Байден повинен дозволити Зеленському «бомбити» путіна до столу переговорів

Лідери Сполучених Штатів і України повинні донести два меседжі під час зустрічі, а потім поїхати в ООН: По-перше, бомби геть. По-друге, побалакати. («Балакати завжди краще, ніж воювати», — це відомий колючий
афоризм Вінстона Черчилля).

Коли йдеться про Україну, жодна з трьох осіб, які перебувають при президентській владі в США або наближені до неї, наразі не виглядає переконливою. Цього місяця це може змінитися — за умови, що Джо Байден, чинний президент — «кульгава качка», оптимально використає візит президента України Володимира Зеленського та власний виступ на Генеральній Асамблеї ООН у Нью-Йорку.

Байден місяцями вагається, чи дозволити українцям захищатися, запускаючи західні - тобто британські, французькі чи американські - ракети вглиб росії. Він вагається, бо боїться, як і після російського вторгнення у 2022 році, перетнути одну з «червоних ліній» кремля і спровокувати неконтрольовану ескалацію, яка може закінчитися прямою війною між росією і НАТО або навіть застосуванням росією ядерної зброї. В результаті українці не можуть належним чином захистити себе від безперервних російських обстрілів, які тероризують і руйнують їхні міста; вони можуть випустити стріли, але не стрільців — тому, російські бази і позиції відкривають вогонь.

Ці вагання також ставлять у скрутне становище віце-президентку Камалу Гарріс, яка сподівається стати наступницею Байдена. Її серце в правильному місці. Під час дебатів з Дональдом Трампом вона висловила гордість за те, що Україна, завдяки американській підтримці, все ще «стоїть як незалежна і вільна країна». Однак, як член адміністрації Байдена, вона не може одноосібно залучити американську допомогу, та й не зрозуміло, чи стала б вона це робити, навіть якби могла. Як і Байден, вона не запропонувала жодних ідей щодо припинення війни.

Третій у трійці, Трамп, показує найгірший результат. Підштовхуваний модератором під час дебатів, він неодноразово відмовлявся говорити, що бажає перемоги українцям. Натомість він вкотре абсурдно заявив, що це «війна, яка втрачає шанси бути врегульованою. Я врегулюю це ще до того, як стану президентом». Інтерес США в цьому конфлікті, за його словами, полягає не в тому, щоб перешкодити імперіалістичному агресору порушити статут Організації Об'єднаних Націй, вторгнувшись в одну європейську країну і погрожуючи іншим, в тому числі американським союзникам. Натомість «закінчити цю війну і просто зробити це».

Це підіймає старі побоювання, що Трамп продасть українців, припинить підтримку і змусить їх прийняти російські умови — фактично, капітулювати. З-поміж цих трьох лідерів саме Трамп виглядає найбільш наляканим, аж до самостримування. володимир путін, російський силач, якого Трамп не так вже й таємно боготворить, «має те, чого немає в інших людей. У нього є ядерна зброя», — сказав Трамп під час дебатів. «І зрештою, можливо, він її використає. Можливо, він не був настільки загрозливим. Але вона у нього є. Щось, про що ми навіть не любимо говорити. Ніхто не любить про це говорити».

Цей коментар був вражаючим і показовим. Вражаючим тому, що західні лідери і вищі посадові особи мало про що говорили відтоді, як путін почав брязкати своєю ядерною шаблею. Показовим тому, що тепер має бути зрозуміло — як, без сумніву, вже зрозуміло путіну, і як красномовно зазначив спікер-республіканець на з'їзді демократів, — що Трамп — «слабка людина, яка вдає із себе сильну».

Натомість Байден від самого початку мав правильний підхід. У 2022 році він чітко дав зрозуміти путіну, що США покарають будь-яке застосування ядерної зброї руйнівними, навіть неядерними, військовими ударами. Послання путіну: «Використовуючи ядерну зброю, ви лише прирікаєте себе на загибель».

Путін зрозумів цей натяк і неодноразово демонстрував, що боїться перетинати власні червоні лінії. Зараз він знову погрожує жахливими наслідками, але вони, ймовірно, матимуть форму допомоги іранцям або їх маріонеткам у нанесенні ударів по американських військах на Близькому Сході. Це погано, але росія та Іран — а також Північна Корея і Китай — вже перебувають у змові. США повинні розуміти, що за будь-якого сценарію їм доведеться протистояти їм усім.

У підсумку Байден повинен привітати Зеленського, оголосивши з фанфарами, що Україна може стріляти західними і навіть американськими боєприпасами вглиб російської території, якщо цілями є військові, а не цивільні об'єкти. (США вже дозволяють українцям завдавати ударів по ворожих позиціях на російській території поблизу кордону). Лондон і Париж підштовхують Байдена до цього, так само як і високопосадовці США та Великої Британії.

І все ж Байден, Зеленський і всі інші повинні бути реалістами щодо того, що може і чого не може дати ця нова тактична свобода. Вона може змусити росіян відвести свої бази, що полегшить відбиття наступних атак. Але вона не може, без супроводжуючих наземних атак, змінити траєкторію війни, так само як цього не змогли зробити західна артилерія, танки і винищувачі.

Однак у поєднанні з іншими подіями зелене світло Байдена може поставити українців у сильнішу переговорну позицію. Цей інший поворот — вторгнення України в Курську область Росії. Це не допомогло Києву захистити свій східний фронт. Але Курськ дає Зеленському те, чим можна торгуватися за столом переговорів.

За жодного сценарію мирні переговори не будуть легкими. Вони нагадуватимуть довгі і складні переговори під час Корейської війни, які врешті-решт, після набагато більшої кількості вбивств, призвели до незадовільного глухого кута (який триває і досі). Урок тоді полягав у тому, що антагоністи повинні бути готові говорити і воювати одночасно.

Але зараз важливо саме говорити. Саме це Байден повинен запропонувати і вимагати від світової спільноти у своїй лебединій пісні на Генеральній Асамблеї ООН наступного вівторка. Зеленський мав би прийняти увертюру у своєму зверненні наступного дня. Присутні країни, в тому числі країни Глобального Півдня, приєднаються до них і тиснутимуть на Китай, щоб підштовхнути його васала в кремлі (якого не буде в Нью-Йорку) до початку переговорів.

Якщо Байден зможе донести ці подвійні послання — підтвердження американської рішучості та глобальний крок до переговорів — він забезпечить собі настільки сильну спадщину, що Гарріс зможе розвивати її, а Трамп не зможе її зруйнувати, навіть якщо спробує.