«Мені заборонили навіть кричати», — журналіст Асєєв поділився спогадами про перебування у полоні бойовиків

«Навпроти сиділи чекісти, і я під час ударів мав відповідати на запитання на кшталт „Що ти за тварюка така, якщо не поважаєш вибору народу — жити в окремій країні?“. Якщо я бодай на секунду замислювався або намагався пояснити, що через біль не можу сконцентруватися, — бити заходилися дужче і частіше», — згадує колишній бранець бойовиків журналіст Станіслав Асєєв.

Станіслав Асєєв/Фото: Андрій Дубчак з Радіо Свобода

Журналіст і письменник Станіслав Асєєв, якого бойовики т.зв. «ДНР» 28 місяців утримували в донецькій катівні «Ізоляція», поділився власним досвідом пережитих тортур під час полону та надав деякі рекомендації з поведінки, які можуть допомогти зберегти життя полоненим.

ЧИТАЙТЕ: ВІДЕО. Звільнений з полону бойовиків журналіст Асєєв розповів про ув’язнення

Своїми страшними спогадами журналіст поділився у межах проєкту «Мобілізація зусиль для вирішення викликів у медіасфері України» від Інституту масової інформації:

Насамперед варто зауважити, що тортури — це цілий комплекс заходів, спрямований переважно не на те, щоб зламати людину фізично, а на те, щоб знищити її як особистість. Саме тому великого значення надають залякуванням, які посилюють відчуття фізичного болю, і приниженням. Те, що буде описане нижче, показує далеко не всі можливі варіанти катувань у донецьких підвалах. Я лише спробую коротко передати власний досвід крізь призму тих «процедур» (одна з улюблених назв тортур у місцевих), через які пройшов сам.

Мої «процедури» відбувалися не в «Ізоляції», куди я потраплю через півтора місяця, а у звичайних світлих кабінетах у центрі Донецька просто посеред дня. До великих пальців моїх рук прив’язували дроти й пускали електричний струм, але, по суті, нічого не змінилося: ні темряви, ні грізних підвалів, у яких катуватимуть моїх майбутніх співкамерників. Потім мене завели до кабінету, де чекає найлегше: ПР-73, або ж просто гумовий кийок.

Якийсь час мене били ним щоразу в одне місце ледь вище коліна — вже за кілька хвилин шкіра під джинсами надимається, немов мильна бульбашка. В «Ізоляції» таких людей згодом назвуть «світлофорами» — через ефект, коли все тіло перетворюється на одну суцільну гематому: спершу лілового кольору, який потім переходить у жовтий і зелений відтінки. З мене ж світлофор вийшов частковий. Навпроти сиділи чекісти, і я під час ударів мав відповідати на запитання на кшталт «Що ти за тварюка така, якщо не поважаєш вибору народу — жити в окремій країні?». Якщо я бодай на секунду замислювався або намагався пояснити, що через біль не можу сконцентруватися, — бити заходилися дужче і частіше, тому абсурд почався вже тут: доводилося розмовляти, вдаючи, що паралельно на мене не лягає ПР-73.

ЧИТАЙТЕ: Катування струмом і сексуальне насильство: в ООН повідомили про звірства бойовиків

Після такого нетривалого «спілкування» мені знову натягнули на голову мішок і повели коридором до сусідньої кімнати, де мішок зняли. Саме в тій кімнаті все і сталося. Я побачив перед собою трьох людей у балаклавах і невелику відкриту відеокамеру, на яку мене ввічливо, звертаючись лише на «ви», попросили стисло розповісти мою біографію. Оте «ви» створювало ілюзію, ніби все буде не так уже й погано. Тієї миті я ще не уявляв собі ні масштабів «підземного світу» Донецька, ні того, що в цих стінах катувань зазнають дев’яносто дев’ять зі ста осіб. У цьому я зміг переконатися, щойно зачинилося вічко відеокамери, а до кімнати внесли якийсь старий телефонний апарат.

Як з’ясувалося, цей прилад — місцева знаменитість, що зветься «польовий поліграф», або ж просто ТАПІК: телефонний апарат польовий з індуктивною котушкою. Від нього тягнулися два дроти, які тут-таки прив’язали до моїх великих пальців. Усупереч очікуванням, підставою для першого удару струмом стало, здавалось би, цілком невинне запитання: «Що за номер у твоєму телефоні?». Попри початок стадії шоку я таки зрозумів, що то був виклик в одне з відділень банку, який зробили навмисне просто звідсіля, тому сказав: «Не знаю, я на нього не телефонував». Неправильна відповідь — і через мене вперше провели електричний струм.

Узагалі давати за такої ситуації будь-яку заперечну відповідь — це прирікати себе на електрику, і це я збагнув з цілої низки наступних, на перший погляд, абсурдних запитань. Наприклад, мене тут-таки запитали, як часто я мастурбую. Підступ у тому, що спершу вам ставлять ті запитання, відповіді на які для них очевидні і які незручні для вас. І якщо людина починає брехати вже тут, на початковій стадії, її тортури стають жорстокіші й триваліші. До того ж вас намагаються збити з концентрації, переходячи, скажімо, від питань про шпигунство, у якому обвинувачували мене, до запитань про те, чи вірю я в Бога і чи стрибав з парашутом.

Цей, на перший погляд, хаос насправді має чітку мету: примусити вас відверто збрехати. На запитання про парашут я відповів «Так», і мене відразу ж запитали: «Який тип парашута?» Коли я відповів: «Крило» — умить дістав удар струмом і чимось твердим у потилицю з криком про те, що я брешу. Певно, що ці люди не могли знати реальності, для них важило одне: примусити змінити відповідь, а тоді катувати ще нещадніше і довше, обвинувачуючи в брехні. Запитання про сім’ю чи про Бога роблять вас м’якшими, створюють ілюзію послаблення, «людської розмови», і тоді наступний удар струмом буде значно болючіший. До того ж варто розуміти, що впродовж усього часу найввічливішим звертанням до вас буде слово «тварюка», і це теж має понизити рівень самооцінки й прищепити почуття провини. А коли під час розмови про Бога один з них несподівано звернувся до мене на «ви» — все почалося наново. «Американські гірки» з методичок радянських часів.

Ясна річ, це вдасться осмислити згодом, коли всьому настане край, але деякі деталі я встиг усвідомити просто там. Скажімо, щойно мене всадовили, як один з них у доволі грубій формі мовив: «Чого з ним морочитися? Відріжмо нахрін голову і викиньмо в Кальміус!» Але цієї миті я раптом збагнув, що всі вони — в балаклавах. Якщо ви насправді намірилися відрізати комусь голову, навряд чи ховатимете своє обличчя. Або ще один приклад: мене весь час запитували про якогось зв’язківця, якого, звісно ж, не існувало. І я зрозумів, що жодним чином не можна вигадувати й називати те, чого немає.

Справді, на кожну таку вашу відповідь вони подають інтенсивніший струм, але в цьому разі краще перетерпіти, ніж угрузнути у фактах, яких не існує і які зрештою відберуть у вас чимало здоров’я. Подібна історія сталася з хлопцем, з яким я познайомився вже в донецькому СІЗО. Він так само, як і я, сидів на стільці під струмом, хоча не мав жодного стосунку до спецслужб узагалі. Та якоїсь миті не витримав і на запитання про куратора вигадав майора, та ще й придумав йому прізвище. Через це втратив здоров’я значно більше, коли його кати нарешті усвідомили, що вигадує хлопець через струм у ногах.

ЧИТАЙТЕ: ВІДЕО. Бойовики «ДНР» викрали пенсіонерів під час рибалки на лінії розмежування

Зрештою мені заборонили навіть кричати: мовляв, якщо я видам іще бодай звук, то відріжуть мені частину носа. А тоді показово вдарили по переніссю здоровим тесаком, лезо якого виявилося тупим. На той час один із дротів мені вже кинули на ліве вухо, і я мусив відповідати під дією скорочення лицевих м’язів. Звісно, мова ставала нечітка, і тому хтось із катів лише додавав струму. Один з ударів я дістав і за свій попередній роман, де була змальована моя поїздка у Французький іноземний легіон. Ці люди не сумнівалися, що вже тоді я був завербований спецслужбами та й загалом поїхав туди, бо «людей хотів убивати». Слід зауважити, що тоді мені вже було байдуже до цього допиту, адже я дослівно звисав зі стільця й лише час від часу приходив до тями з новою порцією електрики.

Фінальною стадією тортур завжди стає погроза, що вас відведуть у камеру, де цієї ж ночі «опустять», простіше кажучи — зґвалтують. І якщо я хочу сидіти в «одиночці», то маю якнайшвидше все попідписувати. Як з’ясується згодом, ця погроза не була порожнім блефом, адже в «Ізоляції» досить часто вдавалися до сексуального насильства, зокрема щодо чоловіків. Тож вони й справді тримали із собою людей з-поміж в’язнів, які виконували цю «роботу», а тоді їх ховали у в’язницях в окремі камери, щоб інші зеки не розірвали їх на шмаття. Тому подібні речі в тій системі варто сприймати серйозно і не думати, що це чистий блеф.

Нарешті, вже вночі, я і справді опинився в «одиночці» підвалу, де був півтора місяця, перш ніж нас відвезли в місце, звідки я просився назад у підвал.

Станіслав Асєєв, журналіст і письменник

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev