«Я не хочу перемоги будь-якою ціною», — активістка та переселенка з Сєвєродонецька Валентина Агафонова про життя й прагнення

До повномасштабного вторгнення Валентина Агафонова мала доволі успішний будівельний бізнес в Сєвєродонецьку та центр «Здоров'я» з 12-річним досвідом допомоги людям, який з перших днів повномасштабного вторгнення став своєрідним гуманітарним хабом та прихистком для близько 85 людей, які ховались там від обстрілів.

Протягом часу перебування в місті пані Валентина координувала друзів та знайомих, які виїхали з нього, але передавали посилки та розподіляла їх серед нужденних. Це були як продукти харчування та ліки для людей, так і корми для тварин й вакцини від сказу. До повномасштабного жінка займалась екоативізмом: намагалась відновлювати вигорілі ліси та висаджувати сквери, стала співавторкою ініціативи «Благоустрій геологічної пам’ятки природи «Баранячі лоби». До сьогодні вона — співзасновниця ГО «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець» та активна жителька громад, які стають прихистком для неї та її родини.

Успішна підприємиця, волонтерка, відома широкому загалу своєю рішучістю та безапеляційністю громадська діячка, ініціаторка ряду активностей в рідних Борівському та Сєвєродонецьку на Луганщині розпочала своє життя з того, що поставила в незручне положення персонал пологового, який тільки-но збирався святкувати Міжнародний жіночий день (прим. ред. — радянська назва сучасного Міжнародного дня прав жінок і миру).

«Мама народила мене 8 березня о 23:45, чим дуже сильно обурила весь персонал пологового будинку, який за пару годин до того зібрався йти святкувати. В цей день прийшли народжувати п’ять породіль, і всім новонародженим написали різні дати. Мені написали 9 березня. Мама все життя казала, що вона зробила собі найбільший подарунок», — пригадує пані Валентина.

Жінка каже — їй, як і більшості уродженців Борівського, притаманне загострене почуття справедливості, й в неї воно від народження.

«Моє формування як особистості почалось ще зі школи: я була „звєн'євой“, потім головою ради загону, дружини, наймолодшим комсоргом школи, далі працювала в райкомі комсомолу, а далі мене обрали депутаткою селищної ради, і я була нею три скликання. Далі — стала депутаткою Сєвєродонецької міської ради, — ділиться героїня і з долею самоіронії та гумору продовжує. — Усе життя я була впевнена, що можу щось змінити. Є випадок, який я часто розповідаю. Я хотіла бути прокурором — мені здавалось, що прокурор — це найважливіша людина на землі. І всі в Борівському знали: якщо Валя стане прокурором — вона всіх пересаджає».

Валентина Агафонова каже — ніколи й нікому не давала хабарів, а почуття власної гідності та честі ставила вище за пропозиції піти на поступки совісті та зрадити інших.

«До тридцяти років я практично не сміялась і носила маску борчині за справедливість, — зі сміхом розповідає співрозмовниця. —  Я вважала що сміятись не можна, бо як ще, я ж серйозна людина».

Комуністичне безпартійне минуле, націоналістичне теперішнє та відмова виїзду за межі України

Маючи за спиною чималий громадський та політичний досвід, жінка вперто та самовіддано любить Україну та все українське. Переламним моментом у зміні світосприйняття стала перша поїздка за межі тоді вже незалежної України.

«У 1992 році я вперше виїхала за кордон і після того вже змінила чотири паспорти (закордонних, — прим. ред.). Кожного разу, коли випадала можливість — я їхала до Європи, декілька разів була в Об'єднаних Арабських Еміратах. Коли приїздила за кордон і бачила рівень життя — я пригадувала всі радянські обіцянки світлого майбутнього та комунізму й думала: „А навіщо мріяти, якщо люди вже давно живуть в комунізмі“ і приходили часи прозріння, коли слова повністю розходяться з діями», — ділиться пані Валентина.

Ще у 2014 році, пригадує пані Валентина, у них з нині покійним чоловіком була можливість поїхати з України. Вмовляв чоловік, але на той момент була ще жива мама героїні (вона 18 років була паралізованою), і жінка не могла її покинути.

«А діти? Навіть зараз, коли я міркую над тим, що скоро зима, а оренда нашого винайманого житла коштує дуже дорого, вони категорично проти. Ми всі хочемо жити тут, працювати тут. Тому питання виїзду за кордон ми не розглядаємо», - твердо каже співрозмовниця.

Волонтерство та активізм на новому тимчасовому місці проживання

Вимушене переселення не зупинило прагнення жінки змінювати навколишнє середовище на краще. Нові міста та громади дають зворотній відгук активності пані Валентини і в кожному населеному пункті, де вона з’являється, залишаються добрі знайомі та друзі, які в подальшому тримають з нею зв’язок.

На Хмельниччині, у Новоушицькій громаді, де родина пані Валентини згодом знайшла один з перших прихистків, в перші два тижня вдалось розпочати проєкт та забезпечити 40 родин ВПО садовим інвентарем, розсадою, добривами, і люди змогли виростити собі овочі, фрукти. Нині родина мешкає в Ужгороді і також не зраджує прагненню інтегруватись в нову громаду та робити свій внесок в її розвиток.

«„Кризовий медіацентр“ (прим. ред. — створена разом з однодумцями ГО в Сєвєродонецьку) при міській бібліотеці відкрив хаб для релокованих громадських організацій. Ми там організовуємо всілякі заходи і зараз на стадії виконання великого проєкту з підтримки ВПО. Я стала членкинею координаційної ради ВПО при міській раді, маю гарну комунікацію між громадою та її мешканцями та продовжую свою активну діяльність», — розповідає пані Валентина.

Героїня, зокрема, допомагає жінкам писати заявки на гранти, для становлення їх бізнесу та розвиває власний — на Хмельниччині люди з числа вимушених переселенців у теплицях вирощують городину та реалізують її, а в Ужгороді вона займається виготовленням крафтової продукції — пастили та цукатів.

Місце сили та заперечення отримання перемоги будь-якою ціною

Народжена в Борівському та сформована там як особистість, Валентина Агафонова вважає себе сєвєродончанкою. Місто для неї - місце сили, адже, каже, саме в Сєвєродонецьку стала тою, ким є зараз.

«Там я знайшла людей, таких самих як я. Там мене оцінили, там мені вірили і вірять, і, впевнена, віритимуть. До мене прислухаються. В Борівському я народилась, так. Але в людей там менталітет такий, що ними більше рухає заздрість. А серед тих, з ким я працювала та спілкувалась в Сєвєродонецьку, це мало проявляться та мало помітно, адже всі вони самодостатні люди, котрим було чим пишатись, і я знаходила там дуже багато позитиву. Я асоціюю себе саме з Сєвєродонецьком», — каже співрозмовниця.

Основна з асоціацій з містом, посміхається героїня, це пісок у взутті та сухий вітер. Жартома, але жінка пропонувала ставити на одному з головних проспектів міста вітряки. Улюблене місце — квартира, в якій родина провела не один щасливий день з власними сімейними традиціями, де родина щонеділі збиралась за великим дубовим столом. Всі свята відзначались тільки там, а діти, ділиться Валентина, завжди казали: допоки жива мама ми завжди будемо всі свята проводити в родинному колі, тут, вдома.

Враховуючи тенденцію до приведення назв топонімів у відповідність до норм української мови, пані Валентина вважає, що місто має носити назву Сіверодонецьк, проте має думку, що зараз тема перейменування не на часі. До того ж, одним із головних акцентів героїні є те, що неважливо, як буде називатись місто після перемоги України. Головне — які в ньому житимуть люди, та які вони матимуть цінності.

Розмірковуючи над неминучою деокупацією Луганщини, пані Валентина твердо каже — якщо території буде звільнено до старої лінії розмежування — вона не повертатиметься до Сєвєродонецька.

«Як кожен українець, я вважаю, що ми маємо звільнити від окупанта все. Але мені дуже шкода хлопців та дівчат, які помирають за це. Я не хочу, аби це було будь-якою ціною. Я весь час думаю про це, особливо коли бачу траурні процесії. Уявіть, скільки має минути часу, аби на зміну нашим загиблим боронцям виросло нове покоління», — зі сльозами в голосі каже пані Валентина і в риму пропонує тим, хто критикує швидкість контрнаступу, підійматись та йти в окопи, або їхати до росії.