Донецьк 98-го, об’єднання патріотів і сорочки для немовлят: п’ять історій з Донеччини до Дня вишиванки

15 років тому студентка Чернівецького національного університету Леся Воронюк запропонувала своїм друзям обрати один день й одягнути всім вишиванки. Її підтримали інші студенти та викладачі й одяглися відповідно. Якщо спочатку кількість людей у вишиванках була не дуже великою, то з часом цією ідеєю почали захоплюватися все більше українців. Акцію підтримала і українська діаспора, тож свято поширилося світом.

До Дня вишиванки журналісти інформаційного агентства «Вчасно» зібрали різноманітні історії донеччан і тих, чиє життя пов’язане з регіоном: хтось почав носити вишиті речі задовго до впровадження офіційного свята, для когось створення вишиванок стало тим, без чого неможливо уявити життя, а хтось переосмислив значення цього вбрання після початку російсько-української війни.

«Коли моє місто було окуповане, довелося зняти вишиванку і заховати у шафу, бо було небезпечно», — Ангеліна Шостак

Волонтерка, депутатка Краматорської міської ради Ангеліна Шостак розповідає: в їх сім’ї носити вишиванки почали ще з року 2010. Свята та навіть закордонні подорожі у родині Шостаків ніколи не обходяться без українського національного одягу.

«Коли я вбираюся в одяг з нашими автентичними елементами, то відчуваю себе українкою. Де б ти не був за кордоном, ти завжди впізнаєш „своє“, і ти впізнаєш „свого“. Тож для мене це як маркування, що ти українець», — зазначає пані Ангеліна.

Фото: Фейсбук Ангеліни Шостак

Єдиний раз, коли вишиту сорочку жінці довелося сховати подалі у шафу, став 2014 рік. Тоді її рідний Бахмут був окупований російськими військами. Проявляти свою проукраїнську позицію було просто небезпечно для життя.

«Пам'ятаю, як уже після звільнення міста я одразу одягнула вишиванку. І коли ми, наприклад, заходили до магазину, то проукраїнськи налаштовані люди дивилися і показували „лайки“. А деякі люди, які приїжджали до нас з окупованих територій, бо Бахмут — найближче місто, куди вони їдуть за закупами, дивилися вкрай негативно», — пригадує Ангеліна Шостак.

За її словами, з роками сприйняття вишиванки та свята, присвяченого їй, на Донеччині поліпшується. Носіння традиційного одягу дійсно стає брендом і трендом серед багатьох жителів регіону.

«Навіть якщо дивитися на прикладі нашої Краматорської міської ради, то, мабуть, відсотків 70 людей в перший урочистий день були у вишиванках. Це багато про що свідчить», — підкреслює волонтерка.

«Дев'ятий рік вишивка мене рятує, і я живу…», — Оксана Муравльова

Уже п’ять років породіллям Донеччини напередодні Дня вишиванки волонтери дарують сорочечки з вишитими візерунками. Акцію «Народжені у вишиванках» у прифронтовому регіону реалізує український розмовний клуб «Файно» під керівництвом переселенки з Ясинуватої Оксани Муравльової.

Оксана Муравльова / фото з архіву "Вчасно"

«У 2017 році Леся Воронюк (ініціаторка святкування Дня вишиванням, — ред.) нам запропонувала дві сорочечки, щоб ми у Краматорську запровадили таку акцію. Ми собі подумали: а як же ділити ді дві вишиваночки між дітьми, коли прийдемо до пологового будинку. І тоді ми принесли не дві, а 30 сорочечок», — розповідає Оксана Муравльова.

Пані Оксана зазначає: матусі у пологовому завжди добре реагують на такі подарунки, приймають з посмішкою.

Акція, яка стартувала у Краматорську, з роками охопила всю область. За цей час волонтери виготовили понад 700 сорочечок для немовлят. Акція поширилася Україною та іншими країнами світу. Льолі з Донеччини передають до Америки, Чехії, Австрії тощо.

Для самої Оксани Муравльової вишиття традиційних візерунків для жінки є своєрідними лікуванням, що рятує життя.

«Свою першу вишиванку ми з мамою вишили ще коли я вчилася у 9 класі. А потім щось знову потягнуло зайнятися цим. Для мене вишивка — це лікування. У мене рак. І мені казали, що я маю жити 5 років, але вже дев’ятий рік вишивка мене рятує, і я живу…», — розповідає пані Оксана.

У 2014 році, коли жінці із родиною довелося залишати захоплені окупантами території, вишивка допомогла впоратися з життєвими труднощами. «Це було наче медитація. Коли ми залишилися без власного житла, без речей, коли все довелося починати з нуля. Коли постійно заходиш до інтернету за інформацією, що відбувається. Є надія на те, що щось буде краще, а краще не стає. І тоді повертаєшся до вишивки. Особливо, коли відчуваєш, що це комусь треба», — зазначає пані Оксана Муравльова.

«Я мрію про те, щоб свято вишиванки повернулось до Донецька», — Світлана Єременко

Виконавча директорка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Світлана Єременко довгий час жила і працювала журналісткою у Донецьку. І свою першу вишиту сорочку вона придбала у 1998 році саме в цьому місті. Тоді пані Світлані пощастило перемогти у конкурсі і потрапити на стажування до США. Вона зрозуміла, що без вишиванки у такій поїздці не обійтися.

«Ми мали жити в родинах і готували подарунки, сувеніри. Організатори попередили, що у програмі заплановано національне party — вечірку, під час якої ми будемо представляти страви національної кухні. І тут я зрозуміла — мені терміново потрібна вишиванка! Оббігала всі універмаги і базари Донецька, але зась! Вишиванок і близько не було, а продавці витріщались на мене здивовано, — розповідає пані Світлана. — Страшенно розчарована і сердита, я раптом згадала про салон „Українські сувеніри“. „Як же ж я могла про нього забути?“ — з докором сказала собі й помчала на Університетську, де він знаходився. Це була моя перша сорочка. Скромна, ніжна, з візерунком машинної роботи, але ж вишиванка! А як же без вишиванки, адже у далекому Джексоні, штат Міссісіпі я мала представляти Україну!»

Фото з архіву Світлани Єременко

Коли вона одягнула свою сорочку в Донецьку перед поїздкою до Америки, місцеві сприймали по-різному: хтось доброзичливо усміхався, хтось дивився здивовано, а хтось позирав з-під лоба з прихованим роздратуванням. Свою першу вишиванку Світлана Єременко зберігає і досі.

На питання, чи є різниця у тому, щоб носити вишиту сорочку у Донецьку та, до прикладу, у Києві, пані Світлана відповідає:

«Носити вишиванку у Києві і в Донецьку — це велика різниця. Як і розмовляти українською мовою. І раніше, а тим більше зараз, коли Україна переживає важкі часи, захищаючи свою незалежність від агресора. Коли людей вбивають за український прапор, переконання, мову. На жаль, маємо такі жахливі приклади. У Києві вишиванка — це норма, це приємність, це свято! Навіть на неокупованій Донеччині і Луганщині одягнути вишиванку вимагає рішучості. Бо це сприймається як виклик, як демонстрація патріотизму, проукраїнської позиції, як маркування: свій — чужий! Одягнути вишиванку в самому Донецьку сьогодні — це ризик для життя, шанс опинитися „на підвалі“. Моя колега, яка лишалась у Донецьку після окупації, навіть боялась відповісти на дзвінок українською. Шепотіла… Не те, щоб одягнути вишиту сорочку!».

Фото з архіву Світлани Єременко Світлана Єременко підкреслює, що все більше і більше людей у різних регіонах України беруть участь у цьому світлому урочистому святі.

Стільки вишуканих, тонких, майстерних сорочок, суконь, костюмів, як у День вишиванки, не побачиш більше ніде.

«Я мрію про те, щоб свято вишиванки повернулось до Донецька», — наостанок зазначає пані Світлана.

«День вишиванки став відправною точкою у формуванні проукраїнської платформи у місті», — Юлія Костюченко

У прифронтовому Покровську перше святкування Дня вишиванки пройшло в історичному музеї у 2015 році. Як пригадує тодішня керівниця закладу Юлія Костюченко, у той час не кожен міг проявити свою патріотичну позицію, особливо — працівники бюджетних сфер.

Юлія Костюченко «У владі міста були не дуже патріотичні керівники. Мало хто проявляв активну громадянську позицію та проводив проукраїнські заходи. Навіть не у всіх школах наважувалися це робити. Просто тому що був якийсь страх. Такі свята проводилися локально за ініціативи небайдужих людей», — зазначає пані Юлія.

Програма святкування була доволі насиченою: показ національного одягу від театру мод «Клеопатра», виставка картин художників, декламація віршів місцевими поетами, творчі виступи юних співаків і музикантів. Головна мета — показати свою ідентичність, показати, що Покровськ — це Україна.

Святкування Дня вишиванки в Покровському історичному музеї у 2015 році / фото з архіву "Вчасно"

З часом історичний музей став майданчиком для об’єднання патріотично налаштованих жителів міста й району, творчої інтелігенції, яка підтримувала проукраїнський вектор розвитку.

«У кожного з нас свій фронт. І мені на моєму фронті було важливо розвивати українську історію, культуру. Виводити це на перший план. Бо „руський мир“ буквально пожирав мізки нашого населення. І тих людей, у яких було хоча б якесь розуміння ідентичності, треба було об’єднати, сформувати для них проукраїнську платформу. День вишиванки був однією з відправних точок у формуванні цієї платформи. Вишиванка — це дійсно код нації із зашифрованими оберегами, символами та знаками. Це те, що об’єднує», — зазначає екскерівниця Покровського історичного музею Юлія Костюченко.

«Щоб долучити більше людей до Дня вишиванки, потрібно, аби вони розуміли українську історію та культуру», — Кирило Долімбаєв

У прифронтовому Маріуполі на базі храму Святителя Петра Могили і собору Успіння пресвятої Богородиці Православної Церкви України з минулого року триває розбудова центру української культури. І нещодавно у храмі приступили до створення постійної експозиції українського вбрання та предметів козацького побуту.

Фото: Фейсбук Кирила Долімбаєва

Як зазначає ініціатор проєкту Кирило Долімбаєв, в експозиції планують виставити шість або сім повних строїв традиційного вбрання. Працюватиме гід, який розповідатиме про історію та значення вишитих орнаментів, їх походження і тому подібне.

Наразі київські фахівці проводять історичний аналіз задля улаштування експозиції. Після цього одяг буде відшиватися у цеху.

Фото: Фейсбук Кирила Долімбаєва«Частина експозиції — це буде одяг, притаманний саме Сходу України. Показуватиме, що носили люди сто років тому. Вишиванка — це наш аутентичний український одяг, який започаткувався не тільки, коли з’явилося християнство або православ’я. Вишиванки ще носили рідновіри, язичники так звані. У скіфів також були елементи вишиванок. Це наша історія», — повідомив волонтер.

На його думку, така постійна виставка дозволить жителям області краще дізнатися свій регіон.

«Ми це робимо, щоб люди могли бачити реальну історію Приазов’я. Що Приазов’я, і насамперед Маріуполь, започаткували не греки, а українські козаки. Адже початково тут була запорізька фортеця Домаха, а потім уже з’явилися греки», — розповідає пан Кирило.

Він зазначає: саме розвиток культури сприятиме популяризації на Донбасі Дня вишиванки та інших національних свят.

«Люди мають розуміти українську історію та українську культуру. Це показувати наочно. Саме тому на базі храму ПЦУ в Маріуполі і працює Школа бандури, буде працювати бібліотека, а у подальшому — ця експозиція українського вбрання», — переконаний Кирило Долімбаєв.