«Як лікар, я розумію, що путін — хвора людина»: донецький травматолог Климовицький про те, як медики двічі не зрадили Україну

У радянські роки донецька обласна травматологія була приречена стати провідною у цій галузі: високий травматизм на шахтах регіону іще у 1970−1980-ті роки забезпечував медиків досвідом, якого не було у решти українських травматологів. Наприклад, через постійні аварії на шахтах, Донецьк мав унікальний досвід сортування хворих при масових надзвичайних ситуаціях.

А Донецький медінститут вважали одним із найсильніших у СРСР протягом п’яти років поспіль. У цей період обласна травматологія функціонувала як унікальне науково-лікувально-педагогічне об'єднання. Спеціалізація була обширною: від синдромів тривалого здавлювання, розтрощених кінцівок і тяжких опіків у поєднанні з переломами — до лікування вроджених патологій та дитячого травматизму.

У той момент лікарню очолив Володимир Климовицький, який на власні очі бачив ранні експерименти з телемедициною. Тоді це було у формі телефонних переказів — медики дізнавалися, у якому стані постраждалі шахтарі, щоб хірурги встигнули підготувати операційні до втручання. Але у 80-х роках лікарня перебувала в застої, старе керівництво не могло управляти. Тоді виникла нова революційна ситуація.

«Хворих із нашої лікарні вивозили, бо методи лікування були застарілими. Молоді лікарі, яким було по 25 років, піднялися й вирішили обрати нове керівництво. Обрали мене. Головним лікарем я став у 37 років і очолював заклад 35 років», — пригадує у розмові з «Вчасно» Володимир Климовицький, науковець, ексочільник Донецької обласної травматології.

Тоді він і подумати не міг, що йому прийдеться двічі рятувати лікарню від війни та відновлювати все з нуля, що він втратить свій дім у рідному Донецьку і не зможе повернутися туди. Але все це не зламає його…

Ми зустрілися з Володимиром Гарійовичем у Кропивницькому, де сьогодні вдруге відновлює свою роботу Донецька обласна травматологія після евакуації з Лиману. У кабінеті лікаря серед купи сувенирів символи, що близькі кожному донеччанину — стела Донецької області, «Донбас-Арена», на стінах фото приміщень лікарні у Донецьку, який з 2014 року окупований росіянами.

Як донецька клініка отримала унікальний досвід і всеукраїнську славу

Ексочільник лікарні пригадує, що будівля Донецької обласної травматології проєктувалася й будувалася спеціально під неї. Заклад у центрі Донецька (тоді місто мало назву Сталіно) розташували на 6 гектарах землі й зробили пам’яткою архітектури. Там же з’явилося бомбосховище з вентиляцією, а в підвалі облаштували підземний госпіталь, щоб оперувати нетранспортабельних пацієнтів у випадку надзвичайної ситуації.

Лікарня почала працювати у 1953 році. А у 1956-му, враховуючи велику кількість пацієнтів та напрацьованого матеріалу, там вирішили створити Інститут травматології та ортопедії, куди приїхали працювати вчені з Харкова, Київа та інших міст.

Згодом з’явилися дві кафедри — студентська та кафедра вдосконалення лікарів. Так у Донецьку створили перше науково-лікувально-педагогічне об'єднання (те, що зараз називають університетською клінікою).

«Ми відкрили власну вчену раду із захисту докторських дисертацій, випускали журнал „Травма“, який існує й зараз і входить до переліку ВАК та „Scopus“. На момент мирного неба в нашому закладі була тисяча співробітників, 420 ліжок (320 — у лікарні, ще 100 — в інституті травматології, ліжка в якому з’явилися у 2000 році). Щороку на березі Азовського моря ми проводили конференцію „Азовські зустрічі“, яка збирала 500−600 травматологів з усієї країни. У нас працювало 40 кандидатів і 19 докторів медичних наук. Це була найсильніша лікувальна установа в галузі травматології та ортопедії в Україні», — пригадує досягнення на базі травматології Климовицький.

З 1996 року протягом 15 років активно розвивалася співпраця з медиками з США.

«Разом з американцями ми створили перший навчальний центр з надання першої допомоги в екстремальних ситуаціях. Вони поставили обладнання, наші хлопці пройшли курси в США. Ще тоді ми першими в Україні впровадили систему парамедиків, тобто працівники без повної медичної освіти змогли рятувати життя в дорозі та інтубувати пацієнтів. На нашій базі курси пройшли навіть водії швидкої допомоги та гірничорятувальники», — розповідає Климовицький.

Крім того, у Донецькій обласній травматологічній лікарні, першій в Україні, впровадили роботу психологів при політравмах через велику кількість аварій на шахтах.

«Нам потрібен був психолог, щоб знімати тривогу й страх пацієнта. Крім того, я підгледів в Америці мультидисциплінарний підхід і ввів у нас залучення психолога, логопеда, дефектолога, масажиста та спеціаліста з ЛФК», — пояснює ексголова лікарні.

У 2012 році під час Євро-2012 з футболу Донецька обласна травматологічна лікарня забезпечувала надання допомоги відпочивальникам і спортсменам, тож напередодні у медзакладі зробили капітальний ремонт та закупили спеціалізоване обладнання — зокрема, перший в Україні апарат МРТ на 1,5 Тесли. Тоді лікарня перебувала на піку свого розвитку. І хоч медики готувалися до найгіршого, переважну кількість травмованих пацієнтів-уболівальників складали іноземці та українці з побутовим чи «алкогольно-емоційним характером».

Перед 2014 роком лікарня мала будувати новий сучасний корпус, оскільки старі палати були розраховані на 5−6 хворих. Пацієнти ж хотіли більшого комфорту. Але росія напала на Україну, тож усі плани були скасовані.

Окупація Донецька: як росіяни почали відбирати перспективи лікарні й внесли головного лікаря у перелік ворогів

Володимир Климовицький пригадує, що навесні 2014 року, коли російські терористи почали приховану окупацію Донецька, його найбільше обурило захоплення Кримського півострову. Він навіть хотів вступати у «Правий сектор». Але довелося діяти швидше та інакше, оскільки щупальці «зелених чоловічків» потягнулися й до обласної травматології.

«Під час ранкового рапорту, де я як директор інституту та головний керівник приймав доповідь про чергування, один лікар сказав: „Наші російські брати доставили нам гуманітарну допомогу“. Я запитав, кого він називає братами — тих людей, які пішли на нас війною? І сказав, що якби у мене була можливість натиснути ядерну кнопку й відправити ракету на росію, я б натиснув. Це розійшлося, і тоді мене оголосили ворогом „днр“. Я потрапив до списку зі 140 людей. А той лікар згодом став міністром охорони здоров’я „днр“. Багато медиків, навіть вихідці з Хмельницької області, лишилися там. Хоча багато донецьких виїхали звідти», — пригадує лікар.

Крім того, коли у липні-серпні бойовики повністю заблокували роботу українського казначейства, реєстрів та великих банків, державна система України перестала функціонувати в Донецьку. Керівники лікарень більше не могли офіційно платити зарплати чи закуповувати медикаменти через український бюджет.

Це був час, коли кожен донеччанин повинен був зробити вибір — залишитися з проросійськими бойовиками та підтримати окупантів, які прийшли руйнувати, вбивати та нищити, або бути вірними Україні. Родина Климовицьких не вагалася з цим вибором.

Але й евакуйовуватись, будучи проголошеним ворогом окупантів, тоді було дуже ризиковано. Терористи забирали «на підвал» і за більш нейтральні висловлювання, тож виїзд Климовицьких із Донецька був вкрай оперативним. Забрати з лікарняного обладнання не вдалося абсолютно нічого — лише статут підприємства. Це єдиний «донецький спадок» лікарні, якій довелося релокуватися.

Приміщення та обладання обласної травматології залишилися під контролем окупантів.

Евакуація у Лиман та дзвінки з окупованого Донецька від тих, хто обрав росіян

«Ми єдина лікарня Донецької області, яка не просто переїхала, а реально почала працювати. Бо інші обласні заклади просто створювалися на базі міських лікарень, які переводили на обласний бюджет. А коли я приїхав у Лиман, навіть жодного лікаря, нікого не було. Ми зареєструвалися, замість 320 ліжкових місць зробили 60, склали кошторис. Я їздив машиною й шукав по області, хто пустить нас в оренду, але нас ніхто не хотів приймати. Боялися кваліфікованих лікарів-конкурентів», — згадує Володимир Гарійович.

На той момент у Лимані ліквідовували залізничну лікарню, тож її корпуси стояли порожніми. Міський голова віддав ті приміщення евакуйованому медзакладу. Тоді ж їх запросив і міський голова Бахмута, проте рішення про релокацію в Лиман уже було ухвалене, обладнання почали закуповувати з нуля.

А в Донецьку медзаклад продовжував функціонувати. Росіяни викреслили 35 років керівництва та досягнення Володимира Климовицького Донецькою обласною травматологією — про нього не згадують у статтях про історію цієї лікарні та розвиток медицини. Але окупанти не змогли знищити абсолютно все про талановитого хірурга та науковця Климовицького.

«Там зараз працюють мої учні, з якими я не спілкуюся. Руські хотіли зняти мій портрет зі стіни, бо я ж ворог, але один з учнів завадив. І на території лишається пам’ятник чоловіку, який вилікувався і ламає милиці, де вибито: „автор ідеї - головний лікар Климовицький“. Цього окупанти не можуть позбутися», — зауважує ексочільник лікарні.

Лікар наголошує: росія вкрала всі приміщення та обладнання травматології, але якість послуг значно упала. У той самий період йому продовжували телефонувати його колишні підлеглі - ті самі лікарі, яких він навчав.

«Телефонує один із моїх колишніх співробітників, лікар, і питає: „Володимире Гарієвич, мені запропонували працювати міністром охорони здоров’я днр. Що скажете, мені погоджуватися чи ні?“. Я взагалі не соображаю, чого він телефонує, дурниці якісь. Ну, я його й послав», — знизує плечима травматолог.

У «лиманський період» травматологія відновилася: спочатку проукраїнські медики, яких «збирали» по всій Україні, орендували квартири у місті. Потім почали адаптуватися й незадовго до повномасштабного вторгнення частина медперсоналу зважилися придбати житло.

«Нам віддавали корпус поліклініки під великий стаціонар, уже готували кошти на ремонт. Я особисто проводив по 500 операцій з ендопротезування на рік. Працювала нейрохірургія, купили мікроскоп, артроскопічну стійку (їх лише три в країні було, одна — у нас в Лимані). Мали свої КТ та МРТ. Уже так добре стояли на ногах… І тут знову все почалося», — каже Володимир Климовицький.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВІДЕО. «В руках був лише статут підприємства»: як донецькі травматологи відродили обласну лікарню в Лимані

Друга евакуація: початок нової історії лікарні у Кропивницькому

Після початку повномасштбного вторгнення рф в Україну у лютому 2022 року події розвивалися дуже швидко, Лиман зазнавав ударів зі сторони окупантів. У квітні рф обстріляла травматологію. Через пряме влучення снарядів у лікарні почалася пожежа, також постраждали житлові будинки по сусідству. На щастя ніхто з лікарів тоді не постраждав.

Вже через 2,5 місяці у травні Лиман був окупований росіянами. Колектив Донецької обласної травматології без сумнівів знову обрав Україну та виїхав з міста. Для багатьох медиків це була друга евакуція і друга втрата житла та роботи. І хоча у жовтні Лиман був звільнений — повертатися було нікуди, адже місто було занадто зруйноване, а лінія фронту опинилися зовсім поряд.

Спільна втрата об'єднала медиків: частина лиманців свого часу була проти, аби в їх місто заїжджали донецькі травматологи. Але чотири роки тому вже самі опинилися на їх місці.

Донецьким травматологам знову довелося відновлювати все практично з нуля. Цього разу лікарня переїхала у місто Кропивницький. Починати усе в новому місці після пережитого — надважко, запевняє Володимир Климовицький. Проте разом їх тримає те, що увесь кістяк колективу, який став родиною за ці роки, зберігся.

«По-перше, ми праві. По-друге, зі мною сім'я — діти, онуки, всі поруч. Мої друзі теж тут. І колектив. Я себе тут почуваю, як удома, бо оточення рідне. І я вірю, що все буде нормально. Це важко, складно, є політичні й економічні нюанси, але деокупація наших міст прийде. А поки що, як лікар, я розумію, що путін — це хвора людина, ідіот. Він хворий на сказ, ще й загнаний тепер у кут. Тож поки що це найстрашніший звір», — зауважує лікар-травматолог із Донецька.

Сьогодні 73-річний Володимир Климовицький досі оперує та рятує життя пацієнтам разом з колегами-переселенцями. До них ідуть з усіх міст України, адже довіряють та знають про «золоті руки» хірургів та високий професіоналізм медиків ще з часів розвитку лікарні у Донецьку. Війна, втрати та подвійна евакуація не зламала цих лікарів.

Наразі донеччани та лиманці будують нове життя та розвивають медицину у Кропивницькому. Це черговий важкий виклик для них, але ніхто не готовий скласти руки.

Про те, як лікарі Донецької обласної травматології працюють у Кропивницькому та як облаштовують там життя, читайте у наступних матеріалах редакцї «Вчасно».