ФОТО. «Кожного дня пишу сину СМС, що люблю та чекаю його»: рідні захисників «Азовсталі» добиваються їх звільнення з полону

17 травня 2022 року вище військове командування України віддало наказ командирам підрозділів, які перебували на «Азовсталі», зберегти життя особового складу та покинути завод. Після цього близько 2500 захисників потрапили у російський полон.

29 липня збройні сили російської федерації здійснили прицільний навмисний артилерійський обстріл виправної установи в Оленівці, де утримувалися полонені військовослужбовці. Кривавий теракт, за непідтвердженою інформацією, забрав життя близько 50 українських захисників.

Ані списку загиблих, ані повного списку полонених оборонців «Азовсталі» досі немає.

На фоні настільки страшних новин уже майже три місяці родини полонених захисників проживають день за днем в очікуванні хоча б якоїсь вісті про своїх чоловіків і дружин, тат і мам, синів і дочок. Вони не втомлюються нагадувати світу про той подвиг, який здійснили воїни, стримавши навалу російської армії. І про необхідність якнайскорішого повернення захисників додому, адже росія продовжує вбивати захисників Маріуполя.

Так, акція на підтримку українських військовополонених пройшла у Дніпрі. Члени сімей воїнів, а також волонтери та небайдужі громадяни зібралися в центрі міста з промовистими плакатами, аби в такий спосіб звернутися до Червоного Хреста, ООН та міжнародної спільноти з вимогою повернути бранців додому.

Акція на підтримку українських військовополонених у Дніпрі

Журналістці «Вчасно» рідні захисників «Азовсталі» розповіли все, що наразі знають про долю воїнів, та про бездіяльність міжнародних організацій, які нині відрікаються від будь-яких зобов’язань щодо життів полонених.

Ірина Орел чекає на свого сина Дмитра. Рік тому він полишив навчання в університеті та вступив на службу до полку «Азов».

Ірина Орел чекає на сина Дмитра

«17 травня мені дитина написала в 04:40 ранку: „Мамо, я тебе люблю. Я видаляю акаунт“. І все. Ніякої інформації про мого сина немає. Після теракту в Оленівці мені взагалі нічого невідомо. Ми повинні кожну хвилину пам’ятати про їхній подвиг, нагадувати про це нашому суспільству. Ми з вами стоїмо зараз розмовляємо, бо вони нас захищали. Тепер ми маємо все зробити, щоб дітей повернули додому», — розповідає вона.

Ірина весь цей час не може отримати жодної інформації про долю Дмитра. У Червоному Хресті звернення жінки просто ігнорують.

«Я 12 разів телефонувала до Червоного Хреста. В мене 12 разів брали його дані і жодної відповіді. Якщо наші служби, які займаються цим питанням — НІБ (Національне інформаційне бюро — ред.), координаційний штаб при ГУР — хоча б щось пишуть, то Червоний хрест та ООН просто бездіють. Хочеться спитати, хто платить цим організаціям та чим вони займаються?»

В тривожному очікуванні Ірина кожного дня спілкується з сином. Робить це, як може:

«Я кожного дня пишу СМСки своєму сину, що я чекаю і люблю його. У мене вдома фотографія його, я з ним так розмовляю…»

Людмила чекає на свою доньку Валентину Пащенко. Вона — одна з 36 медиків Маріупольського гарнізонного шпиталю № 555, яких росіяни утримують у полоні. Вони виконували свою роботу на «Азовсталі» та ММК ім. Ілліча.

Людмила чекає на доньку Валентину

«Востаннє донька виходила на зв’язок десь у середині червня. Ми не очікували навіть дзвінка. Дивлюся, що номер не наш, схопила слухавку та почула доньку. У мене крик, істерика. Брат і зять відкинули мене від телефона навіть, а вона кричала мені в слухавку: „Мам, все добре! Мені наснився сон, що з тобою щось сталося“. Я розуміла, що вона стояла й розмовляла під чиїмось тиском. Розповідала, що все добре, і вони навіть купаються, але є великий моральний тиск. Радує, що їх хоча б чимось годують. І що з них не знущаються фізично».

Валентину чекає вдома і маленька донечка, якій усього три рочки.

«Ми самі з Маріуполя, працівники госпіталя. Комусь вдалося евакуюватися, хтось потрапив у полон. Я вмовляла доньку поїхати, бо розуміла, якщо вони зайдуть у бункери «Азовсталі», то дороги назад немає. Вона сказала: «Мам, це моя робота. Я там потрібна…», — ділиться Людмила.

Альона Шебанова чекає з полону свого чоловіка Романа. Він служив у полку «Азов» з 2018 року, тому став до оборони Маріуполя з першого дня повномасштабного російського вторгнення.

Альона Шебанова чекає чоловіка Романа

«Коли він потрапив на „Азовсталь“ — не знаю. Чоловік у мене такий, що багато чого не розповідає. Просто казав: „У мене все добре“. Я єдине спитала, чи він цілий. Сказав, що так. Це все», — ділиться Альона.

За наявною інформацією, територію заводу він покинув 20 травня.

«Через шість днів мені повідомили, що він цілий і зараз знаходиться під вартою російської федерації. 6 липня зі мною зв’язалося наше НІБ та повідомило, що рф підтвердила чоловіка у списку військовополонених. А так з нами ніхто не зв’язується, лише ми обриваємо телефони українського та міжнародного Червоного Хреста, аби нам надали інформацію. Але безрезультатно.

29 липня нам казали, що Червоний Хрест уже стоїть під воротами колонії в Оленівці, що вони ось-ось зайдуть та нададуть інформацію. Через три дні повідомили, що досі їх не допустили, та вони гадки не мають, що там відбувається".

Ельвіра Попик чекає з полону свого нареченого Євгенія Безсонова. Як і багато інших захисників, він уже майже три місяці не виходить на зв’язок із рідними.

Ельвіра Попик чекає свого нареченого Євгенія Безсонова

«Він захищав Маріуполь з самого початку російської агресії у складі 74-го окремого розвідувального батальйону. І стояв до останнього. 20 і 21 травня він мені зателефонував та сказав, що в полоні. Що все нормально, не катують, годують. Але на зв’язок він більше не виходить. І що з ним зараз — я не знаю. Він був в Оленівці.

Нам сказали, що він офіційно у списках на обмін, коли чекати цього — невідомо", — каже вона.

Юлія чекає з полону свого батька Віктора Ляшенка. Він захищає Україну в лавах 74 окремого розвідувального батальйону з 2015 року.

Юлія чекає свого батька Віктора Ляшенка

«Тоді сказав, що не може сидіти вдома, чекати, поки до нього прийде військкомат: «Іду захищати країну, щоб мої діти жили в мирі». З початку повномасштабної війни я знала, що він на службі.

Ніколи нічого не говорив, де він і що. Лише під час однієї з телефонних розмов я на задньому фоні почула щось про Маріуполь. Та зрозуміла, що він там", — розповідає вона.

Віктор декілька разів виходив на зв’язок, коли був на «Азовсталі»: «Коли вони виходили з заводу, я бачила його на відео. Не зовсім чітко, але я вважаю, що це він. Нам потім повідомив військкомат, що він у полоні в Оленівці. Переживаємо і дуже хочемо, щоб він повернувся додому».

Тетяна чекає на свого чоловіка Віталія та близьких друзів родини — дівчат-захисниць «Азовсталі». Вони обороняли Маріуполь у складі 109-ої та 107-ої бригад територіальної оборони міста.

Тетяна чекає на свого чоловіка Віталія та близьких друзів родини — дівчат-захисниць «Азовсталі»

«Вони були в обороні міста з самого початку. Трималися до самого останнього, потрапили до „Азовсталі“. Востаннє я їх бачила у березні, коли вони пересувалися містом. У списках тих, хто виходив з „Азовсталі“, вони є. На відео бачили їх. Це нас хоча б трохи радує. Аби був якийсь зв’язок, щоб розуміти, де вони. Бо є інформація, що багатьох перевезли до Луганська та росії», — каже жінка.

Рідні сподіваються, що подібні акції, які охоплюють міста України та закордону, привернуть увагу міжнародної спільноти та організацій. І усі полонені захисники, які пережили пекло на землі в стінах «Азовсталі», повернуться додому. Як їм це гарантували.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!