Військовослужбовець «Художник» воював на Донеччині. Там з іншими бійцями він відбивав один із населених пунктів, отримав контузію та втратив кілька побратимів. Згодом чоловік загинув під час мінометного обстрілу.
Ілюстративне фото/Джерело: Антон Філатов
У військового на псевдо «Художник» з побратимами був наказ — відбити одне село поруч із Соледаром, розповідає журналіст та військовослужбовець Антон Філатов, який записав історію бійця.
Так, початок лютого Художник зустрів тут. Тоді довелося збирати усі сили в кулак, адже було страшно, а сам боєць мав чітке розуміння, що рушає в один кінець. Тому перед тим, як виходили, встиг ще помолитися і поцілувати хрест.
Коли почало темніти, наштовхнулися на росіян, хоч розвідка і казала, що ті позиції, на яких мали розміститись чисті. Троє рашистів рухались за 15 метрів. Їхнім кодовим словом було «Адеса», так вони визначали, хто свій.
Коли рашисти зрозуміли, що біля них українські сили, встигли лише розгубитись.
«Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: „Здавайтесь!“ Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу».
Виявилось, що окупант, якого захопили, це зек. На війну потрапив після того, як йому запропонували два варіанти: або сидіти за ґратами ще багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($ 400). Тому він став до лав ПВК «Вагнер».
Він встиг пробути на фронті буквально пару днів.
Після того, як до ворогів прийшло розуміння, що вони не самі, почали наступати серед ночі. Рашисти працювали мінометом та засипали снарядами. Позиція наших військовослужбовців була розташована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Одному з побратимів від уламків сильно посікло ноги.
«Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: „Дурень, ти куди?! Назад!“ А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: „Мені болить!“. Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить. Через день мені стало легше», — каже Художник.
Коли рашисти втихомирились і стало трохи тихіше, хлопця витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові.
Художник патрулював в окопі, коли несподівано під час одного з обстрілів пролетів снаряд танка. Хоч чоловік був одягнений в шапку та шолом, все одно відчув, як після цього запекло вухо. Снаряд, на диво, не розірвався, тільки приземлився десь позаду. Це був щасливий випадок, а наступні обстріли вже не обходились так легко.
Ще один побратим помер на руках Художника. Тоді перед ними впала міна, самого Художника відкинуло вибуховою хвилею.Іншому бійцю уламком зрізало частину голови разом із мозком.
«Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але даремно. Невдовзі він помер у мене на руках. Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж, і поклав на неї тіло загиблого. Щоби його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи».
Загиблого несли через льодяну річку. Переправа складалася з однієї дошки, однак вона гнулася під вагою чоловіків. Берці були вже під водою, коли тіло вирвалося з рук і впало у воду. Один військовослужбовець стрибнув у морозну воду, річка сягала йому десь по пояс і підхопив тіло. Загиблого вдалося винести на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.
Згодом Художник зрозумів, що втратив слух. Коли заліз у нашу бронемашину, там хтось щось почав кричати. Але він не чув. Згодом йому встановили діагноз — контузія, і кілька днів тримали в лікарні.
«Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально. А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села.
Я бачив у сні всі ці події, про які тільки що розповів. А коли просинався, то помічав, що руки у мене стоять у положенні, немовби я тримаю автомат".
Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення.
Там він загинув у ході мінометного обстрілу.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!