Попри те, що маріупольчанка понад усе хотіла зберегти життя хлопчику — вона додає: їй і досі соромно за ту пропозицію.
Ілюстративне фото. Світлина Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
Надія Сухорукова — маріупольчанка, яка виїжджала з окупації уже під дулами російських автоматів. Тоді, навесні 2022 року, вона не уявляла, що їй доведеться пережити пекло. Але коли російські танки, авіація та «прості солдати» почали посеред вулиці розстрілювати й нівечити людей і дітей — жінка зрозуміла, що пекло існує, і воно — в Маріуполі: у підвалах, квартирах і тим паче просто неба.
Майже через місяць прямих потраплянь ракет у будинків, розстріляних із танків впритул багатоповерхівок і знесених з обличчя землі авіацією — Надії та її чоловіку вдалося виїхати з Маріуполя. Тоді міста вже не було — воно трималося лише на спогадах тих, кому вдалося врятуватися, і на некрологах людей, яким не пощастило. Які навіки лишилися там. і рідному місті.
Після виїзду з Маріуполя Надія Сухорукова — бліда, знесилена й із ще більшою ненавистю до росіян — виїжджала у Запорізьку область. Там теж було пекло, але не таких трагічних масштабів. І в один із днів порятунку вона зробила те, про що досі не згадувала й не розповідала на своїх сторінках — як, бажаючи врятувати життя хлопчику, запропонувала йому печиво — замість мами.
«Він стояв у автобуса і плакав. Щоки були із чорними смужками від брудних пальців. Він витирав сльози долонькою і закрив нею маленьке обличчя. Здавалося, що в нього страшне горе. Нас тоді зупинили на черговому рашистському блокпосту. П’ять автобусів стояли дуже близько, і люди, коли виходили, наступали один одному на п’яти. Маршрут Бердянськ — Запоріжжя. Раніше між цими містами відстань була у майже чотири години, а у квітні 2022 року — безодня та смерть. То був шлях через страх: з Бердянська тікали — бо там окупанти, у Запоріжжя мріяли потрапити — бо там Україна», — пригадує Надія.
Фото мешканки Маріуполя Тетяни Постол. Місто, яке покидала вона та сотні маріупольців, щоб вижити.
Для того, щоб врятуватися, треба було проїхати обстріли, рашистські блокпости, мінні поля, підірвані машини на узбіччі. Крім того — «правильно» відповісти на питання російських окупантів, поки на людей були націлені дула їхніх автоматів.
Під час виходу з автобуса Надія Сухорукова й побачила дитину. Маленький хлопчик, кому навряд було більше ніж шість років, плакав на першій сходинці величезного автобуса.
«Він здавався самотнім та нещасним. Люди його оминали, ніби він загубився в універмазі. А я запитала, де його мама. Якась жінка в синій куртці сказала тихо: „Маму забрали. Вона здалася їм підозріла. А він злякався. Вони їхали вдвох“. Тоді усіх людей, які приїхали на блокпост, виводили з автобусів для перевірки документів. Вивели й нас усіх — ми стояли напівколом, поки наші паспорти перевіряли. А істоти з автоматами підходили до кожного і вдивлялися в обличчя. Іноді дуже уважно і довго. Якщо вони затримували погляд, у грудях з’являвся неприємний холодок. Нас було більше, ніж істот, але ми були слабкі, втомлені та змучені. Нас підтримували ненависть та бажання доїхати. А вони мали зброю. І знущалися з нас», — розповідає маріупольчанка.
Після перевірки документів усіх почали підганяти. Єдиний дерев’яний туалет не міг впоратися з натиском усіх охочих — а часу в 15 хвилин було критично мало. Коли людей почали заганяти всередину автобуса — дитина так само стояла сама, без мами.
«Я запитала у водія: «Ви що, поїдете? Треба дочекатися його маму». На це він сказав, що не може чекати — бо автобуси їдуть караваном. Тоді я взяла хлопчика за руку — він тремтів. Запропонувала піти разом пошукати маму, але водій почув і сказав не робити цього — бо я можу всіх підставити. «Не треба цього робити. Ви всіх підставите. Якщо вони її забрали, вже не відпустять. Я знаю. Я не вперше переводжу людей», сказав тоді він.
У кишені куртки я мала пачку печива. Я її купила в якомусь магазині у Бердянську. Дістала печиво і запитала у хлопчика: «Хочеш? Сідай в автобус. Мама приїде потім». Але хлопчик, сказав, що не хоче їсти — він чекає маму. І тоді я зрозуміла: збожеволіти можна. Я запропонувала хлопчику поміняти маму на пачку печива", — пригадує жінка.
Фото зі сторінки Надії Сухорукової. Один з тисячі будинків, які росіяни пошкодили ракетними ударами. намагаючись вбити й захисників України. і цивільних.
Надія Сухорукова додає: безсилля — це погано й боляче, особливо коли страх сильніший за совість. Проте тоді для неї сором став сильніший за страх.
Мати хлопчика з’явилася, коли до салону заходили останні люди. Вона бігла до автобуса, наче летіла в повітрі, і хлопчик побачив її здалеку. І сказав Надії просто, ніби був у дитячому садку і його забирали додому: «За мною мама прийшла. Якщо хочеш, можеш дати мені печиво». Печиво маріупольчанка віддала дитині.
Того дня, у квітні 2022 року, з Бердянська до Запоріжжя колона автобусів їхала понад п’ятнадцять годин. І це їм ще пощастило, додає надія Сухорукова.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!