий корм. Тож навіть у підвалах, під обстрілами, є люди, яких тварини турбують чи не сильніше, ніж їх самих.

«Люди часто кажуть везти корм для собак і котів. Але його знайти в такій кількості не так і легко. Тому волонтери нам допомагають, „Червоний Хрест“, люди з Херсону, Харкова, Києва… Люди допомагають», — розповідає донеччанин.

«Їздять колами навколо місця, куди ми маємо приїхати»: полювання на гуманітарку по-прифронтовому

За час існування «Білого янгола» на прифронтових територіях з’явилася окрема категорія людей: «мисливці». Щоправда, не за дичиною.

«Є окрема категорія людей, які навіть не хочуть йти в магазин за продуктами, тому в них ніби гра така є - „Впіймай гуманітарку“. Вони на велосипедах катаються колами зранку до вечора, чекають на нашу машину. А на гуманітарку реагують не якимсь „дякую“, а словами, що ми зобов’язані її возити їм. „Ви зобов’язані нам її возити, бо ми тут сидимо“, ніяк інакше. Приїхати з нею ми можемо з запізненням максимум на день-два пізніше, ніж завжди — і так щомісяця. Але якщо хоча б тиждень не поїздимо до них чи вони нас не помітять, то відразу починають кричати, що їх усі покинули. Тому запізнюватися з гуманітаркою не можна. Буває, йде обстріл, а ми приїхали до людей і розвантажуємось. Або як у Вугледарі: хлопці приїхали з гуманітаркою, навколо все „бахкає“ (триває обстріл), тому вони машину залишили в більш безпечному місці й перебігцем самі рушили в підвал, до людей, щоб пересидіти обстріл. А ті їм — з порогу: „О, а що ви нам привезли? А де гуманітарка?“. Навколо все стріляє, а вони питають, що їм привезли», — згадують правоохоронці.

Уже на серйозніше питання — скільки евакуацій може відбутися за день — Рустам Лукомський мовчки киває головою. Потім пояснює: іноді може бути й до десятка, тому що евакуаційне авто приїжджає, забирає людей, а потім заправляється і знову їде на евакуацію. Натомість «завдяки» смертельній небезпеці він знає точну кількість людей, які можуть вміститися в евакуаційне авто.

«За день можна евакуювати більше сотні людей. Тобто ти приїжджаєш з однієї евакуації - й без перерви їдеш на іншу. І так увесь день. А знаєш, скільки людей може влізти в машину, якщо треба вижити? 24. Це було, коли я був на „швидкій“. Люди розуміли, що треба вижити. Прямо зараз їхати, щоб жити. Тому так, у „швидку“ вміститься 24 людини. У машини вибору не було, вона поїхала. А от люди стояли, сиділи — й на руках, і на ногах. Між ногами інших хтось став, хтось під полицю заліз. І кожен же хоче з собою взяти сумку з речами. Тобто як шпроти в банці, один на одному їхали. Але коли ви приїжджаєте у безпечне місце, люди усі кажуть: „фух“. А ви виїжджали з їхнього міста, коли в них горів дім. Вони своє „відчекали“. Жалкують місяць, два. Потім починають нове життя, але все одно жалкують за попереднім. І, буває, кажуть: „У мене в гаражі були ключі залізні, то вони ж не могли згоріти? То, може, з'їздимо по них?“. Було й таке», — каже «янгол».

«Я теж знаю, що може накрити ностальгія. Тому не їду у свій дім»

Рустам Лукомський пояснює: людей, які втратили свій дім, повністю розуміє. У нього теж є дім у селі в Мар'їнському районі, який розбили снарядом. Але він туди не заїжджає принципово. Знає: спершу захочеться зайти, а потім накриє ностальгія: там він сад посадив, ремонт зробив…

«Тоді у голові буде: „треба ж паркан полагодити, прибрати в будинку якось“… І все. Це затягне. Буває, мені хлопці кажуть, що підуть до мене, паркан підлатають, щоб він хоч стояв візуально. А я їм забороняю. Підуть вони ладнати забор, то якщо минеться без обстрілів — це буде добре. А як щось прилетить? Хтось постраждає, когось травмує чи вб'є? Я буду себе все життя корити за це. Провина це буде моя. Тому я сказав, що не треба. Нема й нема. Якщо щось зостанеться від будинку, коли ми переможемо — я все відбудую. Якщо ні - значить, збудуємо інший будинок. Головне що? Що руки, ноги й голова на місці», — напівжартома каже «янгол».

На питання журналістів «Вчасно», де він бере сили бути таким спокійним і веселим, Рустам пояснює: має мотоцикл, який його «лікує».

«Я на мотоциклі катаюсь. То коли треба розрядитися, відпочити — їду на трасу й катаюсь на ньому 10−15 хвилин — і тобі вже значно краще. Або ж ремонтую машину. То коли залишаєшся сам, крутиш гвинтики — тоді й розумієш: я ще потрібен. Бо найцінніше — це життя людей. Я спершу рахував, скількох вивіз звідти. Одного, десятьох, двадцятьох, сотню… А коли цифра вже перевалює за тисячу — ти перестаєш рахувати. Нібито цифру даєш людині, а потім розумієш: немає чого рахувати — ти робиш справу, яку зобов’язаний робити — по совісті зобов’язаний», — каже «Білий янгол» Рустам Лукомський.