«Ми працюємо так, щоб на місці не лишилося навіть фрагмента пальчика чи кістки»: як чотирилапі пошуковці знаходять на Донеччині вбитих росією людей за «запахом смерті»

У Павлограді, менш ніж за 100 км від Донеччини, вже понад 10 років працює пошуково-рятувальний кінологічний загін «Антарєс», на базі якого готують десятки найкращих собак-пошуковців в Україні. Їхні можливості, зважаючи на умови роботи, правоохоронці називають фантастичними — собаки знаходять тіла на глибині майже двох метрів в утрамбованій танками землі, шукають рештки тіл, менші за ніготь, аби вивести з них ДНК й дати можливість тисячам родин попрощатися з рідними. Саме ці собаки нещодавно працювали на місці згарища багатоквартирного будинку в Новогродівці, куди прилетіла ракета й забрала життя цілої родини, майже не лишивши від них слідів: 8-річної донечки та їх батьків. Також команда «Антарєсу» працювала й на залишках будинку в селі Рівне Покровського району, де ракети також забрали життя цілої родини.

Керує кінологічним загоном тендітна жінка — Лариса Борисенко. Жінка обожнювала з дитинства собак, а мати власну — для неї була мрія.

Назву «Антарєс» кінологічна група отримала від її собаки — Антареса, яка увійшла в історію пошуково-рятувальної кінології України, як перший собака, що за результатами кількох міжнародних атестацій отримав право представляти Україну на чемпіонаті світу міжнародної організації рятувальних собак IRO. Вона здала один із міжнародних спортивних нормативів — «пошук умовно постраждалих», послух і спритність (роботу на перешкодах).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «В одному будинку загинула ціла сім'я»: що відомо про родину, життя якої забрав ракетний удар рф біля Покровська

«У Новогродівці собаки з перших хвилин почали давати позначки, що знайшли рештки тіл»: про роботу пошуковців на згарищах і важливість довіри між кінологом і собаками

На сьогодні «Антарєс» — частина пошукових груп Генштабу ЗСУ військово-цивільного співробітництва «На щиті» (раніше — «Евакуація 200»). Через це вони регулярно відвідують тренінги по ексгумації тіл людей: як збирати рештки, щоб не втратити елементів тіла, як правильно підняти та поводитись із тілом тощо. На цих тренінгах спеціалісти світового рівня, зокрема судові археологи, визнавали: їхні собаки не могли позначити тіло загиблого, хоч і працюють у цьому напрямі. Тому станом на зараз, за словами Лариси Борисенко, «Антарєс» у лідерах в продуктивному залученні до пошуків загиблих.

«Навчатись у нас навіть приїхав чоловік із Данії - він знайшов собі собаку-пошуковця й прийшов навчатись шукати тіла загиблих. Для цього спеціально приїхав в Україну — бо в усьому світі немає аналогічного нашому досвіду. Те ж стосується й наших лікарів, які працюють на стабілізаційних пунктах — вони мають унікальний досвід, набагато сильніший за закордонні. Бо не можуть люди, живучи цивільним життям, робити те неможливе, що роблять в умовах війни», — розповідає Лариса Борисенко.

До того, як «Антарєс» почали залучати на пошук тіл загиблих, ці пошукові роботи уже проводились, але групами з людей. Однак при всьому бажанні людина не зможе знайти до найменшої дрібниці усі фрагменти тіла. Тим паче на згарищах знайти фрагменти — надзвичайно складно. Навіть із собаками ці пошуки тривають інколи по 5−6 годин.

У Новогродівку кінологи з дев’ятьма собаками-пошуковцями приїхали на шостий день після ракетного удару — на той момент родина там досі не була знайдена, хоча на місці вже кілька днів працювали пошукові поліцейські собаки.

Лариса пригадує: по відео, яке вона побачили — стало зрозуміло, що собака просто не відпрацьовує локацію.

«Коли ми приїхали — наші собаки з перших хвилин почали давати десятки позначок, що знайшли рештки тіла. В перший день ми зібрали близько 25 фрагментів тіл, і вже наступного дня знали, що тоді знайшли батька маленької дівчинки. А наступного дня знайшли близько 30 інших фрагментів — собаки постійно копали й давали позначки. В результаті всю родину вдалося знайти й ідентифікувати», — каже кінологиня.

Відразу після тієї пошукової операції на завалах у Новогродівці до кінологів підійшли представники ДСНС і запропонували співпрацю — щоб на завали й пошук людей вони виїжджали разом. Пропозиція з’явилася відразу, щойно рятувальники побачили, на що здатні собаки та як чітко вказують конкретні місця з фрагментами тіла.

Журналістам «Вчасно» Лариса пояснює: припинити пошуки на завалах можна з двох причин: або якщо всі загиблі знайдені та ідентифіковані за ДНК, або ж якщо пошуковики та правоохоронні органи вважають, що більше на локації неможливо щось знайти.

«Ми працюємо так, щоб не лишати навіть фрагмент пальчика чи кістку на місці - це вияв поваги до загиблого. Тому мають бути зібрані всі рештки. Але бувають інколи навіть місяці пошуків — і не тому, що ми не знаходимо людину, а тому що її там немає. І хоч це дуже демотивує, особливо виснажує собак — ми розуміємо, що підемо і в 45-й пошук, якщо вказівка буде саме на ту локацію», — каже Лариса.

Моменти, коли собаки вказували, здавалося б, на неможливе, за практику Лариси вже траплялися — зокрема, з її собаками Спаркі та Бешею. Один з таких випадків стався, коли пошуковці приїхали в населений пункт шукати тіла двох воїнів. Перше місце заховання захисника було нібито на городі біля будинку — місцевий, що хоронив воїна на тій ділянці, розповів, що в момент поховання до нього підійшли росіяни й пригрозили вбити його. Врешті, чоловіка «відігнали» від тіла, а в тому будинку поруч з городом облаштували свій штаб. Упродовж п’яти місяців він був незмінним — і на місці поховання воїна постійно їздила важка техніка — й БТРи, й танки тощо, «втрамбовуючи» землю. Проте Спаркі й Беша попри «заїждженість» ґрунту знайшли заховане тіло — воно було на глибині 1,70 метра.

«Антарєс» із собаками-пошуковцями працювали на місці ракетного удару по будинку в селі Рівне Покровського району. Там російська ракета вбила всіх членів родини, що перебували вдома, зокрема — трьох дітей. Усі дні місії працювати було вкрай складно: при снігу та дощу, а 8 січня — при температурі -10 та рясному снігу.

«Наші собаки все давали та давали позначки… Тільки починали чергове обстеження — та давали позначки. Іноді, одномоментно, декілька собак в різних локаціях, завмирали в позначках знахідок фрагментів тіл», — розповідає Лариса Борисенко.

«Від друзів на початку я чула, що „від мене смердить“ і вони не хочуть зі мною спілкуватися — бо я працюю з трупами»

На сьогодні команда собак-пошуковців «Антарєсу» — це 10 універсалів (собак різних порід, які знаходять і живих, і мертвих людей). Однак у пріоритеті для кожного пошуковця — живі: саме їх собаки знайдуть першими й будуть радісно гавкати — кликати свого провідника, щоб той відкопував людину. Якщо ж на місці живих не лишилося — загиблих собаки позначають стримано, проте вперто: лапою позначають, що знайшли тіло, або ж сідають чи лягають на місце, де відчули запах смерті.

Крім «універсалів», в «Антарєсу» також є четверо собак, які шукають лише живих людей, і десятеро — собаки-терапевти, які працюють із людьми у реабілітаційних центрах та лікарнях. Ще четверо семимісячних цуциків — у програмі підготовки: усіх їх кінологи хочуть виховати «універсалами». В результаті команда чотирилапих пошуковців «Антарєсу» — найбільша в Україні.

Заснувала «Антарєс» Лариса Борисенко — вона розповідає, що темою смерті зацікавилася ще у віці 4 років, а згодом почала розпізнавати запахи, маючи дуже чуттєвий ніс. З 10 років вона ходила на полігон до кінолога — займатися зі своєю собакою, а в 14 уже стала інструктором, надалі пов’язавши з собаками все своє життя. На момент 2011 року вона з групою кінологів уже шукала живих людей, проте вирішила: ігнорувати загиблих вони більше не можуть. Тож потрібно було навчати собак позначати не лише живих, а й мертвих.

«Проконсультуватися було ні в кого — у кого були собаки-пошуковці, вони не давали результатів роботи. Тому методику й запахи смерті для навчання ми створювали самі з 2013 року. Від друзів у ті часи я чула: „не смій телефонувати мені з приводу своїх трупів“, „від тебе смердить“, „з тобою противно спілкуватися“… На одному з тренінгів мені навіть не дозволили займатися з собакою у приміщенні, а сказали йти займатися на вулиці. Коли всіх саджали в авто — мені сказали: „ти — вонючка, зі своєю валізою пішки йтимеш“. А зараз ці люди на камери розповідають, як самі готують собак цього напрямку», — розповідає Лариса Борисенко.

«Запахи смерті» кінологи виготовляють самостійно. На сьогодні їх понад тисяча, й кількість лише зростає - залежно від обставин, в яких людина загинула, від місцевості, де це сталося, перенесених хвороб за життя, медикаментів, які вона вживала, та терміну, скільки перебуває в неживому стані.

У порівнянні з «запахами смерті» — з «ароматами» вибухівки чи наркотиків працювати набагато легше, оскільки вони сталі й не змінюються, пояснює Лариса Борисенко. Натомість смерть має безліч ароматів і композицій.

«У нас є власна методика виготовлення закладок для тренування з пошуку тіл загиблих: ми самі відбираємо зразки цього запаху. В перші два тижні, коли собаку „ставлять“ на ці запахи, використовуємо один конкретний. А потім запахи починаємо комбінувати», — пояснює кінологиня.

«Я в лікарні думала, що життя закінчилося. Тоді навіщо це все?..»

Після поранення на Ларису чекали дуже довгі місяці лікування та реабілітації. Спершу, пригадує, була впевнена: життя закінчилося. І коли навколо ходили люди — вона бачила все навколо інакше: що вони — пересуваються на своїх ногах, вона — лише в інвалідному візку.

Через погане самопочуття та моральний стан, перша зустріч у неї відбулася зі Спаркі - її старшою собакою, яка першою почала шукати тіла загиблих. Лариса пригадує: тоді вона переживала, чи зрозуміє собака, що перед нею — її напарниця?

«За той час, що ми не бачилися, мені робили переливання крові від 5 різних людей, я постійно приймала величезні дози антибіотиків — тобто явно в мене був не свій запах. Але коли Спаркі побачила і зрозуміла, що це таки я — лягла біля мого колісного крісла й постійно озиралася, чи я поруч. І це було боляче, бо я розуміла: зустріч з нею, оце полегшення — лише мить. А далі доведеться повертатися у пекло», — розповідає Лариса Борисенко.

Бешу ж привезли дещо пізніше — коли Лариса, як каже сама, «зовсім випала з життя».

«Бешу привезли, коли я зовсім „випала“ з життя, були навіть думки — „навіщо це все?“. І того дня мене понад годину вмовляли просто сісти в крісло. Я не знала, що буде зустріч із Бешею, і на вмовляння лише розверталася до стіни, накривалася ковдрою з головою. Мені донька напередодні привезла великого ведмедя в палату, і я сказала: „хочете когось покатати — катайте ведмедя“. В результаті мене силою посадили в крісло, замотали, вивезли — а там Беша. Завдяки цьому я ще кілька днів протрималася. Це було важливо — бо етап лікування був страшенно болючий. Я думала, що життя закінчилося», — розповідає кінологиня.

Після поранення почати працювати з собаками у пошуково-рятувальних місіях стало для Лариси ще одним випробуванням — кінологиня відчувала паніку, біль і страх. Проте ще більше усвідомлювала, що якщо не повернеться до місій — жити взагалі не зможе. Попри т. е. що на етапі реабілітації у неї кілька разів опускалися руки — коли біль і складнощі переважували бажання бути поруч зі своїми.

«Після поранення, у вересні 2023, мене вмовили поїхати на місію, але без собаки — щоб відчути, як я зможу ходити по траві, лісу. Десь я навіть пройшла сама 1,5 км, це було важко для мене в перші місяці, насамперед морально. Пам’ятаю, під час реабілітації я йшла майданчиком, якраз сутеніло. Я просто зачепилася за якусь травинку — і тоді чув весь район, як я кричала на цю траву. Я злякалася.

А потім з’явилася інша проблема — коли я повернулася додому, я боялася своїх собак і всіх, хто підходив надто близько до моїх ніг. Навіть лікарів — буквально тряслася… А собаки ж не питають, чи тобі болить — вони звикли скакати, бути поруч і підсідати інколи прямо на ноги. Тому на тренуваннях «Антарєсу» я ходила з палицею й навколо ніг обводила коло, кричала: «Тут мої ноги!». Тому почати працювати з собаками — своїми й чужими — було частиною реабілітації", — пригадує Лариса Борисенко.

Ще один важливий аспект, який Лариса намагалася тренувати навіть під час лікування — у візку — це відчуття запахів. Після поранення кінологиня боялася, що втратить тонке відчуття запахів. Проте страхи не справдилися — зокрема й через постійну практику. Наприклад, на прогулянці Лариса нюхала травинки, шерстинки, пилок і безліч квітів — усе, що було поруч. На сьогодні нюх кінологині у такому ж «прокачаному» стані - тож на місіях Ларисі часто зносять вигорені частинки й перепитують, чи це рештки людського тіла, чи випалений предмет.

«Зараз, коли кінологи не можуть зрозуміти, чи той фрагмент вони взяли — несуть його мені зі словами „Занюхай, воно?“. Бо для інших той фрагмент не матиме запаху або його перебиватиме запах згарища, наприклад. І деякі з решток справді були не тим, чим здавалося — наприклад, маринований горілий огірок нагадував шкіру, але я почула, що це не вона. В результаті в кінці пошукових робіт я перенюхала всю коробку: були справжні рештки, відібрані зі згарища, але між ними траплялися згорілі помідори, м’ясо курки тощо», — з посмішкою розповідає Лариса.

«Попона врятувала Бєшу від смерті — уламок не зміг прорізати кілька шарів тканини до її серця»: як амуніція рятує життя та здоров’я хвостатих пошуковців

Окрім розтяжок, мін і нерозірваних снарядів, які після себе лишають окупанти на місцях пошуку загиблих, справжня небезпека лишається для хвостатих пошуковців і на згарищах. Зокрема, лапи собак страждають першими — коли на ще гарячих руїнах шукають фрагменти тіл загиблих.

«Два роки тому ми не мали такої кількості захисної амуніції для наших собак, тих самих чобіток. Тому лапи Спаркі шиті-перешиті, і вона навіть мала травму — під час одного з пошуків я взагалі думала, що вся її пошукова місія після такого поранення припинена на все життя. На щастя, після операції все було нормально, і вона змогла продовжити роботу», — пригадує кінологиня.

Останній із перерахованих засобів захисту для собак, розповідає Лариса Борисенко, врятував життя її собаці Беші, коли сама кінологиня підірвалася на розтяжці. Тоді поруч із нею перебувала собака, і всі думали, що вона дивом вижила — тому що крім опіку лап вона нібито нічого не отримала. Однак на той момент на ній була кевларова попона. І коли Лариса нарешті змогла розбирати речі з того дня — на той момент пройшло кілька місяців після інциденту — вона побачила, що «кевларка» була прорізана в районі грудей Беші.

«Ми використовуємо кевларові попони (на сімох собак). І коли я отримала поранення — вона якраз була на Беші. Хоча собаку відразу ж після вибуху оглянули людські медики в Барвінково, не побачили нічого страшного (окрім обпеченої лапки). А вже коли речі оглядали ми — побачили, що кілька шарів кевларки в районі грудей розрізані, але кілька й вціліли. Ця попона врятувала їй життя, мабуть», — каже кінологиня.

Крім того, бус пошуковців «Антарєсу» станом на зараз адаптується для поїздок на місії з собаками — зокрема, там передбачене місце для собачих боксів, а також є відвід води, світло, вентиляція тощо. Є трап, щоб собаки заходили й не сковзалися.

Кінологиня Лариса Борисенко додає, що серед пошукових собак, які успішно знаходять і живих, і загиблих — не лише породисті, є й безпородні чи метиси. Однак щоб собака давала результат пошуку — все ж потрібно, аби вона мала гарну мотивацію та ген. І найлегше їх відслідкувати саме у її батьків (роду).

«Найкраще з собакою-пошуковцем починати займатися у віці двох-трьох місяців. Хоча зараз ми займаємося з собаками, які потрапили до нас п’ятимісячними цуциками — і вони дають гарний результат через хороші інстинкти й мотивацію. Але з шести місяців робити собаку пошуковцем дуже важко, вік уже не той.

Звісно, краще підібрати собаку з правильною генетикою — зараз ми навіть почали завозити їх з-за кордону, коли бачимо, що собака уже на старті буде з хорошими інстинктами, ментально сильна й стресостійка. Зараз прийшли цуценята у віці п’яти місяців, і ми їх взяли, бо вони мають хороші інстинкти та мотивацію", — розповідає кінологиня.

Лариса Борисенко додає, що в «Антарєсі» навчають собак відразу чотирма лапками стояти на одній цеглині й тримати рівновагу — бо на завалах важливо мати баланс і не падати. Рідко коли вони працюють на місцях, які забезпечують комфортне пересування, тож собак треба навчати пересуватися по уламках і завалах у будь-яких умовах. Тим паче від того, наскільки впевнено собака себе почуває на конструкціях, залежить результат.

«У нас навіть була собака, яку ми підіймали на мотузках на сходи на спеціальному спорядженні. Тобто ми робимо так, щоб собака кайфувала від того, чим займається», — каже кінолог.

Рік тому, 14 січня, російська ракета Х-22 влучила в багатоповерховий будинок у Дніпрі. 22 години собаки «Антарєсу» давали позначки про те, що знайшли загиблу людину чи фрагменти тіл. Жодної живої людини на локаціях залучення собак не було знайдено. Того дня росія вбила 46 людей.

За словами Лариси Борисенко, як би кошмарно не звучало, проте кожен виїзд для собак-пошуковців — це весела подорож із цікавою грою, купою позитивних моментів. Проте інколи психіка собак не сприймає смерть і її запахи — і навіть даючи хороший пошуковий результат на тренуваннях. під час реальної місії вона пройде повз труп чи фрагменти тіла.

«Якщо ми на старті маємо сильну собаку — далі працюємо над багатьма моментами, щоб вона правильно себе поводила у різних ситуаціях. Бо до вибуху поруч ніхто з нас не готовий, і собаки — також. До шуму, коли навколо працює важка техніка — теж, бо бувають надто шумні й некомфортні умови роботи. Але собака має впоратися з емоціями й дискомфортом.

І ще є момент: коли ми готуємо собаку до пошуку тіл, ми думаємо, що вона вийде в реал і спрацює на всі 100%. Але якщо собака слабка ментально — вона або злякається, або пройде повз тіло, бо смерті бояться всі - і людини, й тварини. У нашій програмі були собаки, які чудово працювали на ящиках і закладках, але коли виходили в реал — їхня ментальність не сприймала смерть. Таких собак ми прибирали з тренувань, бо не можемо розраховувати на тих, які можуть не спрацювати. Тому що ми виходимо на реальні пошуки й повинні бути впевнені, що не пропустили під час пошуку нічого", — каже кінологиня.