«Я вмовляв людей евакуйовуватися»: історія волонтера із Лисичанська, який вивіз під обстрілами близько 150 осіб

З ведучого у волонтери

Початок повномасштабного вторгнення розпочався для Владислава з дзвінка мами. Вона повідомила сину, що в місті коїться щось страшне.

«Луганщина з першого дня була під обстрілами, вибухи чули всі, — пригадує волонтер. — Я вийшов на вулицю, у банкоматі були черги, у магазини теж. Я пішов до мами й молодшого брата, ми вирішили залишатися у місті. Згодом обстріли посилилися, тому маму і брата я відправив на захід України, а сам почав допомагати місцевим — розвантажував гуманітарну допомогу, розвозив воду, ліки. Так починався мій волонтерський шлях».

У перші дні війни в місті на базах шкіл, палаців культури почали формуватися гуманітарні штаби. Один із них був поруч із житлом Владислава. Він пригадує, як після погіршення ситуації, через наближення лінії фронту, волонтери почали поступово виїжджати з міста.

«Нас не так багато залишалося й мені довелося взяти на себе відповідальність за пошук гуманітарної допомоги, організацію й евакуацію вразливих верств населення, організації транспорту та палива, навіть організацію зв’язку», — каже Владислав.

Робив все, аби врятувати якомога більше людей

Свій день Владислав розпочинав з 7 ранку. Спочатку видавав гуманітарку, коли була можливість, то доставляв допомогу людям спільно з ДСНС, військовою адміністрацією та волонтерами.

«У місті залишалося дуже багато людей з інвалідністю, хронічними захворюваннями, пенсіонери, — розповідає Гуртовий. — Ми доставляли основні ліки проти тиску, головного болю, заспокійливі, від серця. Ми намагалися везти їх туди, де вони були потрібні. На видачу гуманітарної допомоги до нас приходило від 500 до 1500 тис. людей за день. Допомоги на всіх не вистачало. Це були перші місяці війни, бардак, коли ніхто не розумів, що буде діятися далі».

Місто щодня потерпало від обстрілів. Люди сиділи у підвалах — до своїх помешкань забігали лише взяти щось необхідне або приготувати їжу, поки це ще було можливо. Згодом готували на вогнищах біля підвалів. Майже з початком повномасштабного вторгнення місцеві залишилися без води. А з травня — без електрики, газу, опалення та зв’язку.

«Найжахливіше було, коли готували у дворі, а в цей момент прилітав снаряд — і люди гинули. Також їх убивало просто в чергах за водою», — пригадує Владислав.

Волонтер допомагав не тільки з евакуацією чи видачею гуманітарної допомоги, а й розбирав завали та витягував людей.

«Комусь ногу перемотував, комусь — нашатир давав понюхати, хтось потребував заспокійливого — все потрібно було робити швидко», — каже Владислав.

«Я вмовляв людей евакуйовуватися»

Проте навіть у таких страшних умовах люди виїжджати з міста не поспішали. Хтось не хотів покидати стареньких батьків. Літні люди говорили, що вже не мають сил на нове життя і залишатимуться вдома. Також не виїжджали, бо не вірили, що їм можуть надати безкоштовний прихисток.

«Я вмовляв людей евакуйовуватися. Пояснював, що їжа буде, жити буде де. Їх вивозили до Дніпра або на захід, якомога далі від цього пекла. Головне, щоб вони були у безпеці й не бачили, що відбувається у місті», — каже волонтер.

Евакуація, як лотерея

У червні 2022-го ситуація довкола міста почала загострюватися. Єдиний шлях, щоб виїхати з Лисичанська — це була «дорога життя» до Бахмута.

«Єдина дорога, яка постійно обстрілювалася. І навіть коли ми везли гуманітарну допомогу або евакуйовували людей, то неподалік постійно прилітало. Це було як в лотерею зіграти», — пригадує Гуртовий.

У червні місто вже було зачинене на в'їзд, евакуація стала неможливою. Попри це волонтери, ризикуючи власними життями, організували «тиху» евакуацію.

«Пам'ятаю тоді був один із найнебезпечніших порятунків. За допомогою ДСНС, на броньованому автомобілі просто під обстрілами ми змогли вивезти сімох людей. Це були троє осіб з інвалідністю та четверо стареньких, які ледь ходили. Збирали їх по всьому місту, вмовляли виїхати», — пригадує Владислав.

Коли у місті стало зовсім небезпечно волонтер вирішив виїжджати. Він розумів, що тут йому робити більше нічого.

«Все, що від мене потребувалося я зробив і навіть більше. А місто було майже в оточенні й виїхати було дуже складно, — каже волонтер. — Виїжджаючи до мене дійшла інформація, що в госпіталі міста залишалися люди: поранений чоловік, дві дівчини та вагітна жінка. Мені дали дозвіл з військової адміністрації взяти машину „швидкої допомоги“ і я з іншим волонтером поїхали забирати людей. Забравши ми вирушили манівцями до виїзду. Шлях ми знали, але частково. Коли їхали біля нас метрів за 70 лягали міномети. Тоді було найголовніше розуміння того, що ти відповідаєш не тільки за себе, а й за людей, які зовсім ні в чому не винні й це мотивувало довести свою місію до кінця. Так ми врятували ще декілька життів».

Загалом волонтеру Владиславу Гуртовому вдалося вмовити й врятувати із Лисичанська близько 150 людей. Єдиних кого не вивіз — це його дідусь та бабуся. Вони залишилися у місті.

«Вони старенькі вже, я вмовляв їх, проте вони відмовилися. Вони все життя прожили там, маючи свій город, хазяйство, худобу. Сподіваюся з ними все добре. Зв’язку у мене з ними немає», — розповів Владислав.

Найголовніша мрія — повернутися додому

Волонтер виїхав із Лисичанська спочатку до Бахмута, а потім до Дніпра. Там він продовжив волонтерську діяльність. Зокрема влаштувався на роботу до благодійного фонду з надання грошової допомоги таким самим переселенцям, як сам.

Нині волонтер попри все мріє повернутися додому. Війна, яка змусила сумувати за домівкою, змінила й погляди Владислава.

«Вона показала, як люди можуть гуртуватися, підтримувати одне одного та допомагати попри велике горе. Війна продемонструвала незламність та міць багатьох українців», — підсумував волонтер.