«Йшов у бій першим, а виходив останнім»: історія 21-річного командира, Героя України з Селидівської громади

Лейтенант Денис Самофал з позивним «Таліб» у свої 21 став командиром взводу 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Ще за життя воїна нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. А 8 липня 2023 року указом Президента України Денису Самофалу посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

До війни хлопець жив у Донецькій області, невеличкому селі поряд з містом Українськ Селидівської громади. Маргарита Долгопола, тітка Дениса та за сумісництвом його друга мама, розповідає журналістам «Вчасно»: він завжди мріяв стати військовим. Цього хотіла його рідна мати — і коли Денис виріс, вирішив втілити її мрію в реальність. Попри те, що отримав кілька поранень — навіть не думав припиняти нести службу, і навіть втікав із лікарні та реабілітації до побратимів.

«Мама Дениса дуже хотіла, щоб він став курсантом Донецької військової академії. Він і сам хотів цього — після смерті сестри, коли я забрала Дениса до себе, ми про це говорили, я підтримувала його. Бажання бути військовим не обговорювалося — це був свідомий вибір сина. Але почалася війна, Донецьк був окупований — і ми вирішили поїхати звідти, щоб Денис не отримував ніякі російські дипломи. В результаті Денис вступив до Львівської академії сухопутних військ. До речі, з цим також була пов’язана цікава історія — одним із нормативів для кадетів була таблиця Рабкіна (тест на дальтонізм — ред.). Але він не бачив на ній зеленого кольору. І це могло посприяти тому, що йому відмовлять. Тому, будучи ще вдома, він вчив цю таблицю напам’ять. Він не бачив, але вивчив», — розповідає Маргарита Долгопола.

Опікунка Дениса зауважує: хлопець був дуже принциповим. І попри те, що все життя ріс у російськомовному середовищі у Донецькій області й цією ж мовою спілкувався — вирішив перейти на українську, хоч це було нелегко. «Він вважав, що в України є своя мова, своє право та своя думка. І він знав, що зможе — бо поставив собі за мету оволодіти українською», — згадує Маргарита Долгопола.

«Перший обстріл Денис зустрів на заході України — коли обстріляли полігон, де загинули пів сотні людей»

Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році застав Дениса під час навчання у Львівській академії сухопутних військ. У розмові зі своєю другою мамою він дуже обурювався тим, що на розподіл його з іншими кадетами відправили не з першого дня, бо вважав, що їхнє місце — на передовій.

«Його відправили на розподіл в середині березня, і це йому дуже пекло. Коли його друзі вже йшли в різні бригади, він постійно запитував: «Чому вони, а не я?». Через це ми часто сперечалися, бо я наголошувала: це не жарти, і якщо ще не час — значить, так треба. Через це могли й по кілька днів не розмовляти, бо я дуже переживала за нього, а Денис навпаки — рвався туди, у бій. І поки він очікував свого призначення — він на полігоні Денис почав навчати призовників, — і тоді потрапив під перший обстріл. Це сталося на Яворівському полігоні, де були поранені 160 людей, а ще 61 людина загинула. Денис допомагав евакуювати людей, бачив увесь той жах на власні очі - і все одно хотів воювати. Й коли був направлений в окремий гірськолижний батальйон, він дуже пишався цим. Був гордий, що у бойовому підрозділі. Хоча якби було місце — він казав, що хотів би перевестися в «Азов», — каже Маргарита.

Денис завжди рвався у бій. Нервував, що їх довго тримали на навчаннях, у частині. І коли його підрозділ відправили виконувати бойові задачі на Луганщині - нарешті став спокійним: він там, де треба. Однак невдовзі у бою він отримав перше поранення — під Кремінною на Луганщині. Після цього бою він став героєм в очах усіх — тому що зумів підбити ворожий танк.

«Коли Дениса поранило на Луганському напрямку, його евакуювали, привезли у лікарню. А на полі бою лишилися його друзі й знайомі-прикордонники. Їх „крили“ дуже щільно — вони, здається, лишилися без зв’язку з командуванням, тому Денис по телефону виводив їх з оточення. Тоді він зміг вивести близько пів сотні бійців. Але частина, яка відділилась від цих прикордонників, пішла іншим шляхом — і вони потрапили в полон, їх було близько 20, здається», — пригадує Маргарита Долгопола.

«У нас був один танк, у них — десятки, у нас дві БМП, у них — море»

У перші тижні повномасштабного вторгнення батальйон Дениса тримав оборону на Луганському напрямку і в якийсь момент ворог зумів прорвати позиції підрозділу, відтіснивши його на другу лінію оборони. Перед цим ворог скинув на них хімічну зброю — азотну кислоту, а потім почав обстрілювати захисників з артилерії.

«‎Кацапня думала, що ми злякалися і втекли, тому заїхала на наші позиції. Такого нас не вчили. За 120 метрів від нас вони почали вивантажуватися. Я відразу доповів ротному про ситуацію, побіг по гранатомет, подивився, куди можна жахнути, за той час кацапи перегрупувалися. Ми почали бій. А позаду нас, за 50 метрів, бігають залишки кацапів. Я навів артилерію — їхні крики були мені, як пісня.У нас був один танк, у них — десятки, у нас дві БМП, у них — море. Ми вели ближній бій, потім почали зачищати сектори. Я поділив групу на дві частини: одних відправив в окоп, інших узяв у контратаку. Ми бігли на них, щоб вони охрінівали. І тут я чую постріл — удар у ногу, падаю і розумію, що уламок розірвав мені зв’язки ноги, вона почала німіти. Я передав, що поранений, а танки ще є. Тоді по них почали стріляти з міномета. Один танк злякався і поїхав у протилежний бік. Мене знайшли свої. Кацапи повсюди, інший танк лупашить, але раптом починає давати назад. Я кажу: „жахнемо його“. Зняв турнікет і наказав, щоб гранатометник вистрілив. Снаряд падає за один-два метри від танка. Той розвертається в протилежний від нас бік. Я цілюся, снаряд залітає під башту, танк іскриться і зупиняється, але ще робочий», — розповідав Денис журналістам видання «Глузд».

Тоді ворог почав оточувати наших бійців. Денис спрацював інакше — не зупинився, а згадав, що має з собою гранати. На четвертій гранаті - кинутій у танк — двигун того заглух. Дениса з поля бою довелося евакуйовувати побратимам — сам він уже не міг йти.

У тому бою загинуло 170 росіян, українських воїнів — двоє, розповідають на сторінці 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади.

«Вчинком Дениса були шоковані навіть старші за званням побратими»

Поранень Денис отримував кілька. Після найважчих — вчився наново ходити, після «легших» — дивувався й не розумів, що «носив» у тілі.

«Одне з поранень Дениса, яке ми чомусь не рахуємо (так сталося, що ми ніколи його не перелічували) — це коли в Дениса поцілив чи то уламок, чи то куля. Це сталося під час бою, і тоді ж цей предмет з сина й випав. По факту поранення було неглибоке. Але після нього почалися ускладнення — на місці рани шкіра почала гноїти. Її довелося оброблювати в польових умовах, але в результаті лікарі ще й зрізали частину шкіри, бо під нею почав накопичуватися гній. Тоді я ще дуже вмовляла Дениса звернутися не до польових медиків, а в медзаклад, але сину все було ніколи — то йому треба когось іншого відправити на лікування, то у нього бойові задачі… Він ніколи не кидав хлопців. Йшов у бій найпершим, а виходив останнім. Навіть коли був на реабілітації - Денис дуже хвилювався, що він — тут, а хлопці - там», — пригадує тітка героя.

Крім постраждалої спини, Денис отримував поранення ноги — йому перервало зв’язки, через що воїну довелося наново вчитися ходити. Це здавалося надскладним завданням, проте Денис вперто тренувався. І коли навчився ходити — втік із лікарні до хлопців, написавши рапорт про відмову від лікування.

«Я тоді дуже плакала. Вмовляла його зачекати, долікуватися до кінця, щоб його виписали з лікарні самі медики. Казала, що після війни його, недолікованого, чекає складне життя — бо ж як він десь дитину свою підніме, як гратиметься чи бігатиме абощо. На це Денис завжди казав: «Про це подумаємо потім». І коли він повернувся на позиції до своїх побратимів — шоковані були навіть ті, хто старші за званням. Бо їм Денис навіть не лишив вибору — він доїхав автобусом до крайньої точки на сході, куди ще транспорт курсував, а вже звідти зателефонував побратимам і попросив його забрати. Йому навіть казали повертатися назад, у лікарню, але Денис вперся: «Заберіть мене, я туди не повернуся».

Крім того, контузій у Дениса було дуже багато. І навіть після них «капатися» він не хотів — казав, що йому ніколи. То йому потрібно когось відвезти у лікарню, щоб прокапати, то іншого відправити на лікування, а на себе у Дениса ніколи не було часу. Хоч у нього й боліла голова, і він не міг спати… Я на нього через це дуже сварилася, хоч він мене й не слухав. Натомість постійно запитував, як наші справи", — пригадує Маргарита Долгопола.

«Треба буде — я й босяком побіжу»

Ще одне поранення — вже стопи — було дуже серйозне. Частину ноги хірургам довелося у прямому сенсі «збирати», — видаляти частину кісток і вставляти залізо замість них.

«Відразу після цього поранення стопи Дениса попередили: щойно з ноги виймуть залізні шпиці - вона буде слабка. І щойно він стане на ноги — під його вагою ця «зібрана» хірургами частина ноги зламається. Військово-лікарська комісія після цього поранення признала сина обмежено придатним, хотіли його списувати. Пам’ятаю, він мені тоді ще телефонував і лаявся на лікарів у комісії - бо вони його хотіли лишитися на довше лікування, а Денис конче хотів потрапити до побратимів. Власне, тоді він нікого не послухав, і щойно зняли шпиці - невідомо що і як робив, але він пішов. Почав ходити. Проте «зібрана» стопа була більшого розміру — вона не влазила у взуття, яке Денис носив раніше. Великий палець був коротший за інші… І коли він вдягав берці чи військові кросівки — йому так здавлювало ногу, що він не міг ходити. Хоча він і без того дуже кульгав — стало ще гірше. І я його просила не рватися так на фронт, полікуватися — бо йому ж треба і бігати, і ходити, лягати й вставати — і це все швидко, опираючись на ноги… Він не послухав. «Треба буде — побіжу босяком». Йому життєво треба було до хлопців, дуже за них переживав — і за те, щоб усі були цілі без нього, і за тимчасового командира — турбувався, щоб їм надали хорошого, поки Денис лікує ногу.

Ми говорили з Денисом, що наступного поранення може вже не бути. Це може бути вже не поранення… Він це розумів", — розповідає тітка-мама воїна.

«Я просила мене пустити на місце бою — щоб я сама знайшла його тіло й поховала як героя…»

«Восени минулого року Денис Самофал разом зі своїм підрозділом брав участь у звільненні Херсонщини. 15 жовтня поблизу села Новомиколаївка під час зустрічного бою було поранено розрахунок автоматичного станкового гранатомета. Денис, як командир взводу, наказав евакуювати поранених, а сам особисто зайняв місце стрілка й завдав вогневого ураження ворожій піхоті. Після чого перегрупував два відділення й продовжив штурми.

Цього ж дня російські танки обстріляли позиції взводу прямою наводкою. На жаль, Денис Самофал отримав важкі вогнепальні поранення, несумісні з життям. Йому було всього 21 рік", — повидомили у 128 гірсько-штурмовій бригаді.

Родина Дениса важко сприйняла загибель сина та брата, ким був воїн увесь цей час. Маргарита Довгопола, тітка й за сумісництвом друга мама, досі не може говорити про нього без сліз.

«На тому місці, де загинув Денис, спершу були бої, а потім ту ділянку захопили. Коли мені сказали, що Денис загинув — я не вірила. І не хотіла вірити до останнього, бо ж тіла немає! Я не могла його поховати. «Ваш син — Герой, він зробив подвиг!». Але лежить непохований, посеред поля… Я просила командування пустити мене туди — я б пішла сама по тому полю й сама б забрала його, щоб поховати…

І коли ту ділянку наші хлопці відбили, зайшли туди й почали виносити наших загиблих бійців — навіть тоді Денис був похований, як командир. Окупанти використали як могилу той окоп, в якій Дениса з побратимами «накрили». Зробили ту могилу братською… І коли діставали тіла загиблих — Дениса звідти дістали останнім, як командира. Як завжди: він першим ішов у бій, і останнім із нього виходив", — розповідає жінка журналістам «Вчасно».

Дениса Самофала, якому був 21 рік, поховали на 40-й день після героїчної загибелі. Поховали Героя у селі Шевченко на рідній Донеччині. У Селидівській громаді розглядають ініціативу щодо перейменування однієй з вулиць міста Українська на честь Дениса Самофала.