Наталія Веселова
Наталія Веселова була серед тих, хто у 2014 році в Донецьку виходила на захист України, а потім як військовий волонтер допомагала першим добровольцям батальйону «Донбас».
Про те, як Семен Семенченко намагався спустошити благодійний фонд батальйону, що зараз відбувається на лінії розмежування, та в який спосіб треба змінювати державну політику щодо Донбасу Наталія Веселова розповіла журналістам «Вчасно».
Я відмовилася оплачувати ботоферму. Вдруге я відмовилася оплачувати проживання пана Семенченка і його сім’ї у готелі. І після цього почався чорний піар з його боку
— Ви були серед тих, хто піднявся на захист Незалежності України у Донецьку у 2014 році, це було для вас складним рішенням?
— Це було абсолютно нескладним рішенням, тому що я не задумувалась про те, чи потрібно це чи не потрібно. Особисто я зрозуміла, що буде війна, ще у січні 14-го. І я очікувала, що державні органи це теж розуміють. Якщо я, звичайна громадянка, це розуміла, це повинні були розуміти ті служби, що існуть на наші податки, та мають захищати недоторканність наших кордонів.
Але оскільки я побачила у той момент бездіяльність, а в деяких випадках — і зраду зі сторони окремих співробітників цих органів влади — то я зрозуміла, що треба просто об’єднуватися звичайним громадянам і захищати країну. Тому це було абсолютно неважким для мене рішенням. Але звичайно хотілося б, щоб держава більше приймала у цьому участь.
— Ще у Донецьку під час «руської весни» ви стали військовим волонтером та підтримували батальйон «Донбас». Але потім благодійний фонд, який ви очолювали, звинувачували в відсутності звітів, а у вас був через це конфлікт з Семеном Семенченком. Що саме трапилося зі звітністю та грошами фонду?
— Я є співзасновником благодійної організації «Благодійний фонд допомоги батальйону «Донбас» і була його директоркою. Тобто була людиною, яка мала право підпису на фінансових документах. Що стосується пана Семенченка, то ви можете побачити, де зараз він знаходиться, і які є до нього претензії з боку СБУ та прокуратури.
У 14-му році цей пан, який називав себе комбатом, але насправді не був ним, намагався спустошити фонд, але він не міг просто прийти і взяти гроші з фонду. Тому він вимагав від нас оплачувати різні речі, які ми відмовилися оплачувати. Я кажу ми, тому що я — не єдина волонтерка. Наприклад, він вимагав, щоб фонд оплачував ботоферму, яка обслуговувала його. Він вже створив її в 14-му році, і якщо ви подивитесь, то побачите, що його сторінка має 200 тисяч підписників, але більша частина з них — це боти. Я відмовилася оплачувати ботоферму. Вдруге я відмовилася оплачувати проживання пана Семенченка і його сім’ї у готелі. І після цього почався чорний піар з його боку, і він поливає до сьогодні брудом і мене, і батальйон ЗСУ, і фонд.
— Семенченко заявляв, що ви нібито не публікуєте звітів фонду з 2015 року?
— Я передала фонд в управління 46-му батальйону ЗСУ, це є той самий батальйон «Донбас», який воює по сьогоднішній день і захищає нашу територіальну цілісність. Фонд теж досі працює. Якби там були якісь афери, то він би вже давно припинив своє існування. Але наш фонд з 2015-го щороку бере участь у Форумі благодійників і отримує відзнаки цього Форуму. Це такий захід, який приймає дуже багато благодійних організацій різної спрямованості, і вони надають Форуму благодійників свої звіти. Ця звітність є у відкритому доступі. Тому ви можете просто зайти на нашу сторінку та подивитися її, на Форумі благодійників теж є вся наша звітність. Щодо пана Семенченка, то нам вдалося захистити фонд від спустошення на нецільові потреби. Люди нам жертвували кошти на батальйон та на підтримку наших бійців, а не на пана Семенченка.
Звичайно, важко бути у Раді однією з 450, тому що для прийняття рішення потрібно 226 голосів, але я робила все, що могла
— Ви не займалися політикою до 2014-року. Наскільки це було складно та неочікувано для Вас — стати народним обранцем?
— Політичним діячем я не була, я була державним службовцем, присягала на вірність Україні і виконувала свої обов’язки державного службовця. На момент військової агресії я взагалі була у декретній відпустці, але я була громадською активісткою, брала участь у різних заходах, пов’язаних із захистом наших екологічних прав, або виходила на мітинги для захисту свободи слова, тому що на той момент президент Янукович намагався протягти різні законодавчі ініціативи, які обмежували українців у свободі слова і в можливості виходити на акції протесту. Я це не афішувала, але виходила і підтримувала.
У 14-році я, як і багато людей, стала військовим волонтером. Те, що я стала політиком, було для мене несподіваним рішенням, але це теж був новий виклик і нова можливість захищати Україну, захищати інтереси громадян. Це було складно, і десь пів року мені знадобилося на те, щоб увійти в курс подій, щоб зрозуміти, що відбувається, зрозуміти свої повноваження.
— Як депутат Ви займалися переважно питаннями переселенців. Це тому, що ця проблема стосується вас особисто?
— Усі питання, які я підіймала у Верховній раді, є дуже важливими. Особисто я для себе, як політик, з 2014 по 2019 рік обрала ті питання, якими ніхто, крім мене, не займався. Тобто це захист прав внутрішньо переміщених осіб. Звичайно, важко бути у Раді однією з 450, тому що для прийняття рішення потрібно 226 голосів, але я робила все, що могла.
Я зареєструвала і домагалася прийняття дуже багатьох законодавчих ініціатив, які захищали права внутрішньо переміщених осіб. Одним з моїх досягнень було запуск житлової програми для ВПО та учасників АТО. Це програма «Доступне житло». Насправді було реалізовано і багато інших ініціатив. Я як депутат, наприклад, намагалася допомогти навіть індивідуально кожній людині, яка до мене зверталася чи листом, чи особисто, чи взагалі через електронну пошту. До мене дуже багато зверталося людей з окупованих територій, вже пройшло більше двох років, як я не маю повноважень депутата, але мені досі пишуть люди.
Була навіть в тих населених пунктах Донбасу, де ні до мене, ні після мене не бував жодний політик. Це ті місця, куди треба їхати вздовж замінованих узбіч. Спілкувалася з людьми, бачила на власні очі, що там відбувається
— З якими питаннями звертаються люди з окупованого Донбасу?
— Дуже різні питання. Наприклад, до мене зверталася жінка з Луганська, у неї у 14-му році зник син. І на українській території поліція відмовлялася відкривати провадження з приводу зникнення. Нам з помічниками довелось докласти зусиль, щоб поліція взагалі прийняла цю заяву. Іншого разу вона звернулася десь через два роки, син не знайшовся, але знайшлася його машина. І знов-таки поліція відмовлялася вилучати цю машину як доказ того, що з людиною щось трапилось. І знову довелося втручатися в таку історію. Але насправді було дуже багато питань. Пенсії — це основне, мабуть, з чим люди зверталися, коли пенсійні фонди припиняли їм виплати, і потрібно було допомогти людям витребувати ті суми, які вони недоотримали. Також це були якісь побутові питання, питання, пов’язані з правоохоронними органами. Багато, багато питань. Ми втручалися у всі ці ситуації.
— Що, на вашу думку, держава повинна змінити у своїй політиці щодо ситуації на Донбасі?
— За всю свою діяльність я проїхала всю лінію розмежування, я була навіть в тих населених пунктах Донбасу, де ні до мене, ні після мене не бував жодний політик. Наприклад в Опитному або в Травневому, у Новолуганці. Це ті місця, куди треба їхати вздовж замінованих узбіч. Я спілкувалася з людьми, бачила на власні очі, що там відбувається, як живуть люди. Ми навіть коли були в Травневому, потрапили під обстріл, разом з людьми ховалися за машинами. Були різні абсолютно ситуації.
Звичайно, коли ти все це бачиш на власні очі, чуєш людей, бачиш їхні очі, то ти вже можеш представляти їх інтереси, говорити від їх імені. Найбільша проблема в тому, що ці люди насправді покинуті, хоч і за моєї каденції було Міністерство з питань окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, зараз є Міністерство реінтеграції. Але представники цього міністерства дуже мало знають про потреби людей, які там живуть, немає стратегії роботи з цими територіями і повернення окупованих територій. Оце, мабуть, основна проблема, тому що ми не розуміємо, куди ми рухаємось, немає стратегії, немає якогось плану повернення, плану роботи з цими людьми. Тому держава реагує ситуативно на виклики, а це повинна бути якась системна робота. І люди повинні бути впевнені, що держава їх не покине.
Активісти, люди, які відкрито висловлюють свою позицію, відкрито критикують дії влади, не перебувають у безпеці. Вони незахищені
— Ви були автором низки звернень у державні органи щодо нападів на активістів, також вимагали розслідування таких нападів на державному рівні. Чи вдалося Вам вплинути на цю ситуацію?
— Ми бачимо, що хоча пан Зеленський говорить, що він президент, при якому не вбили жодного журналіста, але нападки на активістів і досі відбуваються. На жаль, нічого не змінилося, і проблема саме в тому, що правоохоронні органи не реформовані. Правоохоронні органи навіть часто бувають ініціаторами таких переслідувань активістів, замість того, щоб захищати права людей, захищати законність. Люди не впевненні в тому, що поліція може їх захистити. Це основна проблема. Активісти, люди, які відкрито висловлюють свою позицію, відкрито критикують дії влади, не перебувають у безпеці. Вони незахищені.
Для мене Росія як країна, яка була приваблива для поїздок, для туризму, зникла з мапи світу у 2014 році. Я не вважаю за потребу їздити до країни-агресора, до країни, яка не поважає нашу територіальну цілісність, яка відверто вбиває наших співгромадян
— Як Ви ставитесь до ствердження російськомовної пропаганди, що Україна не є незалежною, тому що є колонією західних держав?
— У західних держав уже давно відсутні колонії. Здається, не залишилося жодної колонії ані у Великобританії, ані у Франції, ані в Іспанії. Цю політику захід припинив вже давно. Тому ми не можемо бути західними колоніями. Те, що ми орієнтуємось у веденні нашої політики на захід — це нормально, тому що Україна — це Європа, це не Азія. Тому, звичайно, ми повинні бути ближчими до Європи. Росія дуже хоче, щоб ми були її колонією, тому пропаганда російська так і працює. Україна все більше позбавляється впливу Російської Федерації. На жаль не повністю, але позбавляється. І Росія застосовує будь-які можливості для того, щоб нас утримати, в тому числі і пропагандою.
— Ви входите до санкційного списку РФ, як Ви ставитесь до цього?
— Я, на жаль, не увійшла у перші санкційні списки, потрапила у другу хвилю. І це було, знаєте, навіть якесь полегшення. Для мене Росія як країна, яка була приваблива для поїздок, для туризму, зникла з мапи світу у 2014 році. Я не вважаю за потребу їздити до країни-агресора, до країни, яка не поважає нашу територіальну цілісність, яка відверто вбиває наших співгромадян. Там немає нічого цікавого, для мене там океан та бетонна стіна. Тому це добре, що я потрапила у санкційні списки.
Хоча до того, як публікувались санкційні списки, я потрапила в «розстрільні списки» РФ. Мене зовнішня розвідка України попереджала, що я в «розстрільних списках» і не повинна перетинати кордони не лише Російської Федерації, а усіх тих країн, які пов’язані з Росією, це наприклад, Білорусь, Казахстан тощо. В ці країни я ніколи не поїду, поки існує путінський режим, мені там загрожує небезпека.
— Над якими проєктами Ви наразі працюєте, та чи пов’язані вони з Донбасом?
— Я роблю те, що і раніше, але вже як громадський активіст. У 19-му році ми з колегами — депутатами 8 скликання, та іншими дуже активними українцями, створили громадську організацію «мережа захисту національних інтересів «АНТС». І в рамках цієї громадської організації кожен з нас продовжує ту діяльність, яку він вів, будучи депутатом Верховної Ради.
Я займалася соціальною політикою, питаннями переселенців та інтеграцією Донбасу, власне, цим зараз і займаюсь. І останній проєкт, який я зараз реалізовую, має назву «Шлях додому». Це серія невеличких інтерв’ю з людьми, які є вихідцями з Донбасу. Які, наприклад, пройшли полон або просто є експертами з питань реінтеграції. Ми з ними розмовляємо про майбутнє звільнених територій, інколи результати цих інтерв’ю є несподіваними для моїх гостей. Але це буде не просто серія інтерв’ю. Коли вже ці бесіди будуть записані та оприлюднені, ми проведемо аналітику. Ми будемо підсумовувати, які пропозиції ми можемо надати Верховній Раді, Уряду, президенту для розробки стратегії реінтеграції повернення окупованих територій. В цих інтерв’ю ми говоримо про те, які можливі проблеми після повернення територій, про це потрібно говорити із суспільством. Держава, на жаль, з людьми про це не говорить, тому це робимо ми.
— Ви вважаєте, що окупований Донбас, все ж стане частиною Незалежної України?
— Звичайно. Саме для цього ми реалізуємо наші проєкти. Ми повинні бути до цього готові. Це може бути завтра, через тиждень, через 10 років. Але ми повинні про це думати, мати чіткий план, розуміти, на що спрямовувати гроші, що робити. Ми повинні людей з ОРДЛО спочатку обійняти та допомогти їм, а потім вже розбиратися, хто в чому винен.