Долина руїн: сьогодення села, по якому пройшла лінія боїв за Донеччину

У Долині на Донеччині до повномасштабного вторгнення жило близько 500 мешканців. Коли росіяни у березні 2022 спрямували на людей та будинки авіабомби з артилерією — сотня місцевих мешканців подивилися на це… і поїхали на територію росії. Жити з окупантами, які зруйнували їхній дім, життя, а також вбили невинних цивільних. Інші ж мешканці переїхали на більш безпечну територію України.

Нерозірвані міни, будинки без стін та даху, тубуси від танкових снарядів, згоріли машини, вирви після авіаударів та важких снарядів. Потрощені три магазини, побитий скит, де збиралися монахи, місцевий клуб та сільрада, рознесена по цеглині школа. А ще майже поряд з кожною хатою попередження про замінування. Все це — краєвид у селі Долина, розташованому майже на межі Харківської та Донецької областей.

Журналістам «Вчасно» місцеві, які жили тут колись, зізнаються: Долина стала пам’яткою, що росіяни роблять із населеними пунктами, які не вдається захопити. Вони їх знищують, випалюють, а потім стирають і перемішують з землею. До речі, під час Другої світової війни, село Долина вцілило. У 2022 році під час наступу росіян воно опинилося на рубіжі Незламності.

«Від дороги далеко відходити не можна»: як живуть мешканці Долини, які виїхали напередодні знищення села

Початок знищення Долини розпочався з кінця березня 2022 року, розповідає Сергій Багрій — староста Долинського старостинського округу. 24 березня стався перший авіаналіт російських літаків — і з тієї хвилини перебувати у селі стало небезпечно. А вже з квітня — смертельно небезпечно, коли село стало лінією розмежування військ України та рф.

Голова старостату зізнається: коли 24 лютого росіяни почали обстрілювати всю Україну, а згодом з натиском пішли на Харківщину та Донеччину, зокрема — подумав, що доля Долини буде гіршою. Наприклад, що село окупують. Однак те, що весь населений пункт окупанти за кілька місяців розберуть на цеглини — не очікував.

«З березня на Долину летіли авіаракети одна за одною. Але трохи пізніше це припинилося, коли прям над селом наші хлопці збили кілька російських літаків. Тоді почалися обстріли інші. Зараз тут і досі ці міни є - і наші, й російські. Їх потроху забирають наші військові та ДСНС. Розмінування теж було, але не скрізь. Від дороги далеко відходити не можна», — розповідає Сергій Багрій.

За час повномасштабного вторгнення у Долині було двоє загиблих: син і мати. Обидвоє підірвалися на протитанковій міні й відразу загинули наприкінці серпня 2023 року, їдучи в авто селом. Але така мала кількість загиблих — порівняно з іншими населеними пунктами — радше диво. Спричинене тим, що люди з перших днів великої війни почали рятуватися власними силами.

«Моя хата першою полетіла, як Долину обстрілювали»

13 березня 2022 року Долину вперше обстріляли — росіяни запустили кілька ракет на місцеве кладовище.

Наступним об'єктом у селі був будинок Сергія Багрія, старости села. Уночі, коли почався обстріл, чоловік прокинувся й підійшов до вікна подивитися, що відбувається. І тієї ж миті по його дому прилетів російський снаряд. Дивом чоловік — за лічені секунди — встиг вискочити у підвал. Це ж його і врятувало. А його односеляни пригадують: коли побачили дим з будинку старости — не знали, що робити.

Будинок його куми — Інни — повністю розбитий, до самого фундаменту. Пізніше за нього жінка отримала трохи більше півтора мільйона гривень компенсації, проте поки що не поспішає купувати нерухомість. Пригадує свої емоції, коли побачила потрощену та понівечену хату. Тоді був шок, сльози та біль — через те, що зробили з будинком її родини. Тому зважитися на нову нерухомість їй нелегко.

«Ми коли їхали трасою до села — плакали. Бо все самі робили, своїми руками: будували, купували… Все розбито. І так шкода дерев — ми їх тільки посадили, вони лише почали плодоносити — і на тобі. Зараз все випалене»,— каже жінка.

Лише одиниці місцевих можуть сьогодні приїхати до своїх будинків у Долині та сусдньому селі Краснопіллі - їх територія досі щильно замінована та небезпечна. Але ті, кого тягне рідна земля, все одно наважуються. Ось і пані Інна приїхала разом зі своїм родичем Павлом Миколайовичем, щоб разом посадити картоплю.

Через город чоловіка у Краснопіллі проходила лінія розмежування, тут досі лишилися окопи росіян, які звідти обстрілювали Долину. На подвір'ї та городі було багато залишків снарядів та мін. Тому перед тим, щоб почати орати землю, все перевірили і на свій ризик все ж вирішили садити картоплю. Але таких сміливців у селах 2−3, не більше. Адже навіть розвернутися автівці на сільскій вулиці небезпечно, і вже були випадки коли люди підривалися на мінах.

«Я бігла напівбоса. І нічого мені не боліло, було по барабану. А як їхали в машині семеро — то всі й хрестилися, й молилися»

На одній з порожніх вулиць зустрічаємо жінку похилого віку. Це Пані Ольга, мешканка Долини, яка виїжджала з села однією з останніх. Сьогодні вона приїжджає іноді сюди, щоб перевірити залишки свого подвір'я. Жінка пригадує, як з початком війни була вимушена переїхати жити спершу у прибудову, де тримала свиней, а потім — у підвал. У будинку лишатися було неможливо — ракети, які літали над головою, щоразу «обіцяли» впасти просто на голову жінці.

«У мене у дворі згоріло все, хата стоїть без стіни… Я тут сиділа до останнього, і вже поки досиділа — то все було в такому стані, як ви бачите зараз. Хати зруйновані, все пусте, знесене…»,— розповідає пенсіонерка журналістам «Вчасно».

Жінка зізнається: до останнього сиділа зі своєю худобою. Не могла залишити телятко, чотири корови та чотирьох бичків самих. Але коли сарай рознесло ракетою, а уламком вбило одну з корів — вирішила їх відв'язати, аби вони рятувалися. Каже, думала, так у них більше шансів вижити.

«Я як почула, що ракета прилетіла і щось рознесла на моєму дворі - з підвалу вибігла. Корови всі стояли в дошках — єдине, що залишилося від сараю… Я їх звідти витягувала: три корови, два бички та маленьке телятко. Це всі, які тоді лишилися в живих… А до того був приліт — теж у сарай. То я мертвих витягувала. Корів вбило уламками, які „прошивали“ сарай, і прикидало зверху. Я їх цілими не могла витягнути. Довелося розрубувати й частинами витягувати», — пригадує пані Ольга своє перебування у Долині.

Уже в останній день, пригадує пенсіонерка, селом бігало стадо корів та свиней. Майже усіх люди випускали самі - в надії, що ті вціліють та втечуть від небезпеки.

«Коти й собаки поперед мене у підвал бігли, пам’ятаю. Ще нічого не чула, а вони вже туди біжать — значить, і мені треба. І так — завжди після цього щось бахкало, розривалося», — розповідає Ольга.

12 червня 2022 року жінка зрештою виїхала з Долини — разом із сусідами, які також до останнього лишалися в «сірому» селі. Ті також не хотіли їхати геть через худобу, проте того дня окупанти авіабомбами змусили їх напівбосими сідати в авто й тікати.

«Я сиділа в підвалі боса — як заскочила у нього з хати, то нічого не встигла взути. А потім як стався приліт — вискочила. побачила найпершими дитячі хатні капці. То їх взула, а вони ж маленькі. Пів ноги — босі, але я біжу — нічого не відчуваю: не кололо нічого, не боліло… Мені через голову ракети летіли — а мені вже було по барабану. До сусідів прибігла — а в них те саме: приліт у дворі, все розбите, сарай і генератор згорів… То ми разом, сім людей, завантажилися у машину й поїхали. Ми як їхали — і хрестилися, й молилися. Тоді якраз такі обстріли були… Жорстокі. Все сипалося на голову. У нас всіх тоді була баротравма, контузія, як приїхали», — пригадує мешканка Долини.

«А що казати? Людей зі сто зібралося й перешли до росії. Їхніх хат уже немає - зрівняні з землею. Російськими ракетами…»

На початку вторгнення у селі Долина жило близько 500 мешканців. З них у школі та дитсадку навчалися понад 90 дітей. На початку вторгнення, коли окупанти організовували «коридор» на територію рф, близько сотні мешканців Долини виїхали саме туди. Інші переїхали у Слов’янськ або інші міста, підконтрольні Україні. Люди тримають зв’язок через групу у соцмережі та через старосту села. Всі дуже сумують за рідною Долиною.

Тільки одна людина сьогодні живе постійно у зруйнованій Долині — це сторож місцевої школи, який прихистив у себе покинутих тварин. Всі інші ж виїхали, і в село на понівечені подвір'я приїжджають хіба що на городи чи «оглядини» — побачити, що стало з їхнім майном. Живуть переважно у Слов’янську — там вже дехто навіть думає купувати житло на кошти з фінансової компенсації, яку виплачує Україна.

«Один „квадрат“ коштує у нас в середньому 21 700 грн. Тому люди отримують гроші чи сертифікати — й купують там будинки або квартири. Бо головний годувальник — поля — заміновані. Чи повернуться сюди люди жити… Думаю, колись повернуться. Але для цього має бути щонайменше розмінована територія, щоб тут можна було займатися сільськогосподарськими справами. На сьогодні це найбільша проблема для села, місцеве підприємство своїми силами розміновує землі, бо тут понад три тисячі гектарів землі», — каже голова села Сергій Багрій.

У Долині немає жодної будівлі, де б не було прильоту в стіну чи дах. А проблем і для села, й для місцевих також додає час і погодні умови. Зокрема, потрощені будівлі - навіть та сама сільська школа — з кожним днем руйнуються все більше. І зупинити цей процес неможливо. Тож багато з тих будівель, які ще рік тому можна було відновити, зараз потрібно лише зносити.

Сторож місцевої школи, Юрій, додає: його сусідами були люди, які виїхали в росію. Власне, через це вони й втратили та власноруч «добили» свої будинки, оскільки ті ще можна було полагодити. Зокрема, в одній хаті достатньо було перекрити дах кількома листами шиферу, а в іншій — бодай надійно затягнути дах плівкою, аби волога не накрапала всередину дому. Проте цього не зробили — ні самі «нові руські», ні хтось за їхнім проханням. Тож тепер їхні будинки нагадують погреби — вологі, сирі, напівзалиті й поруйновані всередині.

«Школа наша руйнується з кожним днем. Ще рік тому вона у такому стані, як зараз, не була. Це вже її добивають вітри, дощі, сніги. І хоч і зараз, і ще тоді вона не підлягала відновленню, але зовні все ж була інакша. А так, буває, сьогодні селом йдеш — стоїть ще будинок з чотирма стінами, десь навіть дах лишається. А через кілька днів повертаєшся — то немає даху й стіни. Завалились минулої ночі, наприклад. Тому тут просто треба все зносити й будувати нове», — пояснює голова старостату.

На сьогодні у Долині немає електропостачання, та й газу в старостинському окрузі немає. Тож пічка у будинку слугує й плитою для приготування їжі, й обігрівачем. Не лише для сторожа долинської школи Юрія, а й для десятка котів і собак, яких він прихистив, побачивши, що вони покинуті.

До того ж після того, як будинки понад рік простояли без накриття під дощем і снігом, всередині живуть не лише цвіль, а й безліч нових «живих мешканців». Здебільшого — плазунів. Хоча ще восени 2022 року у чотирьох стінах колишнього будинку можна було зустріти інших тварин.

Юрій, місцевий мешканець і сторож долинської школи, поїхав із села 5 березня, а повернувся додому 25 жовтня — коли по його вулиці «позбирали» міни працівники ДСНС. Тоді, пригадує, на кількох десятках метрів зібрали 450 протитанкових мін. Їх лишали наші військові, аби не дати в село пройти танковій колоні, яку росіяни вели трасою й, скоріш за все, завели б у Долину — якби окупували її.

«Я коли повернувся додому — заходжу в будинок, а в мене посеред кімнати четверо свиней гуляють. Живі, нормальні, гуляють… Не знаю навіть, як вони не підірвалися. То я їх вигнав, вичистив усе після них», — пригадує чоловік.

На сьогодні у Юрія постійно живуть шість котів та собака — Гуцул, і ще двох сусідських підгодовує. Сторож з посмішкою додає: любить усіх, і страшенно жалкує, що частина тварин кудись поділася — бо раніше до нього приходили 13 котів. Але жартує, що раціон у них — хороший: сухий корм, каші та волонтерська їжа, яку часто привозять небайдужі.

Перед вторгненням у Долині було чимало корів та вкрай багато свиней. Проте чи не всі на сьогодні - здичавіли, а через замінування усього навколо — й загинули. Тож популяцію дикої худоби на межі Донеччини та Харківщини навряд чи вдасться зустріти. Разом з ними — й популяцію лосів, які також водилися у нині випаленому лісі.

«Ми тут жили чудово, а потім прийшли росіяни»: що кажуть місцеві про повернення у Долину

Мешканка села Інна зауважує: у селі почувала себе впевнено та щасливо. Фактично в кожному будинку у Долині була своя ванна кімната, туалет, гарний ремонт, крім холодної води — цілодобово була й гаряча. Будинків «нижчого рівня» майже не було.

«Ми в багатьох селах були, але такого рівня життя, як у Долині, ніде не бачили. У наших будинках було все. Навіть у Слов’янську не всі так живуть, як ми жили до приходу росіян», — зауважує жінка.

Сергій Багрій з посмішкою додає: на його думку, Долина була ледь не найбагатшим селом. Чотирма комбайнами та тракторами у місцевому колгоспі ніяке інше село не могло похизуватися. Проте росіяни потрощили значну кількість техніки. Частину тракторів ще вдалося вивезти, проте комбайни, на жаль, ні.

«Ми тут жили чудово, поки оці не прийшли… Працювати у селі було престижно, бо трактористи отримували таку зарплату, скільки не отримували на заводах. Кому треба — і дах полагодять, хату могли подарувати працівникам… У нас все було добре. А зараз — самі бачите: нічого немає», — каже Сергій Баграй.

«Ніколи не вибачу росіянам те, що вони зробили з нашою землею», — з відчаєм говорить Павло Миколайович.

Жителі Долини та сусіднього села Краснопілля все ж сподіваються на повернення та відновлення життя на своїй землі. Як швидко це станеться — залежить від завершення війни та відновлення роботи місцевого сільгоспгосподарства, яке раніше давало роботу місцевим.