Військовослужбовець Ігор встиг побувати у різних місцях окупованої Донеччини: Мангуш, Горлівка, Донецьк, Оленівка. Наперекір тиску та тортурам, він проводив молитви для інших полонених та намагався їх підтримувати.
Ігор Корсун /Фото: khpg.org
Ігор у Державній прикордонній службі з 18 років. До війни чоловікові не звикати, адже у 2017−2018 році вже був у зоні АТО в Краматорську, а згодом планував перевестись до Маріуполя, однак зробити це не виходило. Про це він розповів Харківській правозахисній групі.
«Протягом семи місяців обіцяли, що переведуть, але ніяк це не виходило. Я знаю, що в Бога випадковостей не буває, але уявіть собі, що саме на початку 2022-го року мені дали добро, що я можу перевестися в Маріуполь. Прийшла телеграма, що мені потрібно прибути в Маріуполь до 28-го лютого. Я владнав свої справи, попросив дружину, щоби вона взяла мені квиток на 22-ге лютого. Тобто 23-го лютого вранці я прибув до міста Маріуполь. За день до війни».
Так повномасштабне вторгнення чоловік зустрів у Маріуполі. Тут він і отримав поранення, фактично, в перші дні війни.
Шостого березня куля влучила прямо в гомілку та за сантиметр від кістки навиліт пройшла, не зачепивши артерії - у найоптимальніше місце, куди куля могла зайти й вийти.
«Ця тактика була в Афганістані, у снайперів. Центрального або одного з бійців ранять у ногу, інші йдуть допомагати — і просто снайпер по одному їх знімає. Але завдяки тому, що куля не зачепила серйозних місць, я самостійно зміг швидко заховатися» — пояснює чоловік.
Однак на цьому проблеми не завершились і за місяць Ігора взяли в полон.
7-го квітня чоловіка захопили окупанти та перемістили в підвал. Боєць згадує - ці моменти важко забути. Рашисти намагалися залякувати, стріляли у стіну одразу біля Ігора. Били і прикладами, і ногами. Мали заточку, яку втикали в різні частини тіла, то в ногу, то в плече. Чоловік каже, що хотіли виколоти око та зламати ключицю.
«З пістолета стріляли між ногами. Казали, що завтра продовжимо знову. Я в такому положенні, мабуть, ще пів години лежав — просто не міг встати. Усе боліло. Це такі перші спогади. Щоб ви розуміли, камера на декілька осіб, а нас там було чоловік до 30-ти. Усі на підлозі не могли лежати: тільки боком, один до одного. Але все одно всім не вистачало місця».
Окрім того, російські нелюди морили голодом полонених, а пити давали по два ковтки на день. Усе це супроводжували допитами. Ігор пригадує, що до нього на допитах тиску не застосовували, однак інші полонені ділилися, що їх ранили ножами, били струмом та душили.
Далі чоловіка відправили до Оленівки.
«Умови були, скажемо так, жахливі. Була задуха. Пили часто просто технічну воду, яка була каламутного кольору. Але ми пили. Камери розраховані на шістьох осіб, нас було 53. У нічний час ми по черзі лежали на підлозі: хтось стоїть, хтось лежить, через декілька годин мінялися. Якось боком один до одного. Коли я був в Оленівці, я просив Господа, щоб він мені дав Біблію. В Оленівці перебував десь орієнтовно місяць. Нас виводили на роботи й там була церква чи капличка. Одного разу я туди потрапив. Моєї радості просто не було меж! Тому що Бог відповів на мої молитви та дав мені можливість мати Новий Заповіт з Псалмами гідеонівськими.»
Чоловік вірить — Господь супроводжував його протягом усього полону. Навіть вже додому Ігорю вдалося прибути з Новим Заповітом.
За весь час він втратив більше 20-ти кілограмів ваги, адже тут якщо й годували, то кашами чи хлібом. Разом з тим, жити доводилось просто на підлозі - на холодному бетоні. Потім був піддон, який ділили на двох чи трьох. Аби грітися, тулились один до одного.
Корсун пригадує, що в камері, де він сидів, тортур, які призводили до каліцтва або до смерті, не було. Однак було добре чути, що в сусідній камері катували чоловіка і потім він помер. Особливо мучили азовців.
Люди не витримували того жаху, що з ними робили. В бараках були хлопці, яких настільки сильно били, що просто м’ясо від кісток відходило — вони гнили живцем.
На місці Ігор познайомився з колишнім дияконом православної церкви. З ним проводили молитовні зібрання для усіх 100 осіб у бараці. Зранку після сніданку та ввечері проводили молитву, читали Псалми.
«Деякі [люди] просто приходили поодинці. Розказували: „Я не хочу жити, я вже шукаю, де б мені повіситися“. Я просто з такими людьми усамітнювався, молився, проводив час. Читав Слово Боже, підбадьорював. За деяких молився за зцілення. Сам часто ставав на коліна. Інколи, бувало, плакав, я зізнаюсь: самому було важко. Але Бог давав сили. Надсили — і мені, і служити ще іншим людям».
Ігор Корсун з родиною/Фото: khpg.org
Тепер Ігор каже, що коли самому буває важко, він порівнює себе з тими людьми, які зараз є безпосередньо в боях, які дійсно поранені, скалічені, без кінцівок. Однак він намагається служити іншим людям і це підбадьорює та дає сили жити.
«Завжди є люди, яким важче. Коли я був у Маріуполі, просто важко перелічити, скільки разів я міг загинути, померти. Дуже-дуже багато разів. Так само була ймовірність і в полоні загинути. Але Бог дав мені ще шанс. І я просто вдячний за це Богові.
Я просто ставлю йому запитання: «Господи, якщо ти мені дав ще шанс, якщо ти мене залишив живим-здоровим, скажи мені, де я можу тобі послужити, де ти мене можеш використати?» Я вам скажу, що коли ми служимо іншим людям, це більше надихає на те, щоб ми й самі жили. Воно підбадьорює. Є такий гарний вислів, що ми живемо тим, що ми служимо іншим людям. Треба знаходити сили жити, а зустрітися з Господом завжди буде час".
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!