Мандрівка до потойбіччя: як Євген Шишацький вирішив рятувати людей з блокадного Маріуполя та написав книгу про пережите

«Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» — це документальна книга з поїздки до міста на початку повномасштабного вторгнення. Євген почав писати книгу на третій день після повернення додому.

В книжці зібрані події одного тижня життя Євгена. Основна історія — поїздка на окуповану територію. Тут є умовна передісторія, щоб читач міг зорієнтуватися з чого все почалося, а також рефлексії поміж рядками.

«Цю історію я почав розповідати в соцмережах, тобто спочатку я не задумував її як книжку. Однак люди поширювали публікації, читачі мені відгукувались, що історія читається як серіал. До того ж, коли я написав перший пост, то зрозумів, що там так багато подробиць і переживань, тому вирішив, що треба писати щось більше.

З текстом я працюю давно. Був журналістом, зараз працюю редактором в медіа у сфері бізнесу. Наразі ці публікації у соцмережах я приховав, аби не спойлерити людям історію, а також не псувати роботу видавництву, зараз і так є багато піратства. До речі, у видавництві навіть не спішать робити повноцінну електронну версію через велику кількість крадіжок інтелектуальної власності", — розповідає журналістам «Вчасно» Євген.

Євген Шишацький народився і виріс у Маріуполі. Там прожив майже до 18 років, потім перебрався в Донецьк, де вчився в університеті, пізніше влаштувався на роботу.

У травні 2014 року чоловік переїхав до Києва. Вже тоді в самому Донецьку було неспокійно. Після того, як переїхав до столиці, в Донецьк хлопець більше не повертався. Однак, час від часу відвідував Маріуполь — тут залишилися родичі та друзі.

«В 2014 році з Маріуполя переїхала моя мама. Тоді була загроза вторгнення та обстрілів, і про всяк випадок ми вирішили, що вона переїде до Києва.

З 2014 року по 2021-й вона жила в столиці. Лише навесні 2021-го повернулась додому. Вийшло так, що року не минуло, як вона пожила в спокійному місті, і почалася велика війна. Мама застала її там, як і майже всі мої родичі".

За кілька днів після початку вторгнення рф, а саме на початку березня зник зв’язок. Таким чином, від 1−2 березня Євген про своїх родичів та друзів не знав нічого. Чоловік розповідає, що певний час чекав та сподівався, що гостра фаза мине, або будуть якісь евакуаційні чи гуманітарні коридори, щось налагодять.

Хоч і не міг помогти своїм, вирішив евакуювати інших

Близькі так і не вийшли на зв’язок. Шишацький зрозумів, що треба або пробувати їхати туди за ними, або принаймні, якщо не зможе виїхати на окуповану територію, то дістатися поближче туди, звідки, теоретично, вони змогли виїхати. Це було Запоріжжя, оскільки місто і зараз залишається «воротами» з окупованої території.

«Наприкінці березня я поїхав у Запоріжжя. Тут довго з’ясовував, як на окуповану територію їдуть за своїми родичами люди. Розбирався на чому я можу поїхати і яким чином. Після такої „розвідки“ на місці та очікувань новин, яких так і не було, а ставало тільки гірше, я уривками розумів, що бойові дії наближаються до будинків моїх батьків. У мене тато й мама давно розлучені, але живуть неподалік один від одного. В певний момент я зрозумів, що в ту частину міста, де перебувають мої, я потрапити не зможу. Мости вже були підірвані, а окупанти, фактично, контролювали всі в'їзди і значну частину міста, окрім околиць і самої „Азовсталі“», — каже Євген.

Зруйнований росіянами Маріуполь / фото: УП

Автор книжки розповідає, що тоді після довгих очікувань, вирішив, що хоч і не може приїхати за своїми, але досі має змогу поїхати по когось, хто вже зміг вибратись на околиці Маріуполя.

Тоді у Запоріжжі зібралася ініціативна група. Це люди, які виросли в місті і в них там залишились друзі та родичі. Ці волонтери допомагали евакуювати людей з Маріуполя та околиць.

Вони допомогли Шишацькому з транспортом, дали волонтерський бус. На цій машині чоловік мав забрати людей з селища, яке розташоване приблизно за 20 кілометрів від Маріуполя. Євген зазначає, що це була вже окупована територія, просто в умовно безпечній зоні. Їхати Шишацький мав з іншим водієм, вони об'єднались у колону. Тоді не встигли доїхати кілометрів 10 чи може 20 до місця, коли їх затримали.

Допити та камера на 27 осіб

Окупанти довго допитували Євгена / фото з відкритих джерел

«Нас забрали на допит, це було, здається, останнє селище перед Маріуполем. Думаю, я здався окупантам підозрілим. Мій колега був старшого віку, більше схожий на звичайного водія. Окупанти з ним поговорили і відпустили.

Мене ж почали допитувати, дивилися на мою зовнішність, що я молодий, з бородою. Як мені сказали в Запоріжжі, «Ти дивися, бо трохи на „азовця“ схожий», аби тобі не почали палки в колеса вставляти і гальмувати скрізь".

Фото з архіву Євгена Шишацького Окупанти підозрювали, що Євген щось везе, можливо документи для наших воїнів, щось заборонене, чи хоче евакуювати когось з бійців. Рашистів дуже напружували переміщення Маріуполь-Донецьк-Київ

«Я цього не приховував, бо не знав, який у них взагалі доступ до інформації, та що вони можуть перевірити. Звичайно, я не говорив там всього-всього, але намагався не брехати. Я й не та людина, яка може взяти і відверто брехати. Мабуть, докупи зібрались усі підозри, і мене затримали ще на добу для допитів».

Загарбники зайняли одну з установ, яка була у селищі Нікольському, і влаштували там військову комендатуру. Це була адміністративна установа, чи судячи з усього, раніше ту видавали якісь довідки.

«У Нікольському до того я був всього лиш один чи два рази за все життя, тому не дуже там орієнтувався. Допити проходили тут, а на ніч мене „запхали“ в місцевий райвідділ у загальну камеру, яка становила приблизно метрів 10 квадратних. Нас там сиділо 27 осіб, більшість з яких — люди, які потрапили під якусь підозру. В когось не було документів з собою, бо вибирались зі згорілих квартир. Загалом, там були звичайні люди і лиш кілька було трохи маргінальних. Всі решта були звичайні чоловіки та жінки».

Після такої «теплої і зручної» ночівлі Євгена продовжили допитувати цілий день. В результаті, бойовики впевнилися, що Шишацький не якийсь шпигун, а звичайна людина, яка приїхала допомогти. Вони забрали бус, аргументували тим, що на автівці чоловік міг провезти щось заборонене. Тому його треба було розібрати, оглянути, заглянути в колеса. Євген каже, що версія, що він шпигун відпала, а версія, що він міг бути таким собі необізнаним перевізником чогось існувала. Відтак, чоловіка відпустили і навіть пояснили, як він зможе виїхати.

Вибратися волонтер мав наступного ж дня, але тут трапилися подальші пригоди. Закрили виїзди і довелося шукати альтернативний маршрут, аби вибратися на підконтрольну Україні територію. Це зайняло ще кілька днів.

Як вибиралися родичі

Євген Шишацький із мамою та дівчиною / фото з архіву Євгена

За цей час, паралельно зі всіма подіями, які відбувалися з Євгеном, його родичі вибиралися самотужки.

Батькові чоловіка пощастило більше — він вийшов самостійно. Мама Шишацького під час обстрілів ховалася з сусідами у сховищі. Коли почалися інтенсивні бої, усіх мешканців сховища російські військові вивезли на непідконтрольну територію вглиб так званої «днр», а потім — в росію.

«Мама дісталася в Україну аж за два місяці. Її спочатку завезли до росії. У нас там є родичі, тому вона доїжджала до них. Коли мама була ще в Маріуполі, вона ледь не загинула під час чергового бомбардування і отримала поранення — з одного боку не важкі, але з іншого, вона досі лікує наслідки. Відтак, родичі допомогли їй оговтатися і потім вже проклали їй маршрут. Мама була в дуже розбитому стані».

Євген розповідає, що в результаті всі врятувалися. Лишилися, якщо не цілі, то принаймні живі. Чоловік зазначає — іронічно, що, наприклад, матір змогла врятуватися саме тоді, коли він був там на непідконтрольній території. Тобто приблизно тоді, коли він шукав шляхи виїзду, її та сусідів російські військові вивезли з епіцентру подій.

Не всім так пощастило

Шишацький, своєю чергою, після того, коли виїхав на підконтрольну Україні територію, ще певний час шукав можливості для родичів. Треба було, щоб вони могли вибиратися з окупації не через росію, а через гуманітарний коридор. Такої можливості, на жаль, не з’явилося. Разом з тим, в момент, коли чоловік повернувся із Запоріжжя, тиждень, чи навіть два почалися проблеми з дорогою. То окупанти закривали проїзд, то наші військові забороняли їхати, бо була велика загроза потрапити під обстріл, також рухалася лінія зіткнення.

«Зокрема, розуміючи, що частина родичів вибралась, треба було організувати їм дорогу та якесь житло. Так, я вирішив більше не ризикувати, зрозумів, що зараз варто поки дбати про близьких».

У травні чоловік повернувся у Київ. Тут дочекався маму, яка приїхала в червні. Зараз матір живе на Волині у орендованому житлі і потихеньку лікується.

Євген каже — не всім його родичам пощастило, і він не про всіх має інформацію. Багато знайомих, однокласників повиїжджали, але є й такі, які загинули в Маріуполі.

Повну історію подорожі чоловіка, з деталями та враженнями від побаченого, читайте у книзі «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь».

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!