«Ми проти волі граємо в «руську рулетку»: краматорчанка про роль бізнесу для міста, параліч під час нальотів і надію, яка тримає під обстрілами

У той день через атаку центра міста загинули шестеро людей, ще 13 отримали каліцтва та важкі поранення. Страх після побаченого зник лише на початку липня, кілька днів тому. Відтоді обстріли не порідшали: з кожним днем окупанти атакують центр міста та його околиці, практично щодня вбивають або калічать мешканців міста у власних домівках. До лінії фронту лишається менш як 13 кілометрів.

Однак із великою ймовірністю «Гараж» — чи не єдине місце в Краматорську, де відвідувачів щодня до трагічної дати зустрічали у спідниці. Навіть взимку, коли температура опускалася до -20°, Ольга Мальва приходила на роботу у капронових колготах та сукнях. Жінка жартує, що це її призвання — бути гарною і жіночною, особливо коли навколо — війна і прильоти. Щоправда, після пережитого у травні «ресурсу» бути жіночною не було. Ольга була втомленою, засмученою, часто плакала і боялася місця, де раніше сиділа з подругами. Зараз краматорчанка повертається до колишнього гардеробу.

«Іноді думаєш: „А якщо мене вб'є, я впаду, а спідниця задереться чи щось буде видно? Я ж маю бути гарна, не розхристана“. Тому все повинно бути зручне… Зручне, щоб померти. Але так, я сміюся, що я — жінка з великої літери. Штани — це не моє, я не люблю їх. Надягаю зовсім вимушено, як сьогодні — коли просплю. У них я ледь дохожу день. У платтячках і спідничках мені зручніше», — розповідає Мальва.

Поки Ольга заповнює документацію й чистить кавомашину, на вулиці лунають вибухи: три прильоти неподалік центру. На них вона майже не звертає увагу. Хоча після побаченого і почутого 5 травня вже не так легковажно ставиться до обстрілів.

«Коли воно летить, я паралізуюся на декілька секунд. Але такого страху смерті вже давно немає, принаймні в мене. Думаєш тільки про одне: якщо прилетіло, щоб одразу (ред. — вбило). Але інстинкти все одно працюють: десь щось летить, десь приліт — і все всередині стискається. Я понад місяць не могла вийти на вулицю, посидіти за столиком. Хотілося швидше зайти всередину, тут я відчуваю себе в безпеці… Тут хіба що завалить, якщо прилетить просто по нас», — каже жінка.

«Я завжди знала, що по нас прилетить»

До літніх терас Оля Мальва тепер ставиться з пересторогою: боїться, що окупанти цілеспрямовано битимуть по людних містах, щоб «витравлювати» людей з міста. Або ж просто їх вбивати.

«Я завжди знала, що рано чи пізно по нас щось прилетить. Але раніше „Гараж“ був в іншому приміщенні, з панорамними вікнами, де взагалі не було де сховатися. Уявляла, як вони розіб'ються і те скло фаршмак із нас зробить. Але коли обираєш лишитися у прифронтовому місті, вважай, свою долю обрав. Це може трапитися в автобусі, в машині, під час походу в магазин — їсти ж потрібно. Це може трапитися завжди. Нас змусили навмисно грати в цю „російську рулетку“, а ми у Краматорську стоїмо біля цього столу, де дуло… І граємо», — каже жінка.

Про виїзд Ольга не думає. Переконана, що в Краматорську мусить хтось лишитися, щоб забезпечити життя міста: пекти хліб, лікувати людей, обіймати згорьованих відвідувачів, які приходять по каву. Місто спустіло останні пів року, але тут досі лишаються тисячі людей старшого віку й захисники.

«Я дивуюся, коли везуть дитинку у візочку. На це боляче дивитися, бо за дітей відповідальність несуть батьки. І ти не маєш права ризикувати дитиною. Такі люди повинні виїхати. Але це поодинокі випадки, зараз усе менше сімей із маленькими дітьми, бо прильоти ближче, вони стали жахливіші», — розповідає Мальва.

Щоб трохи розрадити себе та друзів, Мальва пише дорослі казки та вірші. Поки що не наважується видавати збірку, хоча матеріалу (казок на кшталт братів Грімм із дорослими сенсами та «смачними» цитатами) уже достатньо.

«Спершу я була дитиною Краматорська, тепер він — моя дитина, про яку треба піклуватися»

У Краматорську Ольга Мальва живе з дитинства. Народилася в росії, у місті Арсеньєв на далекому сході. Батько був військовим, доводилося переїжджати. До того Україну вона уявляла раєм, бо жила в умовах постійних снігів і морозів.

«Нам бабуся з Краматорська присилала посилки у дерев’яних ящиках. Відкриваєш, а вони засипані соняшниковим насінням, щоб нічого не побилося. У нього руку запускаєш і дістаєш отакенне червоне яблуко. І я питала: „Ма, а правда, що в Україні отаке росте?“. А вона відповідала: „А ще полуниця, малина, абрикоси, груші, черешні, вишні, аґрус“. І я уявляла собі, що Україна — це рай. Коли приїхала сюди з батьками, побачила, що це справді так», — посміхається жінка.

Після того, як Ольга вивчилась у краматорській школі, поїхала у Київ. Для неї Краматорськ був замалий, пригадує жінка. І лише з 2014 року зрозуміла, наскільки любить своє місто.

«Коли у 2014 році окупанти ходили вулицями й били по хвіртках прикладами автоматів, зрозуміла: я — дитина Краматорська. А коли почалася повномасштабна війна, я навпаки подумала, що вже не дитина Краматорська. Тепер Краматорськ став дитиною, а я — наче мати, повинна захищати свою дитину. І так живу всю війну: що можу зробити для перемоги як проста звичайна жінка — все роблю», — розповідає Мальва.

Коли Ольга каже про жертви задля Донеччини, скромно пригадує один зі зборів. Тоді вона три місяці їла самі макарони й сама купила дрона на «зекономлені» гроші для 109 бригади ТрО.

«Той дрон спалив „буханку“, в якій було п’ять свиномордих. І я схудла, одні плюси. А колись підійшла жіночка і дала 5 тисяч гривень „від Ізраїлю“. Я додала своїх, ми купили антену хлопцям», — пригадує Мальва.

Крім зборів, Ольга стає донором крові кожні два місяці. Бідкається, що гемоглобін часто опускається, тому не може здавати її частіше.

«Приходжу на пункт переливання, а я там одна. Дуже рідко хтось ще буває. Навіть військові бувають, а цивільні - ні. Тому йдеш, йдеш, йдеш знову. Кожен раз думаю: мабуть, уже все, досить. Минає якийсь час — і все одно йду. Поки буде війна, доти це робитиму», — каже краматорчанка.

Ольга Мальва переконана: останньою краплею, після чого їй доведеться їхати з Краматорська, стане втрата улюбленої справи — роботи. Хоча на території будинку є город, поруч — «банда» підопічних котів та собак. Каже, без діла вона не залишиться. Але каже, що досі вірить у диво — що окупанти не знищать і не захоплять її місто.

«Ми ж у 2014 році могли розділити долю Донецька. Але сталося диво — не будемо уточнювати яке, бо не знаємо до кінця всіх деталей — диво відбулося. Кацапи відійшли, і ми залишилися Україною. Ми з 2014 року рвонули вперед, розвивалися. Побудували свої кращі життя тут, хоч війна буде поруч. Раптом і зараз так вдасться?» — сподівається жінка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Як лікар, я розумію, що путін — хвора людина»: донецький травматолог Климовицький про те, як медики двічі не зрадили Україну