Військовослужбовці та захисниці зауважують: вони тримають лінію фронту заради кращого теперішнього та майбутнього. Проте інколи їм понад усе хочеться відчути підтримку тилу, натомість відчувають вони — віддаленість і навіть страх.
Фото зі сторінки Генерального штабу ЗСУ
Починаючи з 2023 року, в Україні День захисників і захисниць відзначають 1 жовтня. Цього дня наша країна вшановує майже мільйон діючих військовослужбовців і десятки тисяч полеглих — воїнів, які віддали життя у бою за вільну Україну.
Станом на початок 2024 року українська армія мала близько 880 тисяч військовослужбовців. Зокрема, лише у сухопутних військах ЗСУ нараховується близько 600 тисяч захисників, серед яких військовослужбовиць — майже 43 тисячі. Сотні тисяч просто зараз тримають оборону та стримують ворога у прикордонних регіонах. І, на жаль, тисячі воїнів уже місяцями, а дехто — роками — не обіймали рідних, коханих та навіть дітей.
Журналісти «Вчасно» запитали у захисників і захисниць, на чому тримаються їхні сили та наснага воювати, оскільки дехто з них у лавах армії вже не третій, а 5 рік. Тож на це питання, а також на те, що вони хотіли б сказати та за що потиснути руки цивільним — у нашому матеріалі.
Фото тематичне з відкритих джерел
Штурмовик Тимофій з позивним «Толік» зізнається, що у свої 22 вже воює лише з вірою у наступне покоління, яке має вирости кращим за попередні. У своє поранення та загибелі побратимів він вкладає майже сакральне значення — все сталося так заради того, аби діти жили у кращому, чистішому світі. І навіть якщо заради цього доведеться покласти життя — він готовий на цей крок.
«Кілька тижнів тому я вийшов з лікарні, коли поруч їхав бовдур на мотоциклі без глушника. Нагадало, як зі схожим звуком заводилась російська техніка. Мене накрило: панічна атака. тремор, дезорієнтованість. Я ще якось розумів, що просто сповз по стінці й закрив обличчя руками. Через секунд 20 — відчуваю, що мене хтось гладить. А це дівчинка років 5 з мамою підійшли: мала мене гладить по плечу, щось белькоче, а дівчина протягує пляшку води. Мені аж в очах запекло від цього. Оця підтримка, ця реакція малої на те, що мені погано — це те, чому я пішов служити і чому я повернусь на фронт знову», — розповідає «Толік».
Тимофій додає, що в його оточенні багато людей дуже змінилися з початку вторгнення. І саме ті, хто вимушено пережив горе, втрату рідних або дому — часто лише вони ставали надійною опорою військовим та йому самому, тоді як решта його навіть не розуміла. Тож попри те, що хлопець не одружений та не має дітей — каже, що воює саме заради них і молоді, яка колись створить совісну, патріотичну родину.
«Для мене та Україна, яку я захищаю — вона ще десь у школі й дитсадку. Може, навіть в яслах, пологових будинках… Отам все наше майбутнє», — зауважує воїн.
Фото військовослужбовиці з її сторінки
Військовослужбовиця Юлія Воборнікова-Головко з позивним «Ураган» розповідає, що війну та знищення ворога зробила своєю професією ще у 2014 році. Тоді її ніхто до цього не змушував, ніхто не мобілізовував — це було її рішенням, хоча вона не зовсім кровна українка, щобільше — переважну частину свого життя була російськомовною.
«Я сама обрала цей шлях — попри десятки можливостей для еміграції, розвитку бізнесу, перспективами публікацій наукових робіт і викладання у вищих навчальних закладах. На всьому цьому я поставила крапку влітку 2014 року й відтоді мені ніхто нічого не винен. Я не герой, не месник. Я — не та, що повернеться з війни й буде розрулювати соціальні та економічні проблеми цивільного населення. Не тому, що не хочу, а тому, що вже більш ніж половину свого дорослого життя я провела на війні. І я уявлення не маю, як і чим живе цивільне населення. Бо у мене інші задачі. Мою країну і мій народ нищать, стирають з лиця землі. І все, що я знаю і вмію — це своїми маленькими силами його захищати. Чим можу і як можу», — зауважує військовослужбовиця.
Для «Ураган» не можна визначити мотивацію, чому вона воює. Тому що все її життя — боротьба за вільну Україну, каже захисниця. Проте наголошує: на її думку, їй не винні цивільні просто тому, що вона — військова. І попри це — Юлія знає, що не залишиться сам на сам із проблемою, доки в Україні лишається її народ.
«Мені допомагають, коли є нагальна потреба. Завжди. Я знаю, що вже ніколи не опинюсь сам на сам з проблемою, коли немає дронів або не вистачає коштів на ремонт авто. Але мені допомагають не тому, що повинні, а тому що вважають за потрібне.
Чи мають мене поважати?.. Можливо. Але я виконую свій обов’язок, не більше. Поваги заслуговують ті, хто в 14-му і 22-му двічі пішли добровільно у військомат. А у мене це робота — знищувати ворога, я отримую задоволення, і мені за це ще й платять. У мене найкраща робота у світі", — каже дівчина.
«Ураган» наголошує: вона та її побратими воюють за свій народ — той, який допомагає, працює, молиться, волонтерить, вчить українську мову, виховує дітей українцями, донатить і сплачує податки, лікує воїнів після поранень. А ще — за тих, хто пише на сторінці воїнам «Дякую», а коли ті на задачі й довго не виходять на зв’язок — пишуть в особисті.
«Змиріться, що нас не поважатимуть ждуни, вата і байдужі. Щобільше, перші дві категорії будуть бажати нам смерті. Не чекайте поваги від деяких чиновників, поліціянтів і держслужбовців — для них ми як осколок в дупі. Не чекайте поваги від ухилянтів, ненароджених для війни й маминих черешеньок — в їх очах ми — живе підтвердження їх нікчемності. Так, нам ніхто нічого не повинен, ми воюємо за народ. І, будь ласка, не плутайте наш Народ — із населенням», — каже Юлія Воборнікова-Головко.
Фото військовослужбовця з його особистої сторінки
Військовослужбовець із Сорокиного Луганської області Роман Балабойко ніколи не хотів пов’язувати своє життя з війною. Та коли окупанти захопили його рідний населений пункт, а потім — і кілька регіонів, він пішов служити. Боротьба з російськими терористами для нього триває вже роками — не з 2022, а ще з часів 2015 року АТО. На початку вторгнення він уже втретє прийшов у військкомат — каже, що інакше не міг. Службу несе досі, вже змінивши кілька напрямків та отримавши кілька поранень. Проте й думки про інше життя не має - запевняє, що має бути опорою та обороною рідного сходу.
«Коли о четвертій ранку я почув вибухи на Краматорському аеродромі - зрозумів, що почалася велика війна. У мене у військовому квитку написано, що я — в оперативному резерві, маю протягом доби з’явитися — через почесне право або ж обов’язок громадянина України — у ТЦК. Але насамперед — я чоловік, захисник. Так має бути, я маю захищати свою Батьківщину. Це мої вулиці, моє місто. Інших варіантів навіть не було», — каже захисник.
Жартома військовослужбовець з позивним «Рима» зауважує: за два з половиною роки повномасштабного вторгнення було стільки піднесень і розчарувань, що він і сам не знає, звідки бере сили на боротьбу. Але подекуди байдужість суспільства справді робить і морально, й фізично боляче. Зокрема коли мова про зміну діючих військовослужбовців, яких просто ніким «міняти». Через це захисники втрачають родини — оскільки буквально роками не бачать свої сім'ї, дружин і дітей. І, на жаль, прірва між цивільною та військовою частиною України вже сьогодні могла б бути неосяжних розмірів — якби не люди, які спрямували своє життя на допомогу війську та переселенцям.
«Зараз ми для багатьох — такі ж герої, красунчики… Але всі забули, що ми й просто люди. Нас треба змінювати. Багато з моїх побратимів травмовані - і морально, й фізично. Я навіть не можу пригадати друзів, які не мають поранень», — каже чоловік.
Роман Балабойко додає: на сьогодні суспільство досі не мобілізувалося. І справа не лише в чоловіках, які не хочуть захищати Україну, кажучи, що народжені не для війни, і не в жінках, які це схвалюють. Тоді як у 2022 році, під час вторгнення терористів, такий поштовх був, і величезна кількість людей усі свої сили спрямували на фронт. Та, на жаль, цього не стало достатньо для того, аби протриматись у такому режимі довго.
«Досі є велика кількість людей, які не відчувають, що в країні точиться війна. Вони живуть у світі, де на тривоги зрідка реагують, про вибухи та біди чують лише тоді, коли це стається у них під боком. А решта уваги на війну… не спрямовується. Розсіюється на часто менш важливі речі, на жаль. Ця війна, як на мене, так і не стала вітчизняною. Це дуже сумно», — зауважує військовослужбовець.Фото зі сторінки Генерального штабу ЗСУ
Ярослав, військовослужбовець родом із Краматорська, добровольцем пішов служити на початку вторгнення, у березні 2022 року, коли в безпеці опинилися мама та сестра. Його батько у військкомат пішов ще вранці 24 лютого, тож обидва чоловіки однієї родини вже 2,5 роки — у лавах ЗСУ. Для обох, каже військовий, це було не просто вимогою Конституції чи обов’язком громадянина України, а єдиноправильний шлях — захищати свою державу, свій Краматорськ від російських терористів.
«Переважна частина нашої роти, мої побратими — добровольці. Ми знали, куди й на що йшли, знали, що нас очікує. І служба для нас — це те, що ми самі обрали, і за що ми несемо відповідальність у будь-яких проявах. Ми тут кожен за свою сім'ю: у когось — діти в Краматорську, в когось — сім'я у Києві, чиїсь діти навчаються на заході України. Люди стоять за те, щоб рідні були вільні і їх не торкнувся цей біль. І тим паче — ми з Донеччини. Краматорськ на невеликій відстані від позицій росіян, і ми хочемо зробити все можливе, щоб наше місто було вільним, цілим», — зауважує військовослужбовець.
Крім того, Ярослав зауважує: якби він міг вплинути на мобілізацію «свіжих сил» до лав ЗСУ — зробив би максимум, аби невмотивовані чоловіки опинилися поруч із ним під час оборони позицій від російського штурму.
«У нас ніколи ніхто не „нив“ щодо бойових виходів, бо всі розуміють, для чого ми сюди прийшли. Бо від Краматорська до лінії бойових дій зовсім мала відстань. І в цьому наша сила, — в наших рідних і наших містах. Тому мені б не хотілося опинитися в одному окопі з чоловіками, яких змусили тут опинитися. Бо якщо таких людей навіть двоє, а вас на позиції 10 — це означає, що коли росіяни почнуть штурмувати посадку, то вас із самого початку буде лише восьмеро», — каже краматорчанин.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!