«Моє життя, як і життя більшості жителів Донбасу, росія ламає вже вдруге», - історія героїні фільму «Земля блакитна, наче апельсин» Мирослави Трофімчук з Красногорівки

Мирославі 21 рік і їй дуже важко говорити та згадувати про початок війни у 2014 році. Відгуки жахів війни та вибухів вже встигли залишити свій слід у пам’яті дівчини. Також вона вважає, що ми як громадяни недостатньо говорили про війну та недостатньо виносили її у медіапростір. Хоча в 2018 році дівчина переїхала до мирного Києва та почала вчитись на оператора кіно і телебачення у Київському національному університеті культури і мистецтв, війну всередині себе вона таки не відпустила.

“Салюти та петарди у столиці України змушували мою кров холонути. Тому я напевно ніколи не зможу дати відповідь на питання про існування мирного життя, бо війна зтерла більшість спогадів”, - згадує дівчина.

Хвилювалась більше не за себе чи за сім’ю, а за людей, які не знають, що таке війна

У лютому  у Литві була прем’єра документального фільму  режисера Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», героями якого і стала родина Мирослави. Мама разом із дітьми переїхала до Києва за тиждень до повномасштабного вторгнення. Загострення на лінії фронту розпочалось за певний час, і знаходитись там було дуже небезпечно. У місті вже не було електрики та води, а приготувати їжу було майже неможливо. Мирослава, проживаючи у столиці вже готувалась до війни й відчувала її невідворотність.

“На той момент я та більшість моїх друзів киян вже готували тривожні рюкзаки. Кожного дня ми говорили з друзями про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Все стало зрозуміло, коли Росія визнала незалежність так званих «ДНР/ЛНР», і для мене це був ще один переломний момент”, - розповідає Мирослава.

Не дивлячись на все, Мирослава не втрачає сподівань повернутись в рідний український Донецьк та постояти із державним прапором на площі, що є її найбільшою мрією. 

В ніч проти 24-го лютого дівчина прокинулась від внутрішньої тривоги, а коли увімкнула інтернет, то побачила страшні новини про початок війни. Всі останні дні, коли Мирослава разом із родиною гуляла мирним Києвом та насолоджувалась кожним моментом, завершились, тому що війна почалася по всій території України:

“Понад усе в той момент я хвилювалась не за себе чи за свою сім’ю, а за людей, які не знають, що таке війна, які через паніку можуть діяти не так, і нести загрозу в першу чергу собі. Пульс у мене був 140, я не знала що робити, і вже через декілька секунд я почула знайомий мені звук і на жаль, це був не звук будильника, щоб прокинутись і зрозуміти, що це все не сон”, - розказує дівчина.

Перший день війни пройшов на телефонних дзвінках родичам та постійного читання новин, а евакуюватись кудись подалі Мирославі дуже не хотілось. Проте із-за маленьких дітей родині треба було залишити Україну, бо їх безпека була важливішою. 

В телефонному режимі із родиною зв’язувався сопродюсер фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Гендре Жекітце, щоб обговорити план евакуації у Європу. Мамина сестра, тітка Оля, залишилась у Красногорівці й певний час не хотіла полишати місто, мотивуючи це небажанням кидати своє майно.

У нас не було на чому можна було спати у метро, взяли лише 2 ковдри на 8 людей

Перші дні у Києві родина ховалась від авіаударів та ракетних обстрілів у метро, де приходилось навіть і ночувати.

“У нас не було на чому можна було спати у метро, взяли лише 2 ковдри на 8 людей. Хоча я так і не змогла заснути, я бачила людей довкола, які постійно плачуть, а чоловіки тихенько пили, аби якось заспокоїтись. У кожного в очах можна було побачити страх і біль. Хотілося якось допомогти людям, але як саме —  я не знала. Хвилини були як години, не хотілося ні їсти, ні пити, ні спати. Хотілось тільки побачити сонце, і дуже сильно кричати, бо моє життя, як і життя більшості жителів Донбасу, російська агресія ламає вже другий раз”, - із сумом пригадує Мирослава.

Всю дорогу ми зазвичай мовчали, це не була для нас подорож

Вже через декілька днів Мирослава перерахувала гроші на потреби військових, і в цей же день родина поїхала на евакуаційний потяг до Львова. До потяга родині допоміг дістатись монтажер фільму, який став для них дуже гарним другом. 

На самому вокзалі людей було дуже багато, а в плацкарті їхало аж 17 людей. Під час поїздки Мирослава думала не за речі, які майже не вдалося взяти із собою, а за таких же українців, які кожний момент втрачали свої життя та про міста, які знищувались російськими ракетами та бомбами. Приїхавши до Львова, дівчина зустріла свій крайній український світанок.

“Наступного ранку ми вже поїхали у Польщу, а через тиждень ми вже були у Литві. Всю дорогу ми зазвичай мовчали, це не була для нас подорож. Не дивлячись на війну, ми намагаємося продовжувати жити буденним життям у Вільнюсі”, - розказує Мирослава.

Ми йшли співали гімн — і у мене страшенно тремтіли руки і колінки

У самій Литві родина Трофимчуків не могла знайти в себе сили на прогулянки у лісі, поряд із яким вони жили, бо майже весь час витрачали на перечитування новин та дзвінки знайомим та родичам в Україну. Через певний час родина закріпилась у столиці Литви, з чим допоміг сопродюсер фільму Гендре Жекітце.

Діти почали вивчати тутешню мову та пішли у місцеву школу, а Мирослава вступила на 2 місяці у литовську академію та встигла попрацювати на трьох проєктах.

На початку це була неважка робота, коли треба було щось принести або переставити у камерному департаменті. А от в останньому проєкті Мирослава працювала відеоасистентом, відповідала за монітори на знімальному майданчику і змогла отримати важливий для себе досвід.

Дуже скоро до родини змогла приєднатись сестра мами, тітка Оля із Красногорівки і тому наразі всі у зборі. У Литві Мирослава змогла знайти нових друзів, з якими встигла прийняти участь у акціях на підтримку України.

“Перша - на підтримку Маріуполя/Азовсталі біля посольства Турції. Друга була на підтримку всієї України і пройшла у центрі Вільнюса. Ми йшли кричали лозунги, співали гімн, у мене тоді страшенно тремтіли руки і колінки, але понад усе мене окутувала гордість і любов за свою Україну. На акції були українці, литовці, білоруси, які також кричали про свою незалежність. У Литві є дорожній знак До Києва  - 779 км, а до Мінська, який окупований Москвою - ....км”, - розказує дівчина. 

Мирославі не пощастило зустріти у Литві росіян, які змогли вступити із нею у конфлікт. Біля посольства Росії дві жінки висловлювали своє незадоволення назвою вулиці “Героїв України”, а також великої кількості білбордів про російський військовий корабель та образливі плакати про Путіна. 

Інша жінка та чоловік намагались продовжувати ображати Мирославу та родину, заявляти про міфічний фашизм в Україні і намагались звернутись за захистом до поліціянта, який був поряд. Проте палкий спіч росіян завершився після питання дівчини “А чому ви не у Росії?”. Проте це поодинокі випадки, як каже Мирослава.

“Це все перекривається, тому що тут довкола дуже потужна підтримка з боку литовців, я бачу, що вони нас люблять, і знають, що їх і наша незалежність давалась і дається нам дуже великою ціною. У Литві є свій лозунг "Ваша свобода - це наша свобода". Вони її завжди трактують однаково, що вони допоможуть отримати перемогу над Росією і тим самим їх свобода залежить від нашої перемоги”, - ділиться з нами Мирослава.

Про подальші плани та повернення до України

Хоча наразі дівчина каже, що їй дуже подобається у Литві, проте відчуває вона себе все одно у гостях та є певна різниця у характері і навіть менталітеті. Зовсім інші відчуття будуть чекати на неї в Україні, оскільки днями Мирослава планує повернутись до Києва у справах. Одна з перших, це фізично отримати свій диплом, який вона дистанційно захистила на початку червня. Проте понад усе дівчина хоче трохи іншого.

“У мене немає відповіді "Що я буду робити у Києві". Насолоджуватися рідним - це найпростіша відповідь. Більш за все, то насолодитися улюбленою їжею, побачити близьких для мене людей, пройтись рідними для мене вуличками, поспілкуватися рідною мовою. Робити буду все те, що я не відчувала 4 місяці - тобто, відчувати себе як дома”, - підсумовує дівчина.

Планів на майбутнє родина не будує, а просто чекає на можливість повернутись в Україну, бо як кажуть, у  гостях добре, а вдома найкраще.