«Секунда ступору нам коштує життя»: як броварський «Якут» ловить росіян на Покровському напрямку

«Якут» з 14 бригади НГУ «Червона Калина» став до лав розвідників на початку цього року. До того, будучи мінометником, був переконаний, що найцікавіша служба уже тривала. Під час неї відбувалися й перестрілки з росіянами, й вдавалося брати «ходячих» у полон. Проте з першого бойового виходу (який, до речі, виявився найлегшим), уявлення про завдання підвищеної складності змінилися. Як і відчуття любові до того, що він робить, хоч усі бойові виходи минають на межі. Тепер, коли чоловік йде на бойові на Покровському напрямку Донецької області, але повертається без полонених, побратими дивуються: «Якут» — майстер у ловлі окупантів, буквально — озброєна до зубів пастка для них.

«Фільми про розвідників не дивлюсь. Там завжди все закінчується добре: всі живі, перемогли, повернулися додому. У нас, на жаль, так не виходить. Ніколи не знаєш, чим закінчиться твій фільм. Але точно скажу: у нас буває цікавіше, ніж у фільмах», — зізнається розвідник журналістам «Вчасно».

Підбитий танк та перші полонені ще до служби розвідником

До того, як стати розвідником, «Якут» ще задовго служив у війську — спершу в АТО у 2015 році, згодом, коли почалося вторгнення — мінометником. Робота була фізично важкою, хоча своєрідні «веселощі», якими подекуди займається й сьогодні, траплялися. Наприклад, взяття в полон окупантів, які ніколи не усвідомлювали, що чимчикують посадками у пастку, а не до «своїх».

«Тут важче морально, хоча й будучи мінометником я так само з побратимами брав у полон росіян. Перед переведенням (за кілька днів до нього) взяли двох полонених — вони намагалися заїхати на танку в Миролюбівку, здійснити три постріли, поставити там свій триколор і виїхати. Нібито населений пункт під їх контролем. Але ми танк ще на під'їзді підбили, вони почали тікати й посадкою дійшли до нас. Думали, що це свої, поки ми не почали говорити українською. Вони після того такі налякані стали. Я ще й кілька пострілів зробив, то їх взагалі заціпило», — згадує «Якут».

25 січня 2025 року чоловік з мінометника став розвідником. З перших днів був готовий до близьких контактів з ворогом, небезпечних операцій, ризику, зачисток. Але розуміння, що його чекає, з’явилося вже під час першої задачі. Хоча вона стала для нього найлегшою.

«Ми мали зайти в населений пункт, зачистити будинки й закріпитись в них. Точної інформації, чи досі там є росіяни, не було — вони або будуть, або ні. Коли ми вже заходили на точку — я почув голоси з погребу біля будинку. Під*ри. З побратимом запропонували їм здатись — вони почали стріляти. Ми попередили, що через їхнє рішення до них полетить граната… І вони здалися. Але коли почали виходити, то ми були шоковані - їх було шестеро, а нас — двоє, всього в групі - четверо. Вони всіх нас усе одно переважали. Я тоді відчув чисте задоволення».

Згодом задачі ставали важчі, серйозніші. Найважчою стала крайня з них.

«Ми ледь не потрапили в кільце. Могли вийти всі двохсотими, але вижили. І в нас втрат за всю Покровську кампанію менше, ніж пальців на одній руці - під час зачисток і штурмів. Хоча вони є, на жаль».

«Були моменти, коли я думав, що не повернусь живим з задачі. Як часто?.. Майже під час кожного виходу»

«Якут» каже, що жодних умовних сценаріїв заздалегідь до операції «розіграти» не вийде — шаблонні схеми ведення бою не працюють в умовах війни. Тож і стандарти НАТО, умовні правила ведення війни, вимоги до поведінки на полі бою, описані в попередні роки, не мають нічого спільного з реальними бойовими виходами. Ситуація, особливо на Покровському напрямку, який обороняє «Червона калина», змінюється щосекунди від дрібниць: точки, де розвідники перебувають, відкритості локації, задачі, поведінки противника та його дій, особливо — ситуації в небі та кількості ворожих і своїх «пташок». Завдання — для сильних духом, готових ризикнути, але з аналізом усього перерахованого — не втрачаючи холодного розуму. Особливо коли чують від потенційних полонених, що ті готові здатися та зробити будь-що, аби їх не вбили.

«Інколи вони здаються, а інколи імітують до останнього: відстрілюються чи влаштовують пастки. На моєму досвіді - ще жодний не обманув. Мабуть, тому, що я нікому з них ніколи не довіряю. Коли вони потрапляють у полон і стають такими добрими, що хоч до рани прикладай — не вірю. Почати хоча б з того, що ніхто нікого не припрошує здатися — найчастіше в „сіряку“ чутно або „Здавайтеся, су*и“, або „Йдіть на*й“. Інколи й нам кричать, щоб ми здавалися. А потім самі або здаються, або замовкають», — пояснює «Якут».

Кожний вихід «Якута» на завдання може стати останнім — це те, з чим довелося змиритися та прийняти, ставши розвідником. Підвищена зона ризику й смертності, яка майже щоразу передбачає бойові зіткнення з озброєним ворогом, не дає жодної гарантії на повернення додому.

«Були моменти, коли я думав, що не повернусь живим з задачі. Як часто?.. Майже під час кожного виходу. Знаєш і приймаєш, що в будь-який момент життя може обірватись. І до контакту з ворогом ще є переживання через це, а коли починається бій — розумієш, що зараз або ти, або тебе. Тоді всі страхи проходять, думаєш тільки про те, як взяти під*рів в полон або забаранити. Інколи й секунда ступору може вартувати життя, тому реакція, тактика, рухи, комунікація — все відпрацьовується до деталей. І в цьому всьому довіра до командира й побратимів має бути абсолютна. Якщо виникають сумніви — ти не маєш туди йти».

Щоб бути розвідником, треба мати характер. Потім — фізична підготовка, витривалість. Все це є у «Якута».

«І треба любити те, що робиш. У мене це з перших днів з’явилося. Одразу почав вливатися в колектив, ходити на завдання: приїхав з одного бойового виходу — поїхав на інший, повернувся з задачі - і поїхав на нову. Завдань на напрямку вистачає, щоб задати такий темп. Для когось це напруга, для мене це з одного боку й веселощі: я знаю, що йду під*рів бити — душа радіє», — каже розвідник.

Розвідник переконаний, що противника не можна недооцінювати, Проте визнає, що поки що йому не доводилося зустрічати тих «бравих рексів» на Покровському напрямку, якими нібито кишіють російські війська.

«Хоча, можливо, й зустрічав, але вони це не встигли показати. Хто знає», — напівжартома додає чоловік.

«Нам полонені часто зізнаються: не уявляли, що в полоні до них може бути краще ставлення, ніж у своєму підрозділі»

Переважна частина тих ворожих розвідників, які йдуть на Сили оборони на Покровському напрямку з ворожих позицій — звичайні піхотинці, яким вказали пальцем на точку на карті й сказали, що вони мають туди дійти. Зрештою, коли їм це вдається (або їх ще дорогою захоплюють у полон) до них швидко приходить усвідомлення, що з українцями вони в більшій безпеці, ніж були серед своїх.

«Навіть коли ми їх годуємо тим, що й самі їмо — вони здивовані, що їм дали щось їстівне, смачне, а не сухпай протермінований. Після такого багато хто казав, що хотів би воювати за нас. Їм місяця достатньо, щоб вони увійшли в курс справи, і вони підуть вбивати своїх. Хоча я в полон брав і українців, які воюють проти нас з 2022 року. Один з Донеччини, інший — з Луганщини. Не так давно взяли ще й добропільського в полон. Він жив десь на окупованій території й пішов воювати за рф, коли все почалося. Правда, через кілька днів після полону уже хотів за нас воювати, рвався у наші ряди. Тому так, „наших проти нас“ вистачає. Не так давно на зачистці ділянки ми зустріли діда, який нам воду приносив. Був десь неподалік завжди, якось комунікував. А потім ми дізналися, що він росіян годував до нас — сало їм носив, хліб випікав, готував їсти. Він і попередив їх, що ми йдемо».

Окупанти, взяті в полон, кажуть, що їм усім перед бойовими розповідають, нібито Сили оборони росіян вбивають і катують так само, як вони українців.

«Нам полонені часто зізнаються, що навіть не могли уявити, що в полоні до них може бути краще ставлення, ніж у своєму підрозділі. Хоча вони ж з наших хлопців знущаються, як тільки можуть. У нас така можливість також є, просто ми не звірі. Бувають думки, коли дивишся на покидька — з’являється думка, що за його катування нічого не буде, є можливість, бо про це навіть ніхто не дізнається. Але відразу ж наступна думка: а нащо?».

Тиша в ефірі, яка вимірюється життям

За кілька днів до публікації цього інтерв'ю, під час чергового бойового виходу, з «Якутом» зник зв’язок на кілька діб. Для розвідника, який провів стільки операцій, як він, подібне мовчання в ефірі - тривожний, якщо не трагічний знак. Однак це — ціна звільнених квадратних метрів Покровського напрямку, який штурмують окупанти. І таку високу ціну платять не лише військовослужбовці, а і їхні родини — дружини, діти, батьки, які чекають на повернення свого воїна додому.

Через кілька днів «Якут» повернувся з завдання цілим та неушкодженим, чому дуже зраділи його побратими.

«Рідні знають, де я служу, але не знають, які задачі виконую. Це для їх же заспокоєння, щоб не переживали. Хоча постійно запитують. Але я не люблю з рідними говорити на ці теми. Коли йду на вихід — кажу, що кохаю дружину, люблю батьків. І не кажу, коли маю повернутись. Бо інколи йдеш на задачу, яка мала б тривати кілька днів, а повертаєшся за тиждень чи й більше. У таких випадках, буває, просимо командира записати голосове через рацію для родин, що з нами все добре. Бо одне з найважчого — що доводиться бути без зв’язку. Чекати, коли передзвониш і почуєш голос коханої», — каже «Якут».

Розвідник додає, що після війни мріє повернутися додому, до своєї родини й цивільної роботи. До повномасштабки він працював у Броварах Київської області в мережі супермаркетів. Але поки «Якут» залишається виконувати завдання на Покровському напрямку, де він захищає не лише Донеччину, а й всю Україну.