Історія одного підвалу: як оператор з Маріуполя зняв короткометражку про життя у блокадному місті

Олександр працював на місцевому телеканалі з 2014 року. Був головним оператором, мав підлеглих. Розповідає, що 23 лютого звечора він з командою домовився про плани на наступний день — містом поширювались плітки, що через те, що може буде повномасштабна війна, деякі супермаркети почали вивозити свою продукцію. Тому зранку вирішили поїхати висвітлити ці події.

«24-го лютого вранці зі мною зв’язався один із моїх підлеглих, спитав, що робити. Він жив на „Східному“, це район міста, який був найближчий до лінії розмежування на той час, і в них все розпочалось. Тоді я не мав уявлення, що сталося. Почав читати новини і виявилося, що розпочалося повномасштабне вторгнення», — розповідає чоловік.

Далі Олександр почав вирішувати робочі питання. Думав, що робити з підлеглими, кого залучати до роботи, як буде працювати телеканал. Після цього разом з дружиною думали, як закупляти продукти і вже зосередились на побутових питаннях.

Телеканал ще якийсь час працював, журналісти робили репортажі, місто ще не так часто обстрілювали, були тільки поодинокі влучання у деяких районах, масові бойові дії на території Маріуполя ще не почалися.

«Я не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. З точки зору здорового глузду, повномасштабне вторгнення рф на територію України означало кінець росії. Було зрозуміло, що цю війну вони ніколи не виграють, це буде крах».

Обстріли в Маріуполі / фото Олександр Ратушного

Як потрапили у сховище Морського ліцею

Морський ліцей був розташований неподалік будинку Олександра. 6 березня рідний дім Ратушного обстріляли «Градами». Частина будівлі значно постраждала, стала непридатна для життя. Олександр ділиться, що спочатку у них зникло світло, потім вода, а далі, коли розбомбили вже все, то зник газ і жити в домі стало неможливо. Тому зібрали продукти і з цим прийшли у сховище — підвальне приміщення під навчальним закладом.

Родина вирішила ховатися в Морському ліцеї / фото Олександр Ратушного

«Напередодні ми шукали в районі місце, де можна сховатись, якщо ситуація погіршиться. На той час у ліцеї вже перебували люди. Ми знали про це місце, що воно є неподалік від нас. Всі, хто вирішив там переховуватись, хто був навколо, приносили з дому до підвалу продукти, які у них були, запаси води, запаси їжі».

Люди тут були різні, дехто лишився лише з документами та маленькою сумкою. У сховищі також перебували працівники ліцею — вони надавали всіляку допомогу щодо доступу до класів, приміщень, меблів, показали їдальню.

Мешканці підвалу самоорганізувалися. Зробили службу доставки, зокрема охороняли територію від мародерів. Окремі люди взяли на себе обов’язок перев’язувати поранених, готувати їжу, видавати її централізовано.

«Тобто два рази вдень було якесь гаряче, перша страва і вечеря. Готували їжу на вогні. В ліцеї була їдальня, ми користувалися приладдям, яке там було. Приходиш, а тобі там видають тарілку, чашку, ложку. Були каструлі, розраховані на велику кількість людей. Ми розводили багаття і на вулиці все це готували», — пригадує Олександр.

Для сну використовували шкільні стільчики. Складали їх по два-три і один навпроти одного. Дехто спав на партах, підвал був захаращений, там були якісь дошки, піддони, тому майстрували «ліжка» з того, що було під рукою.

Приблизно в сховищі розміщалося до 200 людей. Серед них — близько 40 дітей. Зокрема існували списки присутніх — були люди, які ці списки вели.

У сховищі було близько 40 дітей / фото Олександр Ратушного

На третій день вирішив фільмувати усе, що відбувається

«У перший день, коли ми потрапили у сховище, ми бігли з власної квартири, стався обстріл, ми мало не загинули, і це було на рівні інстинктів. Ми схопили перше, що там трапилося під руку, якісь тривожні валізи. Після 24 лютого ми склали документи, гроші, предмети першої необхідності. Кішку нашу взяли. Все це схопили і тікали. Першу добу ми не виходили з підвалу. Коли вперше потрапляєш під обстріл, тобі здається, що це щось неймовірне. Тому добу ми сиділи в шоковому стані у підвалі. І вже десь день на третій весь цей сюр мене спонукав вийти.

Я повернувся до квартири, знайшов камеру, у сховищі вирішив почав знімати, бо мені потрібно було щось робити, щось, до чого я звик, аби себе хоч трохи заспокоїти. Я розумів, що ситуація, у якій я перебуваю, виняткова і це має бути зафільмовано. А люди навколо були чудові, бо заспокоїли, прийняли, нагодували, показали, де можна лягти. Мені пощастило, бо ми спілкувалися там з людьми", — пригадує оператор.

Біля ліцею, де переховувався Олександр з дружиною, була школа, де теж був підвал. Туди також селились люди, використовували його як сховище. Там мешкали не спільнотою, а кожен був сам по собі, тому у них було значно більше проблем. Виживали кожен сам по собі.

Спочатку люди ставилися до камери агресивно. Ратушний намагався пояснити, що ситуація, у якій перебувають, нетипова і треба зберегти цей момент. Однак, вже за кілька днів люди навіть просили, аби оператор записував відео.

Короткометражку вирішив нікуди не подавати, каже, що у нього не та мотивація.

«Коли я прийшов із камерою туди на третій день, люди були шоковані. Вони ж виживають, ситуація екстремальна, а тут якась людина ходить і щось фільмує. Усі так поводилися „що тобі нема чого робити“. Тому я відчував якусь відповідальність перед цими людьми. Моя мета була — зберегти все, що відбувається на той момент, це ж був квітень, бої за місто точилися. Я робив усе це не заради конкурсу, а заради того, щоб інші згодом побачили, що робилося в місті».

Поки Ратушний фільмував усе, що відбувається, розумів, що у нього обмежений ресурс. Мав лише одну флешку, тому не знав, коли там закінчиться простір. Намагався знімати більше, зокрема максимально різноманітні моменти, щоб показати загальну картину подій.

Найважчою була відсутність правдивої інформації

Коли зникло світло, люди у сховищі купили радіо. Зв’язку теж не було. На той момент донька Олександра перебувала у Києві на навчанні. Обмінятися з нею повідомленнями вийшло лише раз, так і дізналися, що вона в порядку.

Фото Олександр Ратушного

За словами Ратушного, FM-хвилі не «ловили», однак ввечері часом вдавалося знаходити українське радіо. Але інформація, яку там чули, була дуже загальною чи не мала практичного застосування. Наприклад, те що Маріуполю надали звання «міста-героя». Або ж що «зелені» коридори не діють, владі не вдалося домовитись. Іноді інформація була із запізненням. Усе, що розуміли мешканці сховища — Україна продовжує битись.

«Найважчою в емоційному плані була відсутність правдивої інформації про те, що коїться навколо. Не було розуміння, де лінії фронту, ми не знали, де наші, а де — вороги. Ти можеш кудись там вийти і незрозуміло, кого там зустрінеш. Також ми за доньку хвилювалися, яка в Києві була, бо по радіо чули, що точилися бої навколо Києва».

Донька Олександра поїхала до Києва на навчання трохи раніше, ніж розпочалася сесія, бо працевлаштувалася. Це відбулося за чотири дні до початку бойових дій. Оператор каже, що вони з дружиною не знали, що з нею. Київ обстрілювали, Маріуполь перетворився на пекло, тому десь так підсвідомо здавалося, що таке коїться по всій Україні.

З точки зору побуту було теж некомфортно — холодно, повсюди пил, навколо багато людей зі своїми проблемами, а серед них старші люди, діти, усі говорять, постійний шум. Олександр каже, що накопичувалося роздратування, невдоволення, тому перебував у гнітючому стані. Також важко ставало від нерозуміння, коли це закінчиться.

Фото Олександр Ратушного

«У нас були якісь запаси харчів, п’ятилітрова пляшка питної води. Це була найбільша наша цінність на той час. Але ми ж не розуміли, скільки будемо сидіти у цьому підвалі, коли це закінчиться, і нам доводилося розтягувати, мінімізувати свої потреби на цей момент. Такий день бабака, і кожен день одне і теж. З березня місто вже було в облозі, ми були відрізані від України, не було жодного спілкування, розуміння, як виходити, і що коїться навколо, тут був інформаційний вакуум. Тобто на сусідній вулиці, за 200−300 метрів вийти було доволі лячно, адже обстріли почалися по всьому місту. Кілька разів я повертався у свою квартиру, а там умовно кажучи, метрів 700. І тут ти йдеш і розумієш, що будь-якої миті може щось тобі впасти на голову зненацька, і ти можеш загинути».

Олександр пробув у сховищі 10 днів. Ситуація погіршувалась, але всі очікували, що ось-ось це скінчиться. Бої наближалися, і спочатку чули лише артилерію, потім додалися авіаудари, а потім вже чули і автоматні черги. Почалися вуличні бої навколо і стало зрозуміло, що найближчим часом краще не буде. На верхньому поверсі коледжу час від часу з’являвся зв’язок, так Ратушні зв’язалися з родичами, які мешкали у селищі неподалік Маріуполя. Вони повідомили, що є дорога вздовж моря, де нема ні блокпостів, ні військових, тому люди через неї виїжджають.

«Тоді вирішили, що треба вибиратися. Тим паче люди зі сховища періодично виїжджали — їхали, і не було ніякої інформації від них, що і як. Ми зібрались і пішли пішки».

Зараз Олександр — у Києві. Каже, що в дорозі бачив кількох людей, з якими перебував у підвалі. Ще дехто зі співмешканців сховища відгукувався у коментарях під відео з короткометражкою.

Стрічка «Маріуполь 2022» доступна до перегляду:

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!