«Головне — не зупинятися, коли починають стріляти»: як поліція Лиманщини возить хліб для мешканців Торського

Ніколи раніше в селі Торське не виникало потреби у гуманітарних продуктах. До вторгнення рф у 2022 році це було самодостатнє село — з 1,5 тисячами населення, своїми магазинами й аптеками, храмом і робочими місцями. «Асвабадітєлі» ж це змінили — і тепер тут немає ні зв’язку, ні продуктів, ні електрики, ні будь-якого медичного обслуговування. Їжа — лише з городу або раз на місяць — привізна провізія з Лиману за свої кошти (коли місцеві їдуть отримувати пенсії). Найбільш стратегічний продукт — хліб: його двічі на тиждень привозять поліцейські з Лиману. Але щотижня списки тих, хто чекає на хліб, меншають. Натомість місцеве кладовище стає все більш заповнене. Нещодавно від прильоту російського снаряду загинуло одразу троє мешканців села — під час обстрілу вони сиділи біля будинку на лавочці.

Сьогодні у Торському лишаються жити приблизно 160 мешканців. За інформацією карти війни в Україні «Deep State», Торське перебуває за 974 метри від «сірої» зони. До зони бойових дій, зокрема й позицій орків — 1,8 км.

Журналісти редакції «Вчасно» їдуть у Торське разом з лиманським екіпажем «Білих янголів» — капітаном Дмитром Мазуром та дільничним офіцером Дмитром Біленцем. Чоловіки добре знають територію та мають досвід роботи в екстрених умовах. Перед виїздом у Торське поліцейські дізнаються обстановку у селі. Якщо не чутно гудіння літака або «прильотів» російських снарядів поряд — можна їхати далі. Однак часу на розвезення хліба небагато, щоб росіяни не встигли помітити машину й не вирішили влаштувати полювання на неї - дронами чи снарядами. Коли буде ворожий виліт — ніхто не може передбачити, тому поїздка має тривати якнайменше часу.

«Те, що ми туди їдемо з хлібом, продуктами, медикаментами — це добре, і ми будемо продовжувати це робити. Але ми кожну людину у прифронтових селах, з якою спілкуємося, вмовляємо виїжджати звідти, бо тільки евакуація врятує життя», — розповідає журналістам поліцейський офіцер громади, капітан поліції Дмитро Мазуров.

Поки «Янголи» їдуть у «сіре» Торське, вони постійно дивляться на лінію горизонту й пояснюють: усю дорогу від Лиману треба контролювати. Якщо почнеться обстріл — поїздку доведеться перенести на інший час або день.

«Ми багато разів потрапляли під обстріл, і зараз так само на свій страх і ризик їдемо, бо на тій території часто літають ворожі дрони й моніторять пересування машин по селу. Тому майже щоразу поруч з нашою машиною падають снаряди. Головне, коли по нас починають стріляти — не зупинятися, а їхати в безпечніше місце, де можна сховати машину й перечекати атаку самим», — пояснює Дмитро Біленець.

Рятуватися від обстрілу треба по вщент зруйнованій сільській дорозі - і кожного разу це іспит на міцність броньованого авто поліції, на якому привозять хліб.

«Повертати цивілізацію в Лиманську громаду або важко, або неможливо»

Торське від російських окупантів звільнили у жовтні 2022 року. Зачистки села розпочалися ще 2 жовтня, а увечері 3 жовтня президент України офіційно повідомив: Торське контролює Україна. Однак попри захват від звільнення населеного пункту, місцевим довелося зіштовхнутися з жорстокою реальністю: село настільки зруйнували загарбники, що відновити зв’язок чи постачання світла нереально. Для цього довелося б прокладати нові лінії електрошляхів, але це досі неможливо: на «сірі» ділянки фронту, серед яких Торське, Ямпіль, Терни, щодня припадає по кількадесят артобстрілів. Тому повертати будь-яку цивілізацію на Лиманщину не просто складно, а майже нереально.

Поліцейські пригадують. що така ж кричуща ситуація була з перших днів звільнення громади. Але тоді до цього додався й голод: тисячі селян просто просили хліба.

«Коли ми зайшли в Лиман і громаду після деокупації - тут була гуманітарна катастрофа в усьому районі. Ми з перших днів намагалися налагодити спілкування з людьми, відразу почали з’ясовувати, що їм потрібно — і з ліків, і з їжі. Вони дуже просили хліба. Але, звісно, вони потребували всього. Уявіть: світла немає, зв’язку немає, ніякої інформації від навколишнього світу немає. На сьогодні нас у прифронтових селах Лиманщини дуже чекають, бо ми — єдиний зв’язок зі світом для них», — пояснюють поліцейські.

Логістика привозу хліба у «сірі» села наступна: поліцейські ще в Лимані отримують список з адресами, за якими господарі чекають на хліб. Зазвичай таких локацій до 10. На кожну адресу відвантажують одразу кілька десятків хліба — потім сюди приходять сусіди з вулиці, щоб забрати продукт. Але поліцейські наголошують: просять місцевих, щоб без потреби їх не чекали, не збиралися разом, адже будь-яке скупчення людей орки намагаються видати майже за «віче нацистів».

«Зараз ми веземо по дві буханки хліба на людину, цього разу без посилок для людей. А так нас інколи просять або купити ліки, або передати посилки, які пересилають родичі чи діти. А якщо треба — то ми можемо відразу й забрати людей із сіл в евакуацію. Це просто — якби тільки вони хотіли. А ми вже заберемо і речі їхні, і собак з котами — усіх, кого вони беруть із собою», — кажуть поліцейські, зупиняючись біля першого двору. Тут хвіртка відкривається майже відразу — за секунд 20, поки бабуся у дворі встигає дійти до воріт. Для неї приїзд хлопців — майже свято: Марія Антонівна Діденко живе сама, спілкується лише з сусідами — коли ті приходять по хліб. І якраз вона — та, хто з села не виїде, що б не сталося. Передача хліба відбувається під постійни звуки боїв на лінії фронту, яка поряд з селом.

«Куди я, дівки, поїду? Куди зі старістю? Діти — дідові, і всі за кордоном. А я стара вже, мені 84 з половиною. І хата теж не ціла, але куди я з неї?» — каже нам бабуся, махаючи рукою. Не змінює голос навіть тоді, коли розповідає про свій будинок — уже побитий і напівпотрощений — і уламками снарядів, і часом.

Марія Антонівна дякує поліцейським за хліб і бажає їм безпечної дороги: «Спасибі, хлопці! Дай Бог вам здоров’я! Дай Бог благополучно проїхати!».

Таких бабусь у будинках, які чекають на хліб — кілька. Кожна махає рукою на пропозицію евакуюватися. Уже в машині поліцейські пояснюють: скільки їм не пропонуй виїхати — не поїдуть. Єдине, що може їх змусити — це приліт у їхній будинок. Більше не подіє нічого. Але навіть якщо будинок буде потрощений, але вціліє якась прибудова чи бодай одна кімната — вони й тоді залишаться. Бо ж «рідні стіни» й «старість».

Наприклад один з мешканців Торського показує нам на своєму городі величезну вирву від російського снаряду. І це не єдиний приліт на його подвір'я. Був приліт ще і у дровник. Поряд вже зруйновані будинкі сусідів. Але хата чоловіка ще ціла і він тримається за останній шанс вижити у рідному Торському.

Інша мешканка Торського швидко приймає хліб від поліцейських у своєму гаражі. На розмови у неї майже немає часу, — вона намагається якомога швидше отримати хліб та заховатися у своєму укритті. Каже, що основну частину часу доводиться проводити у підвалі. На питання, чому не виїжджає на безпечнішу територію, зізнається: як притисне дуже, то поїде. За місцевими мірками «притисне» — це руйнування будинку. І якщо пощастить при цьому вижити, тоді люди нарешті погоджуються на нескінченні пропозиції поліцейських евакуюватися.

Коли «американські гірки по-торському» перетворюються на автостраду

Коли останні буханки хліба розвезені, а машина поліції їде на виїзд із Торського — обидва правоохоронці Дмитра лишаються напруженими. Перша посмішка з’являється лише на останніх метрах села — на потрощеній дорозі, яку «добила» війна. У селі вона й до того була кепська, але зараз вирви посеред дороги змушують будь-яке авто «перекочуватися» з одного боку на інше. Щастить проїхати без затримок не всім — бо легкові авто швидко «сідають» на черговій псевдоямці чи горбику.

Паралельно в цей час за межами броньованого авто лунають вибухи. Це вже прильоти — десь за кілометр. Діалог, який лунає на виїзді з Торського, логічний, але не позитивний. І все ж викликає сміх у всіх — і двох журналістів «Вчасно», і двох «Янголів» з Лиману

ІА «Вчасно«: Дорога, як американські гірки! Тут і під прицілом дрона, коли треба, швидко не проїдеш.

— Коли потрапляли під обстріл — ми пролітали її!

— І як?

— Та, які тоді ями?! У тому випадку це був автобан!

Правоохоронці вже за межами «сірого» села кажуть, що розуміють тутешніх людей. І їздитимуть з гуманітарною допомогою доти, доки хоч один мешканець лишатиметься у Торському, Ямполі, Тернах чи інших селах громади. Але що вони переживають під час кожної поїздки сюди — не забудуть ніколи, і навряд чи хотіли б колись повторити. Бо їхні життя залежать від кількох секунд, коли за кілометр від них росіяни підіймають у повітря дрон, ракету чи авіацію. І поки правоохоронці рятують інших, їх самих вдома чекають рідні та близькі люди, для яких вони — всесвіт і сенс життя.