«Було відчуття свободи і полегшення»: спогади донеччан про звільнення Краматорська та Слов’янська у 2014 році

Кірікова спілкувалася з місцевими фермерами, а тому вони передавали їй молоко, овочі та консервацію для оборонців, а вона на власній автівці обережно підвозила це їм. Згодом навколо Ірини зібралося «проукраїнське ядро», яке організовувало допомогу для військових.

«5 липня, коли звільнили Дружківку, ми були дуже щасливими. На жаль, тоді ніхто і подумати не міг, що ми переживемо такі страшні години ще раз. Я називаю цих росіян „дурачки с палочками, які вирішили показати свою значущість“. Тоді у 2014 році ці так звані „новороські“ блокпости були не такими страшними, але нас дуже уважно перевіряли, зупиняли. Коли ставили питання „навіщо веземо стільки продуктів“, я вигадала легенду, що це для мого рідного племінника зі Слов’янська, в якого багатодітна сім'я».

Вольовій жінці довелося багато пережити. Одного разу «кадирівці» навіть підставили зброю до шиї пані Іри та змусили її відвезти своїх бойовиків до зазначеної точки. Пані Іра зізнається — було страшно, але українські жінки мають сталеві характери, а тому все пережила.

«В ніч на 5 липня я зовсім не могла заснути. Від 5 блокпоста, який тоді якраз прийняв цей страшний бій, до нашого будинку було кілометрів 40. З нашого дому ще видно аеродром. Тоді вночі був такий страшний бій, що навіть у нас було видно ці червоні спалахи. Вікна здригалися. Рашисти тоді їхали на Донецьк, рухалися по трасі, але наші хлопці їх очікували та прийняли бій. На зв’язок наші вийшли десь о 8 ранку. Тоді я питала у них „хлопці, це у вас там таке творилося?“, а один із військових, Діма, розповідав, що бій був важкий, але цих падлюк більше немає - вони полями втекли в інший бік. Ми так раділи, що ми в України, цього просто не передати…», — стримує сльози жінка.

Ірина каже, що після цього одразу вирішила відвезти хлопцям води та подивитись на ситуацію. Коли прибула — бачила, як російські орки горіли в машинах, а на дорозі був знищений ворожий танк.

Наша сторона в ту ніч втратила лише одного героя — Романа Менделя, який накрив собою побратима. Пані Іра згадує - хлопець був дуже м’який та добрий і завжди намагався усім помогти та підтримати. Йому було лише 24 роки.

«Коли почув, що Слов’янськ вільний, я почував себе так, ніби виграв лотерею»

У 2014-му Слов’янськ першим взяв на себе удар окупації. Диверсанти захопили його у квітні, а тому коли менш ніж за 3 місяці його звільнили, мешканці міста спочатку не йняли віри, що рашисти покинули місто.

«Відбулося одразу відчуття свободи і полегшення. Відчув, що я нарешті вільна людина. Я спочатку не повірив, що бойовики покинули місто, адже вони будували такі укріплення. Потім зателефонував журналісту Сергію Гармашу, і він підтвердив цю інформацію. Я почував себе так, ніби виграв лотерею, помив обличчя холодною водою, почистив зуби. Ми одразу почали збиратися з іншими працівниками міськради, й наступного дня одразу повернулися в Слов’янськ».

Бігунов пригадує, що коли в'їжджали до міста разом з військовими, місцеве населення вітало наших воїнів, люди махали руками. Тоді «ватної частини мешканців» не побачив — Денис припускає, що вона або втекла, або заховалася.

«Населення було голодним, на центральній площі роздавали їжу. Я побіг у свій кабінет, і виявилося, що під час окупації там утримувались полонені. Знайшов матраци, розгардіяш і перев’язаний скотчем рушник, на якому були обриси обличчя. Тобто людям закривали ним лице… В залі засідань ми знайшли прапор України. Він був чи захований, чи рашисти хотіли його викинути, я його підібрав і вставив біля входу в будинок. Цей прапор якось тоді висів вертикально, бо інакше не встановлювався. Так і залишався там десь тиждень — аби було видно, що це українська установа, і ми працюємо».

Бойовики тікали в Донецьк, зупинилися в Краматорську

«Краматорськ звільнили також 5 липня. Бойовики виходили вночі та перебували там ще певний час. Тобто вони йшли зі Слов’янська до Донецька і робили зупинку в Краматорську. Один мій знайомий зі Слов’янська наприкінці червня перебрався в Краматорськ, бо його розшукували бойовики. Він переховувався на конспіративній квартирі з якоюсь домашньою тваринкою, в якої закінчився корм. Тому десь за кілька днів до звільнення він вийшов по цей корм і його затримали, забрали в захоплену будівлю Краматорської міськради. Однак найманці дуже швидко тікали, а тому вже за кілька днів все затихло і він спокійно вийшов з міської ради», — розповідає Денис Бігунов.

Краматорськ протягом 3 місяців жив в окупації та в ході боїв з рашистами у місті було частково зруйновано цехи заводу Енергомашспецсталь та Краматорського заводу важкого верстатобудування.

«Бойовики, які тікали з Костянтинівки, лишили після себе заварений чай — не очікували, що їх виженуть»

«В місті було багато озброєних найманців, в деяких відчувався російський акцент. Вже потім говорили, що вони з Ростова чи звідкіля понаїхали. Я пам’ятаю, завжди проходила повз місцеві відділки поліції, дивилася, який прапор там висить. І в один момент там з’явилася ця червона ганчірка, прапор часів СРСР. Я підійшла до знайомих працівників поліції, спитала «А що це у вас висить», вони відповіли «що знайшли в шухляді, те й повісили», — пригадує Наталія.

«Був ще один випадок, біля мене зупинилася машина місцевого священника московського патріархату. Там були інші люди, вони запропонували мене підвезти, я сіла. І тут в машині мені кажуть „мы едем в исполком, нашим мальчикам обед везем“, тобто цьому кодлу, яке захопило виконком. Більше я не ходила в ту церкву».

Жінка розповідає - те, що рашисти покинуть рідне місто, було очікувано, однак й досі не розуміє, чому колону окупантів, яка прямувала в бік Донецька і тікала з інших вже звільнених міст, не розстріляли.

«Коли цих бойовиків вигнали, був ком у горлі. Я навіть не пам’ятаю, звідки дізналася. Однак, я точно знала, що це мало статися. Бойовики, які стояли на блокпостах, вже заварили собі чай, і коли їх вигнали, цей чай так і залишився там стояти. Тобто це було для них несподівано, інакше вони мали зібрати свої лахи і драпати куди подалі».

Рашисти, які тікали з міст, лишали по собі арсенали зброї російського виробництва. Період окупації відбився на стані населених пунктів, однак лише згуртував наших людей та дав ще більше розуміння того, що таке «русский мир» та його реалії.

Віримо та сподіваємося, що вже незабаром ми зможемо знову святкувати спільну перемогу над ворогом. Однак цього разу — вже назавжди.