«Добровольці – це всі, для кого Україна дорожча за життя», - захисники Донбасу про свій шлях в АТО

Вони всі різні: за віком, професіями, віросповіданням та національністю. Але, коли прийшла війна, ці люди покинули домівки, родини, дивани, телевізори, футбол, фабрики-заводи й пішли захищати свою землю, хвиля за хвилею. Це - добровольці. В Україні другий рік поспіль відзначають їх день. Хтось із них й донині служить, а хтось повернувся у мирне життя та спробував знайти себе наново.

«На війну я потрапив повністю екіпірований за свої кошти», - десантник 81 бригади Віталій Пилипенко

Віталій родом із Львівщини, до 2014 року працював медпрацівником в Ізраїлі. З початком подій 2014 року повернувся до України, аби захищати її суверенітет.

«Я слідкував за подіями на Майдані, потім почалася війна, і я зрозумів, що потрібно захищати Україну, — розповідає боєць. — Саме в той час, під Іванопіллям Донецької області була розбита колона військових, в якій служив мій двоюрідний брат. Після цього я не міг залишатися осторонь – повернувся на Батьківщину та пішов до військкомату. Мене записали, але сказали, що у свої 40 років, я не підходжу».

Тоді й постало питання: якщо не я, то хто? Й чоловік твердо вирішив піти добровольцем.

«Через те, що війна була вже в розпалі, і наші військові несли втрати, я вирішив податися до першого добровольчого батальйону, куди мене візьмуть, — згадує Віталій. — На той час я з’ясував, що формується розвідувальна рота на Вінниччині. Мене взяли до 54-го розвідувального батальйону. На війну я потрапив повністю екіпірований за свої кошти: одяг, каска, бронежилет та взуття».

А потім були: Водяне, Донецький аеропорт, авдіївська «промка».

«У січні 2015 року, коли шли запеклі бої за Донецький аеропорт, і він вже був оточений, і все вказувало на те, що ми не можемо його втримати, нашу роту підтримували десантники 81 бригади, — розповідає боєць. —  Тоді наші добровольці-розвідники перевелися до неї, і нам запропонували бути на першій лінії оборони. У січні наша рота була у Водяному. Тоді у першому бою, ми зазнали втрат, коли три броні заїхали в аеропорт, але промахнулися в тумані і напоролися на сепарські вогневі точки. Загинули перші троє бійців, один потрапив до полону, декількох було поранено. І це все нас стимулювало лише на один крок: ми були готові навіть без зброї захищати Україну, ми готові були на все, аби повернути летовище та помститися за смерть побратимів. На той момент ми чітко знали, що воюємо з військами РФ, бо були полонені, що мали російські паспорти. Після цих всіх подій у нас вже були сутички за аеропортом, це вже після того, як аеропорт був не нашою територією. Тоді я втратив багато побратимів, було багато важкопоранених».

Два наступні місяці для бійців також виявився гарячими через постійні обстріли.

«Базувалися поблизу метеовежі, на околицях аеропорту, там розпочалася розвідницька робота, — згадує Віталій. — Це - така важка робота, коли ти йдеш дуже далеко і починаєш копати, копати і копати. Враховуючи, що в січні місяці йшли важкі бойові дії, то все велося під вогнем противника. У березні 2015 року отримав поранення, лікарі казали вертайся додому, за підтримки друзі та побратими зміг повернутися, і таких як я хлопців дуже багато. Добровольці - мотивовані люди, вони багато чого втратили: дружин, які не дочекалися, друзів, товаришів, що загинули, і вони до кінця будуть стояти за свою перемогу. Ми обов’язково переможемо!»

Коли закінчиться війна, Віталій мріє оселитися в Карпатах і жити звичним життям. Аби забути жахіття війни, вільно ходити по землі, і не боятися наступити на розтяжку, не чути вибухів та шуму радіостанцій.

«Ці роки багато чого змінили у моєму житті, поки плани на майбутнє не будую, бо війна ще не закінчилася», - сказав десантник.

«Почав писати, бо про цю війну пишуть солдати, офіцери, але не бачив жодної книжки, яку б написав санітар»,- доброволець батальйону «Донбас» Сергій Міщенко

Киянин Сергій Міщенко до війни мав цифрову друкарню та рекламне агентство. Після подій на Майдані пройшов курси парамедиків та пішов добровольцем до батальйону «Донбас».

«Коли почався Майдан виносив поранених людей на Грушевського. Вдень працювали на роботі, а вночі приходили на Майдан, невеличкими групами, і патрулювали, виносили хлопців із пораненнями та віддавали їх медикам у Будинок профспілок», - розповідає доброволець.

А потім були чотири місяці в АТО. Сергій загадує: «Перший штурм в Іловайську, зайшли невеличкою , контролюємо правий фланг нашого наступу, групою і ми потрапили в засідку, один із нас був поранений та вбитий – це був мій товариш, якого я дуже добре знаю. І він перебував найближче до ворога. Це був важкий вибір, коли потрібно було залишити мертвого друга чи надавати допомогу пораненому, якого ще можна було врятувати. Той хлопець потім вижив. Все що я побачив та пережив за цей період, змінило мої погляди, я став більш жорстким».

Наразі Сергій працює керівником маркетингу великої національної компанії, що займається продажем тканин. Крім того сам пише оповідання та есе про пережиті дні на війні та людей, яких там зустрів.

«У мене вийшло 5 есе, у різних збірках, одна із них - «Голос війни». Почав писати, бо про цю війну пишуть солдати, офіцери, але не бачив жодної книжки, яку б написав санітар, — говорить чоловік.- В цьому році планую видати повість «Доки Док». Вона про діяльність санітарів».

Свій вибір стати добровольцем пояснює тим, що було соромно за Крим, який не відвоювали. Та зазначає, що армія, що була на початку 2014 року і сьогодні – різні, змінилася країна та люди в ній.

«На мій погляд в 2014 році врятували країну не стільки добровольці, скільки волонтери, —  наголосив Сергій. — Коли я пішов добровольцем до «Донбасу», то держава дала мені надала зарплату 988 гривень плюс вісім гривень за бойові виходи та в мене був автомат, який на вісім років був старший за мене, та патрони. Все інше мені дали волонтери, і матеріали теж, якими я рятував людей».

«Вдень закопувались, вночі стріляли - туди, звідки летіло в нас», - доброволець 43 ОМПБ Сергій Молотков

Сергій Молотков – мешканець Донеччини, до війни працював журналістом, з початком бойових дій на Донбасі пішов добровольцем до лав ЗСУ, служив у 43 ОМПБ.

«Перший раз я спробував мобілізуватися у березні 2014 року. Пішов до військкомату, - розповідає чоловік. – Тоді ще десь вісім-дев’ять дядьків стояло в черзі отримати бронь, бо вони шахтарі, і п’ятеро питали, як піти до армії. Хотіли звільняти Крим. Нас записали до якогось зошита, сказали, що мобілізації нема і відпустили на всі чотири сторони. Вже влітку в тому військкоматі катували людей. Мобілізуватися вдалося лише після Іловайська, щоправда, на Дніпропетровщині».

Так донеччанин потрапив до батальйону територіальної оборони, що пізніше він став окремим мотопіхотним.

«У нас переважали люди з Дніпропетровської, Донецької, Полтавської, Сумської, Херсонської областей, але були й з Криму, і зі Львова.», - зазначає Сергій - «Тепер саме вони - мої земляки, так відчуваю!»

Батальйон базувався під окупованою Горлівкою. Військовослужбовці 43 ОМПБ вважалися мобілізованими, але більшість людей були добровольцями.

«Де був? Все біля Горлівки. Перший місяць: холодно, осінь, ночі темні як сажа, тумани ранкові, дощі. Вдень закопувались, вночі стріляли. Туди, звідки летіло в нас. Дивувало, що, насправді, ми не знаємо своєї землі. А в ній дуже легко пропасти, хоч би під яким прапором воював. Химерна така. Нічого! Вивчили кожний горбочок і «зеленочку». Мусили вивчити», - ділиться спогадами колишній гранатометник.- «Війна змінює людей. Хтось ламається. Хтось, ніби, стає сильнішим, але потім можна з тріском провалити іспит цивільного життя. Плавали-знаємо… Але, є речі, за які ти вдячний цій війні. Це - люди, яких ти зустрів. Де б ми ще побачились? «Там» все набагато чесніше, ніж «тут».

Демобілізувавшись, чоловік повернувся у свою професію.

«Добровольці – це всі, для кого Україна дорожча за життя», - доброволець 22 ОМПБ 92 ОМБр Михайло Жилін

Михайло родом із Луганщини. До війни працював у Донецькому академічному обласному драматичному театрі та паралельно був викладачем філологічного факультету Донецького національного університету.

«Улітку 14-го, коли на Донецьк плавно насувався «русскій міръ» ми з родиною виїхали на підконтрольну територію. Мав з дружиною домовленість, що до введення Росією регулярних військ воювати не піду – був певний неспокій за родину, бо перебували тоді за 80 км від Донецька, - згадує чоловік. - Після подій у Новоазовську, Іловайську та на Луганщині, вирішив піти до військкомату. Поїхали до райцентру. Тут я сказав щось типу: «Піду по цигарки». Сам – до військкомату, а звідси невдовзі – до Харкова».

Служив Михайло в 22 ОМПБ 92 ОМБр. Перший місяць майже повністю минув на харківському збірному пункті, тому що батальйон у цей час відступав з-під російського кордону під обстрілами РСЗО.

«Тоді – улітку 14-го – командування просто не знало, де зупинитися. Потім воював на Луганщині – на лівому березі Дінця, — наголошує колишній військовослужбовець. — За сучасними критеріями це була б 2-га лінія: ми прикривали артилерію 24-ки. Проте на той час фронт був дуже нетривкий: 1-а лінія ставала часом 2-ю і навпаки. Потім була ротація. Наприкінці лютого 2015 року біля с. Верхньоторецьке Донецької області отримав кульове поранення грудної клітини. Ледве вижив (пневмогемоторакс – це така небезпечна штука). Врятували побратими та класний львівський хірург. Оперували в Покровську, потім – реанімація та операція в Дніпрі, потім – лікування у київській Феофанії  та реабілітація в харківському шпиталі».

Війна змінила місце проживання молодого науковця. Демобілізувавшись, з родиною переїхав жити до Вінниці. Де нині власне й працює доцентом у Донецькому національному університеті імені В. Стуса. Свій вчинок піти до лав ЗСУ добровольцем, надзвичайним не вважає: «Добровольці – це всі, для кого Україна дорожча за життя. Тобто вона і є життям. Спершу мотиви в багатьох моїх знайомих були дуже різні. Скажімо, друзі з Краматорська, Маріуполя, Луганська пішли воювати, бо їх – успішних бізнесменів – «дістав» місцевий люмпен, який вимагав на блок-постах копієчку на потреби «маладой рєспублікі». Але з часом усі доходили до того першого, найважливішого мотиву».

Для луганчанина Михайла, як і для більшості добровольців, піти захищати Україну – це почесний обов’язок кожного її громадянина.

Фото з особистих архівів героїв статті.