Бої в оточенні на околицях Бахмута, зміна світогляду торецьких шахтарів та розвідка росіян «живим м’ясом»

«Коли ми приїхали в батальйон, дуже сильно попросили, щоб всіх торецьких відправляли в нашу роту»

ІА «Вчасно»: Якщо повернутися в недалеке минуле — ти почав службу в доволі юному віці, в 19 років. Це доволі виважене та обґрунтоване рішення. Що було мотивацією?

— Я на той момент жив у Донецьку, і всі події, котрі там відбувалися, бачив на власні очі. Також ми були на площі Леніна 13 березня 2014 року (тоді проходив масовий мітинг за єдність України, на учасників якого напала проросійські «тітушки» — ред.), після чого я зрозумів, що дійсно щось треба робити. Досвіду служби не було, але було зрозуміло, що цих ушльопків вигнати можна лише зі зброєю, тому довелося вчитися — в цьому була моя мотивація. Я хочу повернутися в свій Донецьк. Так, можливо, зараз просто, як турист. Але я хочу в нього повернутися.

— 24 лютого. Як тебе застала новина про повномасштабне вторгнення?

— Ми з дружиною жили в Торецьку на Донеччині і до того були перші моменти, коли казали, що ось 14 чи 16 лютого буде напад. Ми з товаришем, який, до речі, зараз також проходить службу, по відеозв'язку говорили, і він питає: «В курсі, що щось почнеться?», кажу: «Почнеться і почнеться. Бронежилет є, все є, а далі розберемось — не найбільша проблема». 24 лютого о 6:20 я вже був у військкоматі, але там мене розвернули, тому що деякі проблеми зі здоров’ям є. А 25-го я тихесенько прибрав усі свої документи, прийшов, сказав, що, мовляв, ніде не служив, нічого не знаю — і мене відправили уже безпосередньо в батальйон територіальної оборони. Ми якраз зібралися — у нас був колектив з восьми хлопців, всі з Торецька — і поїхали.

— Твої побратими — це здебільшого звичайні шахтарі, вчителі, тобто люди цивільних професій. Розкажи про свою команду.

— Коли ми приїхали в батальйон, дуже сильно попросили, щоб всіх торецьких відправляли в нашу роту, було єдине таке прохання. Це — абсолютно різні люди, хтось працював на будівництві, хтось мав нічні клуби і також лишився без бізнесу, на жаль. Мотивація у всіх була різна і ті, хто перші приходили, на початку березня, були безпосередньо добровольцями. Потім уже потрапляли ті, кого мобілізували чи щось таке. Вони, мабуть, усі зрозуміли, що відсидітися тепер не вийде, і що дійсно буде велика війна. Тому що до цього у багатьох була позиція: «Це десь там стріляють наші по наших» у такому плані. А тут у них багато що змінилося в світогляді.

— Так, багато у кого сприйняття змінилося кардинально. Людина могла до 24-го бути одних поглядів і разюче переглянула їх після.

— Так, і наші навіть торецькі шахтарі, яких у роті велика кількість. Я деяких з них можу назвати своїм друзями тепер. Коли вони тільки прийшли, міг чути слова типу: «Та ні, не може бути, щоб росія це робила». А коли вже виїхали в район трошки далі від Бахмута, і побачили, куди і що летить, мотивація з’явилася, що треба вчитися та лупашити по окупантах.

— Це були люди без підготовки і вчити їх випало тобі. Було серед вас і небагато добровольців, але ж більшість — ні. Як тренував для бою?

— Було не так багато добровольців, із досвідом проходження служби в АТО чи ООС — взагалі двоє чи троє, разом зі мною. Але я прийшов у батальйон з позицією типу я ніде не служив, нічого не знаю — мене записали солдатом. Але перший командир роти В'ячеслав Володимирович усе зрозумів і каже: «Ти хоч мені тут не розказуй, я ж бачу по твоїй підготовці, як ти працюєш зі зброєю, тому давай».

І спочатку я вчив їх працювати на стадіоні там, де в нас був пункт постійної дислокації — вони в мене бігали, стрибали, падали в грязючку, разом із командиром роти, до речі, який на той момент був старшим лейтенантом, але він розумів прекрасно, що треба чомусь вчитися. Вчив їх працювати у будівлях — тобто всьому тому, що я колись проходив в «учебке», але намагався для них зробити це як-то кажуть експресом, тому що ніхто не знав, що буде відбуватися далі. І це дійсно хлопцям допомогло. Навіть деякі мінімальні моменти, наприклад, що рукавиці мають знаходитися отут, тому що вони вам знадобляться, аптечка отут. І коли хлопці поверталися з того ж Соледара, кажуть: «Дякую, командире, як би не так зробили, без рук лишилися б».

А як інакше? Досвід треба свій передавати у будь-якому випадку, пояснювати що до чого в їхньому екіпіруванні, і як воно працює. І не тільки передавати, а самому треба кожен день вчитися та щось нове дізнаватися, світ змінюється.

«Прийшли розвідники і кажуть: „Ми вас вітаємо, ви вже не нуль, а мінус нуль, з двох сторін вас уже оточили“»

— Які бої пройшли твої підлеглі за цей час?

— Це східні околиці Бахмута, сам Бахмут, а крайні події - Соледар. Кожен бій по-своєму запам’ятовується. Коли безпосередньо у тебе є контакт із противником і доходить від десяти до п’яти метрів, це звісно відкладається в пам’яті, але для мене це не є якимось вау-моментом, тому що безпосередньо під час служби такі контакти були. Для хлопців запам’ятався, напевно, їх перший бій, коли вони використали свої навички, як стрілецький підрозділ.

Це 31 липня — до цього багато сиділи під артою, а тут нарешті вони використали свої вміння, і в результаті вийшли без втрат взагалі. Мене за день до цього вивезли на шпиталь, тому що за дві доби — три контузії, то сказали просто збиратися та їхати, бо вже розмовляти нормально не міг.

Тоді, здається, розвідники прийшли і кажуть: «Ми вас вітаємо, ви вже не нуль, а мінус нуль, з двох сторін вас уже частково оточили». Спрацював мій певний план: я замінував два підходи, кацапи залізли в одну посадку — хлопці їх покосили, тоді полізли в іншу, думали, що пройдуть — але там їх теж покосили. І ми відійшли. Так, були чотири «300-тих», один — важкий, але і він уже повернувся на службу. Хлопці — молодці.

— Ваша рота — це, знаєш, спростування цієї дуже маніпулятивної тези, мовляв, донеччани не так активно воюють, як бійці з решти регіонів. Ви ж зараз усі там, по суті, місцеві?

— Не лише рота, а по факту весь батальйон — це спростування всіх цих міфів та стереотипів. У нас в роті троє харківських хлопців, і двоє — київських, решта — місцеві. Це Торецьк, Дружківка, Краматорськ, Часів Яр. Більше скажу: за час існування АТО, навіть не ООС, наскільки мені відомо, статус учасника бойових дій саме через ЗСУ отримало приблизно 45 тисяч людей з Донецької й Луганської областей.

— І, мені здається, місцеві орієнтуються краще, наприклад, на території ведення бойових дій?

— Знати місцевість — це дуже круто. Особливо у нас були хлопці бахмутські, і їм дійсно це допомагало, бо вони могли виводити наших, знали, де які посадки, поля і все в такому плані. І навіть 31 липня, коли відбувся бій, тримати позицію не було сенсу, бо, по-перше, вона пристріляна, а, по-друге — інженерні споруди просто зруйновані — там квадрат 250 та 250 метрів і тисяча прильотів 152-го калібру, зрозуміло, яка щільність вогню була. Хлопці виходили звідти, саме бахмутські, виводили так, що не потрапили в оточення.

Знання місцевості на війні дуже допомагає. Бо, до прикладу, коли приїхали ті ж харківські хлопці, вони взагалі в перший час не орієнтувалися. «Ось у нас там трошки десь лісу, а тут поле й поле, і за 50 км видно, що де знаходиться» — для них це було важко, але вже адаптувалися добре.

«Командир — це найкращий психолог»

— У роті, вам, на щастя, вдається уникати великих втрат?

— Тут допомагає, першою чергою, те, чому ти навчив хлопців. Я до цього до піхоти не мав жодного відношення, і коли тебе спочатку ставлять головним сержантом у роті, і твоє безпосереднє завдання — вчити особовий склад, а потім ставлять на посаду командира, то починаєш перевчатися. У нас було в попередньому підрозділі правило — не знаєш, що робити — закопуйся, воно мабуть працює усюди. Копай, і чим глибше — тим краще.

Також моя думка: командир — це найкращий психолог. Для того, щоб підрозділ виконував бойову задачу, ти повинен знати кожного з бійців. Повинен знати особисту історію, аж до того, що в нього там дитина хворіє чи щось у такому плані. Таким чином підтримуєш цього бійця і даєш зрозуміти, що за тобою треба йти, і ти чомусь можеш навчити. Як психолог, ти зобов’язаний із ними працювати. Так сталося, що деякі хлопці отримали так званий «поствоєнний синдром», особливо ті, хто були поранені. Повернулися та почали заглядати в чарку, як-то кажуть. Довелося провести певні бесіди, і наскільки мені відомо, вони більше не п’ють.

Були моменти, що приїжджає хлопець після шпиталю і говорить: «Я боюсь». Завдання — поговорити з людиною, що так, ти боїшся, тобі також страшно. Але ти або страх контролюєш, або — ні. І ти повинен донести людині, що вона має контролювати свій страх. «Чувак, нам всім страшно. Але в нас колективний страх, і тому ми колективно будемо це вирішувати». Я за фахом — психолог, тому мені набагато легше в цьому плані.

«Росіяни йдуть, і по них працює їхній же танк»

— Вже багато відомо про тактику росіян із закидування поля бою «гарматним м’ясом». Що довелося на власні очі спостерігати?

— До боїв у самому Бахмуті у них тактика була дещо цікавіша: вони підганяли якусь техніку — БТР чи БМП — і йшли маленькими групами. Тобто проводили розвідку боєм, потім відтягувалися і по нас били артою. А зараз «чмобіків» гонять просто поперед себе реально, як гарматне м’ясо. Були моменти, коли хлопці стояли на Соледарі, а я знаходився на спостережному пункті — там, де пацани з квадрокоптером літають, і все це було на моніторах — йдуть два чуваки позаду, і чоловік десять поперед себе ведуть. По них працює їхній же танк, і нічого страшного, їм все одно. Колись були на позиціях, теж на східних околицях Бахмута, де все було просто завалено тілами.

— Зараз, напевно, це ще посилиться, враховуючи, що за різними даними, від 300 до 500 тисяч мобілізованих хочуть кинути додатково, і саме на Донецький і Луганський напрямки.

— Так, я думаю, що посилиться, бо людей їм своїх взагалі не шкода. І таке враження, що вони навіть щасливі: чим більше їх здохне, тим краще для них, я не знаю.

Зараз тактика — закидати «м'ясом», тому що такої кількості боєприпасів для артилерії у них вже немає. Я не скажу, що ми зараз парируємо в плані артилерії, але так, як було влітку, вони вже її не застосовують. Влітку вони могли на квадрат зробити тисячу прильотів, і це була норма. Тобто, коли САУ по тобі працює безперервно. Нині такого немає - пускають «м'ясо», «м'ясо» косять наші, вони розуміють, де вогневі точки, і вже по них працюють.

«Вони хочуть великий наступ для того, щоб повністю окупувати Донецьку область»

— Наостанок цікава твоя думка: на річницю великого вторгнення варто очікувати якогось символічного повторного наступу від рф?

— 24-го — навряд чи. Але думаю, що попереду багато буде таких наступів. Те, що там кажуть, що зі сторони Сум — мені здається, ні, з того боку не полізуть. Вони хочуть дійсно все ж таки великий наступ для того, щоб повністю окупувати Донецьку область, їм потрібна маленька фейкова перемога, типу: «Ось, ми ж зайняли дві ці області — Донецьку та Луганську. Все». І думаю, тоді навіть відтягнуть свої війська з Запорізької області. Тому попереду ще багато чого — на мою думку, ближче до травня місяця нас очікують дуже невеселі історії. Хоча я помилявся з приводу повномасштабного вторгнення, адже не думав, що настільки масштабно це буде. Донецька, Луганська, максимум — Харківська області, і зі сторони окупованого Криму, звісно. Але коли вони полізли зі сторони Києва та Чернігова — для мене був трошки нонсенс.

Схід у подальшому вони будуть намагатися відтіснити, бо їх бункерному діду потрібна просто фейкова перемога, щоб не впасти обличчям перед своїм народом. Поки у них є тоталітаризм, поки вони вірять, що путін — це бог, що він перемагає, і він розуміє, що без фейкової перемоги божество з нього впаде, та його тоталітаризм розвалиться. Та таким чином дійсно розвалиться рф. Це така моя особиста думка.