«Ленін, Терешкова та Артем»: чому декомунізація на Донбасі так і не завершилася?

З огляду на таку велику кількість комуністичної символіки у публічному просторі, ми вирішили розібратись, чому закон до кінця так і не виконаний та що з цим робити.

Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», який у народі називають по-простому — закон про декомунізацію — ухвалили вже майже 7 років тому.

У широкому сенсі держава обрала шлях засудження комуністичного тоталітарного режиму за злочини проти людяності і, зокрема, української нації, за численні порушення прав людини, які проявлялись по-різному. Схвалення такого закону розпочало новий відлік часу у сучасній Україні, і громадам було поставлено нове та доволі важке завдання. Протягом пів року треба було позбутись залишків радянської пропаганди, вулиці перейменувати, а пам’ятники демонтувати з публічного простору.

З чого все починалось та що залишилось?

На території Донецької та Луганської областей комуністичної символіки було дуже багато, і це характерно для цього регіону.

Велику кількість вулиць перейменували майже у кожному місті та селі ще у 2015−2016 роках, хоча це і не було легким процесом.

фото: сайт 6262com.ua

Місцеві у громадах всіляко намагались перешкоджати перейменуванню.

У Слов’янську у 2015 році міський голова ставав на сторону мешканців, які саботували процес перейменування.

Зокрема, за словами міського голови Вадима Ляха, до нього неодноразово надходили звернення щодо перейменування вулиці Володарського на вулицю Барвінківську.

Близько ста незадоволених мешканців вулиці Володарського зібрали підписи проти перейменування і просять залишити колишню назву вулиці, але трактувати її не від імені діяча комуністичного режиму, а від імені невідомого радянського кінорежисера Матвія Ізраїлевича Володарського.

«Може, це безглуздо, але я вважаю, що з думкою мешканців треба зважати. І якщо воно не суперечить законодавству, то можна обійтися без перейменування», — прокоментував ситуацію Вадим Лях.

Такі випадки були майже у кожному місті, але десь така поведінка отримала підтримку, а десь перейменування таки відбулось належним чином. Більшість вулиць та провулків отримали нові назви.

Проте майже скрізь залишились ще ті, які не потрапили до загального списку на перейменування.

У місті Бахмут (який раніше був Артемівськом, але теж потрапив під декомунізацію) і досі існує вулиця Раскової, яка названа на честь Марини Михайлівни Раскової. Згідно з роз’ясненнями Українського інституту національної пам’яті, така назва несе в собі пропаганду тоталітарного режиму, оскільки названа на честь співробітника НКВС — карального та репресивного органу, а також фактично ця жінка немає жодного відношення до України. Проте Бахмутська міська рада не поспішає проводити перейменування та наголошує на проведені його після завершення карантину.

На території міста Слов’янськ і досі існує вулиця та провулок Ком’яхова. Такі топоніми названі на честь Василя Григоровича Ком’яхова, який родом з цього міста і майже все своє життя обіймав різні керівні посади у Комуністичній партії України, займався встановленням радянської влади, що теж підпадає під обмеження закону.

Міська влада Слов’янська також не поспішає проводити перейменування з різних причин. Раніше, коли у місті була міська рада, то на засідання профільної комісії не збирались депутати, а зараз із утворенням військово-цивільної адміністрації процес теж не рухається, хоча вся повнота влади є у її керівника.

Волноваха та поряд розташована Володимирівка мають вулицю і провулок Терешкової відповідно.
Волноваха та поряд розташована Володимирівка мають вулицю і провулок Терешкової відповідно/фото з відкритих джерелВалентина Терешкова — радянська космонавтка, також обіймала керівні посади у органах СРСР, а зараз є депутатом Державної Думи Російської Федерації від провладної партії «Єдина Росія». У 2014 році вона голосувала за введення російських військ до Криму і активно підтримувала незаконну анексію. Такі дії остаточно зруйнували її репутацію в Україні, більшість громад України перейменували вулиці та провулки на честь неї, але Волноваха і Володимирівка це питання так і не вирішили.

У Лисичанську місцева влада також не планує проводити перейменування цілого ряду вулиць, а саме вулиці Маршала Жукова (названа на честь військового, а в подальшому партійного та державного функціонера), вулиці Жовтневої (названа на честь Жовтневого перевороту), вулиця Пролетарська (яка вихваляє пролетарський рух у часи СРСР), вулиця Р. Люксембург (названа на честь німецької комуністки) та інші. Неодноразові звернення від інституту національної пам’яті не дали своїх результатів.

Продовжувати перелік вулиць та провулків, які мали б бути перейменовані, але залишились зі старими назвами, можна довго, але цікавішою є ситуація з пам’ятниками, погруддями та дошками комуністичного нахилу. І знову, як з вулицями, велику частину роботи було виконано саме у 2015−2016 роках, але окремим об’єктам вдалось «сховатись» від закону.

У Краматорську на території місцевого заводу «НКМЗ» розміщений Володимир Ленін. Цей пам’ятник не був демонтований, а навпаки, керівництвом заводу свідомо захищався. На численні звернення відповідь була проста — це експонат заводського музею, а тому є винятком із закону та обов’язковому демонтажу не підлягає.

У Краматорську на території місцевого заводу «НКМЗ» розміщений Володимир Ленін

На тому ж заводі встановлений пам’ятник з піднятою рукою на честь Серго Орджонікідзе — радянського партійного діяча. Із відповіді на звернення активістів стає зрозумілим, що пам’ятник теж є музейним експонатом.

У Лисичанську є пам’ятник Карлу Марску, хоча за твердженням інституту національної пам’яті, він мав бути демонтований. Постать Карла Маркса дуже активно використовувалась у ранні часи СРСР для глорифікації Комуністичної партії.

У сусідньому Старобільську вже розсипається, проте стоїть пам’ятник Самуілу Коваленку — командиру Старобільського революційного партизанського полку.

Велика кількість таких об’єктів є досі на своїх місцях, а з часом громадськість все частіше знаходить нові і нові десь у селах, бо більшість з таких пам’ятників не була у державних реєстрах.

До того ж, комуністична пропаганда містилась не тільки на вулицях і у назвах тих самих вулиць, більшовики брали вище і називали цілі населені пункти на честь радянських революціонерів (по типу міста Артемівськ, який тепер називається Бахмутом), іноземних прихильників комуністичного руху (по типу міста Димитров, який тепер називається Мирноград) та інших термінів, які асоціювались з радянською добою.

Найчастіше це відбувалося при виборі назв для селищ. Пояснюється це дуже просто, оскільки села будувались навколо колгоспів, які мали комуністичну назву, то і саме селище аби не губитись, називали аналогічно колгоспу.

Перейменуванням населених пунктів за законодавством займається Верховна Рада України. Хоча цей процес і є довгим, проте майже всі такі назви були змінені.

Радянський революціонер Артем (справжнє ім’я Федір Андрійович Сергєєв)/фото з відкритих джерелАле у Луганській області дивним чином залишилось село Артема, яке названо на честь радянського революціонера Артема (справжнє ім’я Федір Андрійович Сергєєв). Як пояснюють посадовці, їм невідомо з яких причин село не потрапило до загального списку на перейменування, а зараз його не можуть туди внести з процедурних та юридичних причин.

У Донецькій області є село Никанорівка. Воно отримало таку назву на честь матроса-більшовика Никанора Скорика. У 1917 р матрос чорноморець Никанор Скорик організував у селі ревком і очолив його. Члени ревкому роздали поміщицьку землю, зерно і інвентар селянам біднякам. Село намагались перейменувати, проте місцеві мешканці були проти, і на цьому процес «загальмував».

Таким чином, можна констатувати, що на цьому фронті роботи ще дуже багато, а норми закону у повному обсязі так і не виконані.

Найбільшим прикладом невиконання цього закону є старі адресні таблички, які розташовані на фасадах будинків та парканах. У більшості своїй ці таблички не були замінені і своїм існуванням нагадують перехожим про старі назви вулиць.

Чи карають за порушення закону?

За порушення закону передбачається кримінальна відповідальність, і парламентарі доповнили Кримінальний кодекс України новою статтею, а саме ст. 436−1 «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів».

Для фізичних осіб передбачається обмеження волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, а для посадових осіб та рецидивістів передбачається позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої в обох випадках.

Таке суворе покарання мало на меті попередити порушення закону та наголосити на тому, що навіть маленьке порушення не залишиться без покарання, а підслідність залишили за Національною поліцією України.

До прикладу, у 2018 році у Слов’янську під час святкування дня прикордонника на центральній площі був помічений стовп із гербом СРСР, що є порушенням закону. Поліція розпочинала кримінальне провадження, проте потім закрила його, і порушників не було притягнуто до відповідальності.

У Слов’янську під час святкування дня прикордонника на центральній площі був помічений стовп із гербом СРСР

Згідно з відповіддю Головного управління національної поліції в Донецькій області, за весь період активного процесу декомунізації було зареєстровано 17 кримінальних проваджень і лише по одному факту справу було передано до суду.

Український інститут національної пам’яті у звіті про свою роботу за 2020 рік повідомляв, що успішність процесу декомунізації та недопущення використання символів тоталітарних режимів залежить від добросовісності місцевих органів влади та від ефективної діяльності правоохоронних органів.

Числові показники свідчать про значні недоліки в процесі декомунізації на теперішньому етапі — в результаті звернень та рекомендацій Інституту щодо виконання органами місцевого самоврядування Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» позитивні зміни мали місце лише у 6,5% випадків.

При цьому Інститут фіксує значну зацікавленість в українському суспільстві процесом декомунізації, оскільки отримує велику кількість звернень громадян. Так, впродовж року було надіслано понад 650 листів-роз'яснень як громадянам, так і організаціям щодо реалізації «декомунізаційного» законодавства.

Хто наразі «рухає» декомунізацію

Активіст Вадим Поздняков

Виконання «декомунізаційного» законодавства переважно лягає тягарем на активістів та небайдужих громадян. Одним із таких є Вадим Поздняков із Харкова. Наразі учасники його проєкту «Декомунізація. Україна» займаються декомунізацією по всій країні, виявляють об’єкти, які підпадають під обмеження закону та звертаються до органів місцевого самоврядування з вимогою провести демонтаж або перейменувати вулицю. За словами Вадима, декомунізацією він займається вже тривалий час:

«Починаючи з 2014 року. Якщо перші кілька років це були хіба раптові наскоки груп невідомих патріотів на вибрані нами комуністичні пам'ятники у Харкові та регіоні, то після цієї стихійної хвилі ми вже почали процес систематизації процесу, створили інтерактивну карту об'єктів та працювати із органами місцевого самоврядування»

Саботаж на місцях Вадим пояснює збереженням електоральних вподобань. Стосовно молоді є інша думка:

«А молодь на вибори в основному не ходить, тому ставка робиться на те, аби догодити старшому поколінню, яке це все асоціює скоріше зі своєю молодістю, ніж з комунізмом»

Про хід виконання декомунізації активіст говорить наступне:

«Доннеччина і Луганщина, завдяки тому, що тут ВЦА та більш жорстка вертикаль управління, через війну, провели декомунізацію навіть краще за багато регіонів центру України. Окуповані території, звісно, максимально наповнені комуністичним змістом, проте я впевнений, що буде деокупація та декомунізація.»

Наприкінці Вадим надав поради, яким чином людям пояснити важливість виконання закону: «Є певний відсоток людей, яких вже, на жаль, не переконаєш, проте з людьми молодого і середнього віку треба працювати шляхом створення сучасного контенту, який пояснює необхідність цього процесу, просвітницька робота про злочини комунізму. А посадові особи зобов'язані виконувати норми чинного законодавства, а за відсутності бажання його виконувати завжди є судова система».

Місцевий журналіст та краєзнавець зі Слов’янська Дмитро Журавльов поділився, що думає про декомунізацію у рідному місті та регіоні.

Місцевий журналіст та краєзнавець зі Слов’янська Дмитро Журавльов

На питання про те, чи варто завершувати декомунізацію зараз або можна залишити все як є та чекати «кращих часів» відповідає просто:

«Думаю, нічого не заважає продовжувати процес позбавлення старих неактуальних назв вулиць поки це необхідно. Перейменовувати вулиці, провулки, сквери, майданчики — нормально. Назва вулиці це не щось таке монументальне, що повинно залишатися на віки. Змінюються часи, змінюються інтереси, напрямки розвитку міста або країни, навіть мода. Все це повинно враховуватися. У Слов'янську деякі вулиці і в імперські часи, і в радянський період перейменовувалися по декілька разів»

Чи варто відновлювати історичну справедливість, називати вулиці та провулки історичними назвами Дмитро говорить наступне:

«Що стосується повертання історичних назв вулицям, я вважаю, що це цікаво, але може бути не завжди доречно. Наприклад, чи має сенс повертати назву „Поштова“, коли на вулиці було відділення пошти до 1917 року, а зараз, звичайно, нічого такого немає? Або „Залізнична“, коли там залізниці немає вже біля 70 років? Напевно, це цікаво з точки зори реконструкції історичного минулого міста, але не дуже відповідає реаліям сучасного життя міста. Але в будь якому разі такі питання вирішувати громаді у кожному конкретному випадку».

Більшу підтримку від краєзнаця отримує ідея називати вулиці на честь місцевих видатних мешканців:

«Називати вулиці можна на честь будь якої персони або події, якщо вони лишили значний відбиток в історії та у свідомості, пам'яти людей. Так, є сенс називати вулиці на честь якихось місцевих жителів, які залишили свій важливий слід у житті міста. В решті решт пам'ять про таких людей буде найбільш резонувати з міським життям у вигляді назв вулиць або провулків»

Чи є взагалі шанси пояснити звичайним мешканцям важливість проведення перейменувань?

«Думаю, що пояснювати жителям треба, але не треба чекати повного розуміння цього процесу. Наші люди у масі своїй доволі консервативні, ностальгуючі по своєму минулому. І, до речі, для багатьох з них назви вулиць, це просто знайомий набір звуків, в який вони не вкладають якийсь спеціальний зміст. Для багатьох вулиця Маркса це була просто „вулиця Маркса“, щось на кшалт такого. Але я вважаю, що одне із завдань декомунізації, не просто перейменувати вулиці, але поступово привчити людей називати місця, по яких вони ходять кожен день обізнано, свідомо. Тому що кожна така назва, це момент нашої історії, котрий ми пережили і котрий тим чи іншим чином вплинув на наше сьогодення»

Найкраща концепція декомунізації

Відновлення пам’яті про локальних героїв, відомих уродженців громади є одним із козирів процесу декомунізації.

Максим Горький — російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник, драматург та публіцистДо прикладу, у Краматорську вулицю Горького (Максим Горький — російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник, драматург та публіцист; член РСДРП, деякий час дружив з Леніним) перейменували на вулицю Конрада Гампера (виходець із Швейцарії, конструктор/архітектор, співзасновник фірми «В. Фіцнер і К. Гампер», засновник безлічі машинобудівних заводів, «третій хрещений батько Краматорська»).

Колишня вулиця Артема у Маріуполі тепер називається вулицею Куїнджі (Архип Іванович Куїнджі — український живописець-пейзажист і педагог грецького походження народився у Маріуполі).

Що думають мешканці Донбасу?

Мешканці Донецької та Луганської області відповіли, чи є процес декомунізації важливим, чи потребує він завершення або ні? Думки розділилися.

Частина опитаних підтримали процес і наполягли на його продовженні. Інша частина — заявили, що є більш важливі проблеми, а перейменування вулиць не зробило їх більш заможними.

Процес декомунізації потребує завершення, як того вимагає зако і саме під час таких змін можна було відновити локальну та місцеву історичну справедливість, повернути вулицям та провулкам історичні назви, а на порожні постаменти з часом встановити погруддя тим особистостям, яких би обрали мешканці своєї громади.

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа — сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.