«Ми просто звикли до цього», — мешканці прифронтових Мар’їнки та Красногорівки про сусідство з лінією розмежування

Мар’їнка та Красногорівка безпосередньо розташовані на лінії розмежування. До них прилягають західні околиці Донецька. Вийшовши в поле, можна побачити телевежу та Петровський район. До війни ці міста навіть хотіли зробити одним із районів Донецька. Проте, на сьогодні таке сусідство не додає оптимізму, бо звідти часто прилітають «подарунки» від окупантів, та й за останні чотири роки міста занепали.

«Ми постійно живемо у страху. Єдиний прихисток — підвал. Вночі добре все чути, — розповіла кореспонденту ІА „Вчасно“ дев’яносторічна мешканка Мар’їнки Валентина Яковлівна.- Я як людина похилого віку, що живе сама, до підвалу вже не ходжу — не ті роки. Та й прожила вже ціле життя. Коли була Велика Вітчизняна війна — я була дитиною, і от на схилі літ знову доводиться переживати ці жахіття. У нас тут постійно чути вибухи та обстріли, мабуть, ми просто звикли до цього».

Телевізори, що постійно нав’язують пропаганду окупантів

На питання, які телеканали дивляться мешканці прифронтового міста — відповідають неохоче. Ті, у кого є супутникові антени, мають трохи іншу картину реального життя, але таких небагато.

На більшості будинків встановлені звичайні, як в народі кажуть «полячки», то ж вони й ловлять сигнал з окупованого Донецька. Люди, що проживають на українській території, здебільшого навіть не знають, що відбувається в країні. Бо їхні телевізори постійно нав’язують пропаганду окупантів.

Безводдя містечок та втрата газового сполучення

До війни у цих містечках було центральне газо- та водопостачання. З початком війни ні того, ні іншого не стало. Люди, що живуть у приватних будинках, давно облаштували колодязі, а от мешканці багатоповерхівок довгий час взагалі жили без води. На сьогодні цю проблему вирішили наполовину. У кранах є вода, але вона технічна й не проходить через фільтрування. Цю воду люди не вживають, її в основному використовують для господарства.

«Вода в крані йде коричневого кольору, та й плаває там багато чого. Звісно, пити її не можна, тому ми її спочатку відстоюємо, а потім вже використовуємо для прання чи миття посуду, — розповідає мешканка Мар’їнки Тетяна Іванівна. — В основному ми вживаємо воду з колодязя, або беремо очищену в магазині».

Проте не всі можуть скористатися колодязями, тому у школах та дитячих садках було встановлено фільтрувальні станції, окремо для мешканців діє пункт видачі питної очищеної води. За словами керівника ВЦА м. Мар’їнки Олександра Теслі, нині розглядається питання щодо доставки води машинами до дворів.

Керівник ВЦА м. Мар’їнки та села Побєда Олександр Тесля«На сьогодні вода у кранах є, щоправда, вживати її не можна. У нас є пункт видачі очищеної води. Він діє завдяки підтримці однієї з міжнародних організацій, — наголосив керівник ВЦА м. Мар’їнки та села Побєда Олександр Тесля. — Проблем у місті вистачає. Ми потроху відбудовуємо дитячі садки, школи, лікарні та домоволодіння. Зруйнованого житла настільки багато, що тут допомагає обласна адміністрація та міжнародні організації. Інша проблема — це будинки, що розташовані біля лінії розмежування. Відновити їх не можливо, бо як тільки з’являються ремонтники — одразу починаються обстріли».

Потроху вирішуються проблеми з опаленням у зимовий період. У садочках встановлюють автономні котельні, цьому сприяють міжнародні організації. Так, «Асоціація милосердя «Емануїл» за підтримки Отця Франциска «Папа для України» надає послуги безкоштовного встановлення твердопаливних котлів для населення. Крім того, протягом двох років вони привозять брикети, дрова та вугілля людям, які самостійно не в змозі придбати паливо на зиму.

" Я не переселенка, я переміщенка, — розповідає мешканка Красногорівки Людмила Довбуш. Моя квартира знаходиться на Східному мікрорайоні. Вона розбита, води та світла там немає, опалення теж, тому прийшлося попроситися до знайомих жити у їхньому будинку. Але, як бачите, будинок газифікований, а газу немає. Тому довелося всю зиму жити у літній кухні. Там мені поставили диван, топила пічку — от так і прожила зиму. Дізналася, що можна встановити котел, тепер зможу жити в будинку і не мерзнути, я так вдячна за цю допомогу".

Покинуті домівки — пусті мікрорайони

Таких містян, як Людмила Довбуш, багато. Бо на околицях міст цілі мікрорайони стоять розбиті. Одні квартири зруйновані вщент, в інших повилітали вікна, через відсутність комунікацій більшість людей покинуло свої домівки. Та й прилегла територія не є безпечною, бо в траві можуть знаходитися вибухонебезпечні предмети. Тому колись облагоджені та обжиті будинки сьогодні скоріш нагадують зону відчуження, тільки у деяких із них поодиноко видніються труби від «буржуйок».

В одній із розбитих та згорілих квартир на підлозі лежали дитячі іграшки та зошит. З нього ми дізналися, що тут жила дівчинка — школярка. Вона писала про те, чому любить своє місто та щоб хотіла змінити у ньому на краще.

Звісно, закінчення війни та повернення того сталого життя, яке було у цих містечках, ще чотири роки тому — ось чого бажають містяни. І всі чекають, коли ж наступить тиша, аби не бігати вночі до підвалів та не боятися ходити вулицями рідного міста.