«Коли взяла до рук зброю — зрозуміла, що більше не дам себе кривдити». Історія військової на Донеччині, яка змогла піти наперекір кривднику

Донецька область з початку війни, відколи стала прифронтовим регіоном, часто опиняється ризиковою не лише відносно ситуації на фронті. Неконтрольований (через нібито заборону) обіг алкоголю, стреси, які переживають і чоловіки, й жінки та діти, адреналін, який не має шансів виплеснутися призводить до того, що випадків насилля на Донеччині не меншає. Лише з 4 до 11 вересня у Краматорську поліцейські опрацювали 13 повідомлень про домашнє насильство: 11 — відносно жінки, один — відносно чоловіка та ще один — відносно двох дітей. І це — лише ті випадки, про які стало відомо.

Упродовж останнього тижня краматорські правоохоронці двічі виїжджали на одну й ту ж адресу, де чоловік бив дружину. Вдруге він розмахував кулаками та кидався на неї у присутності поліцейських.

В аналогічній ситуації насправді щодня опиняються тисячі жінок по Україні. Насилля та примус присутні в будь-якій сфері життя — від цивільної роботи чи служби у війську й до особистого. Часто жінка опиняється за зачиненими дверима разом з кривдником, і навіть коли по той бік десятки людей, які б допомогти, найважче — покликати на допомогу.

Журналісти «Вчасно» у Міжнародний день боротьби з насильством над жінками публікують історію військової, яка неодноразово потрапляла в описані вище ситуації й тривалий час лишалася непомітною та непочутою. Проте ця жінка все ж знайшли у собі сили зробити те, на що не наважувалася десятиліттями — сказати «ні» та дати відсіч тому, хто десятиліттями з неї знущався.

«В армії мені показали, що так, як я жила, жити не можна»

46-річна Ірина — військовослужбовиця однієї з бригад ЗСУ, яка обороняє Донеччину на Костянтинівському (колишньому Торецькому) напрямку. У цивільному житті вона була медсестрою та косметологом. Повномасштабна війна застала жінку в Києві, де вона жила з чоловіком та сином-підлітком. Перші два роки вона волонтерила, проте коли на фронті безвісти зник її родич — вирішила, що хоче й може зробити більше. Однак з цим категорично не погодився її чоловік, який не хотів відпускати дружину.

«Він і побив мене, і залякав: якщо піду — то позбавить батьківських прав, скаже, що я алкоголічка, не доглядаю дитину. Сам він навіть з дому не виходив, бо боявся ТЦК. Я злякалася тоді, вирішила дотягнути, щоб син хоча б поїхав навчатися. А коли йому виповнилося 18, у січні, я взяла документи, спортивний костюм і пішла в рекрутинговий центр. Майже без речей тікала, взяла тільки телефон, гроші й ключі від квартири», — каже Ірина.

Вже розмовляючи з військовими, вона не стримала сліз: ті попросили заповнити анкету, обрати підрозділ та зачекати кілька днів — їй мали перетелефонувати. Однак тоді вона дуже боялася повертатися додому — передбачала, що чоловік знову може підняти руки. Це почув один з присутніх офіцерів. Власне, фактично в той момент вона стала медиком бригади, у якій зараз несе службу.

«Мене без зайвих слів він вивів із кімнати, заспокоїв, вислухав. Я говорила мало, бо було дуже соромно. Доросла жінка, а боїться, що вдома поб’ють. Це я так думала. А він дуже розізлився. Мене того вечора забрала до себе їхня психологиня, хоча могла цього не робити. Через тиждень я поїхала на БЗВП. До того я тільки вмикала телефон, дзвонила сину і відразу вимикала. Бачила пропущені від чоловіка і мені тільки від цього було дуже страшно. Руки починали труситися, коли думала, що зараз він передзвонить, а я буду на зв’язку. Що мені самій доведеться „скинути“ дзвінок», — розповідає військовослужбовиця.

Вже після того, пройшовши БЗВП, вона опинилася на Донеччині. Найбільше серед побратимів — чоловіків, проте жодного разу від них, фактично незнайомих, вона не відчувала такого страху, як від колись коханого чоловіка. Зізнається, що саме це й додало сили зробити те, на що вона не наважувалася 20 років — позбутися кривдника. Допомогли побратими, які підтримали її рішення й були здивовані, як Ірина могла терпіти таке ставлення від чоловіка роками

«Для мене взагалі було дивно, що мені дякують, коли я роблю щось просте. Чи подам щось, чи приготую їсти, коли кухаря немає. На вишколі я була одна з небагатьох дівчат, і там про нас піклувалися: якщо мерзли — несли плед, коли питали щось — нам пояснювали. Це було таке… людське ставлення. Я кілька разів плакала через те, що не відчувала такого дуже давно. І було дуже боляче, що від колишнього чоловіка взагалі такої турботи не відчувала. Але коли вже почалися стрільби, я взяла до рук зброю — у мені така сила прокинулася, така злість. Я тримала в руці автомат і не могла повірити, що мене міг ображати чоловік, який боїться зробити те, що роблю я. Це, знаєте, було таке переповнення емоціями: я була і горда, і сильна, і адреналін грав. Я відчула силу і те, що більше не дозволю так зі мною чинити», — каже Ірина.

На сьогодні військовослужбовиця — одна з медиків стабпункту своєї бригади. Каже, що в житті має дві найбільші втіхи: син, який у всьому її підтримує, й робота. Найбільш подобаються миті служби, коли вдається заспокоїти пораненого, надати допомогу й почути, що він хоче до сім'ї, хоче жити. Інколи ж військові діляться подробицями особистого життя, особливо невтішного — коли дружина покинула чи вони посварилися. Тоді, посміхається Ірина, вона навіть «підпрацьовує» психологом — розповідає свою історію й пояснює, що разом подружжя може подолати все. Але й у випадку розлучення життя не закінчується.

«Мені дихається вільніше. Я навіть на розлучення подавала документи — геть не боялася. Було таке відчуття, що якщо він сам їх не підпише — то я особисто до нього поїду й змушу. Я хочу жити зараз», — сміється жінка.

Насилля — це не лише коли душить чи б'є. Коли погрожує й ображає - це вже за межею

За інформацією ВООЗ, майже кожна третя жінка (близько 840 млн осіб у світі) протягом життя зазнавала насильства з боку партнера або сексуального насильства. Ця кількість практично не змінилася з 2000 року. Фізичного або сексуального насильства з боку інтимного партнера лише за останні 12 місяців зазначив 316 млн жінок — 11% від усіх жінок у віці 15 років і старше. Однак ця кількість значно занижена через стигматизацію та страх.

Водночас за даними Національної соціальної сервісної служби України, протягом дев’яти місяців 2025 року надійшло 70, 5 тисяч звернень від жінок щодо домашнього насильства. За оцінками експертів Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», кількість незареєстрованих злочинів у 10−20 разів більша.

За даними дослідження організації «Safe Lives», у середньому жертви високого ризику живуть з домашнім насильством 2,3 року, а жертви середнього ризику — 3 роки, перш ніж звернутися за допомогою. У середньому люди переживають 50 випадків насильства, перш ніж отримують ефективну допомогу.

Часто люди, жінки та чоловіки, не звертаються за допомогою через страх. У когось — що кривдники реалізують свої погрози після того, як вона чи він повернуться додому. Хтось боїться невідомості й того, що попереду, чи то що самій буде важче та складніше. Однак у багатьох випадках зволікання кінчалося трагічно та незворотньо — каліцтвом чи смертю. Тож кожна й кожен можуть звернутися по допомогу навіть анонімно, не розкриваючи своїх даних. Щонайменше — аби ознайомитися з тим, що на них може очікувати, якщо вони зважаться на важкий крок і подолають страх.

Куди звертатися за допомогою

За опитуваннями, жертва домашнього насильства в середньому здійснює близько 7 спроб піти від кривдника, перш ніж піти остаточно. Це не означає, що насильство відбувається лише 7 разів; це кількість спроб фізично або емоційно розірвати стосунки.

На Донеччині цивільні постраждалі можуть звернутися до Денного центру соціально-психологічної допомоги за адресою: вул. Прилуцька, 12, або зателефонувати на гарячу лінію: 673 699 898, 505 561 076.

Також можна звернутися відразу до поліції за номером 102. У випадку, якщо постраждала напише заяву на кривдника, вони мають право на терміновий заборонний припис — це захід протидії домашньому насильству, спрямований на негайне його припинення. Максимальний його термін — 10 діб.

Крім того, інформацію та допомогу надають всеукраїнські гарячі лінії з протидії насильству, які працюють цілодобово:

• Урядова гаряча лінія з протидії домашньому насильству: 15−47;

• Національна гаряча лінія з запобігання домашньому насильствам, торгівлі людьми та гендерної дискримінації від організації «Ла Страда — Україна»: 116−123 або 0 800 500 335.

За вчинення домашнього насильства передбачена кримінальна відповідальність — це стаття 126 прим. 1 Кримінального кодексу України. За нею передбачена така відповідальність: громадські роботи від 150 до 240 годин; арешт на термін до 6 місяців чи обмеження або позбавлення волі терміном до 5 років.

Постраждалі також можуть звернутися до суду й отримати щодо кривдника обмежувальний припис. Це також захід протидії домашньому насильству, який має схоже обмеження з терміновим заборонним приписом. Діє він від 1 до 6 місяців і забороняє кривднику в будь-який спосіб контактувати та перебувати поруч з заявницею.

«Якщо ми говоримо про те, що в постраждалої особи та кривдника є певне спільне майно, постраждала може без перешкод ним користуватися. Тобто кривдник не має права ним користуватися, поки діє обмежувальний припис», — додають правоохоронці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Торкатися коханого тепер можна тільки очима»: дружина військового, який повернувся з полону, де його катували