«Татко обіймає тебе синьо-жовтим прапором»: спогади про полеглого Героя Олега Скибика

Завжди був творчою людиною, писав вірші та вигадував казки

Дружина Олега ніжно називає його Олежиком. Розповідає, що чоловік завжди був творчою людиною, писав вірші, значна частина була присвячена дружині Олі. У воїна була добре розвинена фантазія, він на ходу міг придумувати казки.

«Наприклад, сідав біля дітей і розповідав якусь вигадану історію. Питав, яку казочку Софійка хоче почути, вона відповідала, а він одразу і вигадував. У нього також була ідея написати книгу, вже встиг написати половину, але не закінчив, бо почалась війна. Книга мала бути з прихованим християнським мотивом, тобто у цьому був сенс. Тоді не хотів розповідати мені нічого конкретного, про що має бути розповідь, бо планував, аби я сама це все прочитала пізніше. Також дуже любив дітей, завжди знаходив з ними спільну мову. Але не дуже маленьких, він їх спочатку трохи боявся, поки не народилася Софійка», — сміється Оля.

Олег жартував, що коли діти стануть старшими, і до них прийдуть гратися друзі, то ці друзі будуть проситися гратися чи гуляти не з дітьми, а з Олегом.

Оля розповідає, що вони з чоловіком планували, що колись придбають власний будинок, а в старості, коли діти виростуть та одружаться, будуть сидіти на кріслах-гойдалках із великим товстим рудим котом, і Олег кричатиме на сусідських дітей. Не тому, що злий, а по приколу, він хотів трохи побути цим дідом-буркотуном.

«У нас була гарна традиція. Щонеділі Олег готував сніданки. Він не дуже вмів готувати, але майже кожного разу дуже старався, сидів в інтернеті, переглядав рецепти різних страв, потім зранку йшов за продуктами, і готував. І завжди було смачно», — згадує дружина військового.

Красень з голлівудською посмішкою та великим серцем

Оля розповідає, що Олег був дуже красивим. Дівчина пригадує, що іноді казала — у неї чоловік це красень з голлівудською посмішкою. А ще в нього була дивна прихильність до безхатченків. Він часто міг до них підійти, і говорити з ними, щось купити. Запитував, як сталося, що вони опинилися на вулиці, чи потрібна їм допомога.

«Мені було дуже дивно, що він таке робить. Але Олег не бачив перешкод чи проблем, аби підійти до такої людини. Він завжди був готовий підходити. Зазвичай, ці люди казали, що їм нічого не треба, але він часто міг придбати їм їжу чи просто побалакати з ними».

Повістка Олегові прийшла 24 лютого об 11 ранку. Кілька днів він ще був у Яворові на полігоні. Приблизно 28 лютого його бригаду відправили на передову.

«Раніше Олег лише служив в армії, тому він не мав потрапити в першу хвилю мобілізації. Коли він вже мав їхати, ми спілкувалися, ми дізналися, що усе зі спорядження в нього є, окрім бронежилета. Нічого не просив, але ми через знайомих знайшли жінку, яка мала вдома і бронежилет і пластини вдома. Тоді вона безкоштовно віддала нам цю амуніцію», — розповідає подруга воїна Олена Вавринюк.

Герой, який робив усе тихо, але дуже багато

Ольга роздумує, що зараз часто ми говоримо про тих Героїв, дії яких зафіксовані. Але Олег був тим Героєм, який робив усе тихо, однак дуже багато.

За словами жінки, вона завжди почувалася біля нього захищеною. Він намагався труднощі та проблеми брати на себе та трохи відгороджувати її від них. Разом із тим, із чоловіком було дуже легко і весело, радісні історії для подружжя були як буденність.

Навіть на війні Скибик теж жартував. Оля згадує, що дуже тішилась тому, що він зберігає почуття гумору.

«Тоді я казала йому: Олеже, я так тішуся, що ти зберігаєш в собі цю радість. Що тебе не переповнює ця злоба. Насправді на його позиції було дуже складно. 24 лютого йому прийшла повістка і він одразу пішов разом із моїм братом. Їх одразу кинули в найгарячішу точку».

Коли Олег до мене дзвонив, то казав «Олюсь, помолися, будь ласка, за померлих і за їхні душі»

Їхня позиція була єдиною, яка вистояла. Підрозділ опинився майже в повному оточенні, відповідно, зв’язку з військовими жодного не було. Командування теж думало, що хлопці не виживуть. До деяких родичів вже дзвонили і повідомляли, що їхні рідні загинули, але насправді хлопці стояли далі.

«Ми молилися разом, але я ніколи не бачила, щоб він там якось сам дуже молився. Однак я знала, що він це робить. Може він не хотів, щоб я це не бачила. Але вже навіть коли він був на війні, то у них часто були втрати. Тому коли Олег до мене дзвонив, то казав „Олюсь, помолися, будь ласка, за померлих і за їхні душі“. Якщо були важкі поранення, то теж просив, аби ми молилися за них. Адже цих поранених було важко евакуювати, хлопці були в оточенні», — пояснює дружина.

Оля розповідає, що кожного дня військові робили неможливе, аби втримати позицію, де були. До них не могли нічого довезти, тому не мали води, пили з калюж, не кажучи про їжу. Але чоловік ніколи не скаржився. Ніколи не казав, що йому щось не подобається чи його щось болить. Просто казав, що все буде добре. Оля згадує, що у нього завжди була ця віра, що в результаті все буде добре.

«У мене було тільки кілька разів, коли я могла з ним поговорити. Під час однієї з розмов, тоді якраз з’явилися новини про Бучу та Ірпінь, я кажу йому: помстіться там за них. А він відповідає, що новин не бачив, але не відчуває ненависті до окупантів. Каже, що стоїть впритул до них, вони його обстрілюють з різних боків. Каже, що я тут є, бо мушу тут бути. Але я б не хотів навіть ворогу того, що ми робимо тут. Олег був християнином і ми запитували, чи не зневірився він. А він відповідав, що тут він навіть ближче до Бога, ніж за все своє життя», — додає подруга Олега Олена.

5 поранених ще повернулися, аби витягнути тих 5 загиблих, які лишилися під завалами

«Раніше ми не могли йому нічого передати, бо Олег був у такій точці, куди не ніхто не їхав. Ми знайшли волонтера, який їздив до військових і возив їм передачі. Це людина, яка раніше пролазила під кулями. Тоді ми з Олею склали йому рюкзак. Вона одяг купила, я амуніцію. Після того поїхали передавати рюкзак.

В той самий день, коли я повернулася додому, мені зателефонував наш спільний друг, сказав, що маємо погану новину. Олег загинув у Катеринівці. Їх було 10 в бліндажі, 5 людей одразу загинуло, а 5 поранило. Тоді тих 5 поранених ще повернулися, аби витягнути тих 5, які лишилися під завалами", — каже Олена Вавринюк.

Ялинка на могилі воїна

В грудні дружина загиблого та її мама встановили на могилі Скибика ялинку. Оля пояснює, що у неї був старший брат Василь, але він помер, коли йому було два тижні.

«Його поховали в селі. Мої мама з татом часто в часи мого дитинства, коли ми приїжджали до села, взимку ставили на могилу маленьку ялинку. Я це собі запам’ятала, і це мені відклалось в пам’яті як щось особливе. Тому, мабуть, через це я теж вирішила поставити Олежикові на могилі ялинку. Про це я розповіла мамі Олега, вона погодилась, що це хороша ідея».

Дружина Олега та його мама придбали іграшки, хотіли, щоб це були білі янголи і голуби. Оля каже — вірить що Господь прийняв Олега до себе, і вони зараз разом.

«Татко обіймає тебе синьо-жовтим прапором»

«Одного разу, коли ми з донькою приїхали до могили Олежика, там був встановлений синьо-жовтий прапор. Софійка стояла біля того прапора, а я кажу: „Дивись, це татко тебе цим прапором обіймає!“. І в той момент вітер справді так подув і ніби пригорнув Софійку. Дитина, тоді завмерла і навіть не хотіла рухатися. Вона дуже чекала татка. Засинала з татовою фотографією. Ще досі так робить, адже вона маленька і досі не розуміє, куди дівся її батько. Я стараюся їй розказувати, що тато вже на небі, але він є і біля нас, ми просто його не бачимо».

Олег Скибик загинув біля Попасної 24 квітня у свято Великодня. Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Без батька залишилося двоє маленьких діток, Софія та Артур, без чоловіка — любляча дружина, та без сина — мама.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!