«Назавжди запам’ятав, коли давав дозвіл на застосування зброї»: командир Донецької бригади ТрО про перші дні повномасштабної війни, добровольців та дівчат, які просили зброю

З військовою службою Анатолій Вишневський пов’язаний з 1999 року. Після закінчення школи у Мирнограді (на той момент — місто Димитров) вступив у воєнний інститут, був курсантом Харківського інституту льотчиків ПСУ імені Кожедуба. Кілька років лейтенантом і старшим лейтенантом служив у Борисполі та Прилуках, однак кар'єру військового довелося закінчити в момент скорочення української армії. Після цього чоловік повернувся на Донеччину і п’ять років працював електрослюсарем на шахті.

Під час мобілізації у 2015 році він повернувся до військової служби: виконував обов’язки командира роти радіолокаційної розвідки, до 2016 був на Кримському напрямку в районі Чонгару, а потім на Донеччині під Карлівкою.

Коли у 2018 році командування вирішило створити сили ТрО — чоловік прийшов на посаду командира батальйону. Пригадує, що тоді військові частини можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

«У чому була причина створення сил ТрО — що можна не витрачати велику кількість ресурсів на армію, зате можна тримати кількадесят тисяч підготовлених, навчених людей, які знають свої обов’язки, але водночас працюють на своїх роботах і живуть вдома. Це ті ж резервісти. Тому раз на місяць ми проводили збори, навчали їх теорії, практики. Резервістами ставали буквально всі: лікарі, програмісти, шахтарі, трактористи… Так було до кінця 2021 року. А з 1 січня 2022 ми перейшли на іншу систему — з’явилися вже люди з зарплатою, забезпеченням. Цих людей було не так багато — решта продовжувала бути резервістами й збиратися на навчання. Але й у такому режимі ми прожили буквально 1,5 місяця — до 24 лютого 2022 року», — пояснює комбриг.

«У перші дні війни між дзвінками й доповідями не було хвилини перерви. Постійно кажеш, слухаєш, притискаєш телефон до вуха. Довелося купити навушники й просто їх не виймати…»

На Донеччині повномасштабна війна почалася так само з четвертої ранку, як і по всій Україні. Перший ракетний удар отримав на Донеччині Краматорськ, де ворожий снаряд прилетів на аеродром. В той момент росія випустила близько 160 ракет по Україні. Це була лише перша година вторгнення.

Відразу після цього від ракетних ударів постраждала й Луганщина. А вже за кілька хвилин рф почала проривати межі захоплених міст на Донбасі. Того дня ЗСУ тимчасово змогли відбити в окупантів Щастя. В цей момент добровольці з усієї Донеччини уже стояли кілька годин в чергах, щоб записатися у місцеву тероборону.

«Ніколи не забуду, як на початку вторгнення до нас приходили жінки, молоді дівчата. Заплакані, налякані, із тремтячими руками, але вони казали: „Дайте нам зброю. Дайте нам щось, ми будемо служити“. Питали, чим можуть допомогти, що їм робити. Їм страшно, але вони стоять і хочуть захищати свої сім'ї… У перші дні взагалі були такі черги в тероборону, що люди стояли на вулицях, чекали годинами, поки їх приймемо. Ми до двох годин ночі три дні поспіль з людьми говорили, брали в ТрО, бо вони постійно йшли, йшли і йшли — не закінчувалися. Коли вже отримували зброю, то ми їх одягали у що тільки можна було, що взагалі було на складі», — пригадує Анатолій Вишневський.

За словами комбрига, перші дні взагалі були дуже туманні - зв’язків із багатьма бійцями та підрозділами не було, тому мало хто розумів, звідки чекати удару від окупантів. Щобільше — інколи було незрозуміло, що станеться через годину.

«Коли почали людей оформлювати, давати їм зброю — тоді було все незрозуміло: звідки прилетить, що буде через годину, … Ми моніторили, де йшов рух, з якого боку що може вистрелити. І я добре пам’ятаю свій перший наказ, який віддавав: „Дозволяю зброю застосовувати у випадку загрози життю“. Тоді у мене стояв ком у горлі. Це було важко. А потім пішли перші втрати…».

Перші три тижні початку повномасштабного вторгнення, навіть місяць, пройшли в шаленому темпі. Комбриг зараз навіть не може згадати, чи спав. Часу, щоб поїсти, не було: тут треба зброю видати, там промоніторити ситуацію, віддати бойові накази… Тоді вперше за все життя він купив бездротові навушники, бо просто не встигав відповідати на телефонні дзвінки (вийняти телефон, натиснути його). І вуха боліли через те, що увесь час притискав телефон.

«Зв'язку з бійцями не було — ми інколи не розуміли, що відбувається насправді на полі бою»

Вже 28 лютого 2022 року Маріуполь опинився в оточенні. Це були перші дні страшних боїв і лише початок тисяч смертей. Голодні люди, вбиті цивільні ракетами та уламками, розстріляні самими російськими військовими. Зґвалтовані дівчата та чоловіки — зима 2022 року закінчувалася для маріупольців страшною трагедією…

«Коли в Маріуполі точилися бої, дуже довго з бійцями звідти не було жодного зв’язку. Було нерозуміння того, яка реальна ситуація на полі бою. Ми її збирали по крихтах. А вже коли наших бійців загнали на „Азовсталь“, дотисли з усіх боків, то з керівництвом бригади зв’язок взагалі був втрачений. Туди ж усі потрапили: і солдати, й командири. Мені довелося взяти управління бригадою на себе. На День Конституції — рівно рік, як я прийняв цю посаду. Якщо чесно, було страшно… Я розумів, яка це відповідальність. Кілька тисяч людей виконують поставлені бойові задачі. І тоді ж люди були вже на досвіді, а техніки — тільки її відсутність. Лише стрілкотня, амуніції теж було мало», — згадує Анатолій Вишневський.

Комбриг наголошує: тоді, коли його бійці та побратими були на «Азовсталі», стало зрозуміло: російська армія за будь-яку ціну їх знищить. Шансів на мир та навіть перемовини майже не було. Той мізер, на який були готові окупанти — полон. І для збереження життя хлопців і дівчат Україна пішла на цей крок. Ще не знаючи, що росія знову продемонструє, що їй не можна вірити.

«Тоді людей в полон не „здавали“ — це було рішення, щоб життя тих бійців зберегти, бо їх знищували всією технікою, яка була, цими авіабомбами… В полон з „Азовсталі“ пішло дуже багато хлопців. І зараз там лишаються кілька сотень наших побратимів. Ми постійно намагаємося звідти витягнути їх, робимо все, що тільки можливо. Але зараз багато хлопців, які виходять із полону, розповідають, що з ними там робили. І часто кажуть, що краще б вони тоді там померли смертю воїна, ніж пройшли це пекло», — зізнається полковник Вишневський.

Багато українських воїнів повертаються з ворожого полону вже непридатними до служби. Але є у Донецькій окремій бригаді сил ТРО ті, які потім все ж повертаються на війну — ці люди мають найсильнішу мотивацію.

«Що ними рухає?.. Помста. Багато хлопців з нашої бригади — з Маріуполя. І там у них не лишилося ні квартири, ні будинку, ні родичів — вони загинули просто під обстрілами, коли на місто скидали всі снаряди, які були в доступі, не шкодуючи дітей, жінок… Тому у цих людей, які воюють після полону, в очах злість, ненависть і гнів. Помста — це те, що веде їх вперед», — каже комбриг.

«На війні страх треба атакувати в лоб, інакше не вийде»

Анатолій Вишневський визнає: за період повномасштабного вторгнення були хлопці, які під час бойових дій хотіли покинути позиції. І хоч їх було небагато, все ж закривати очі на це не можна.

«Були ті, хто прийшов добровільно служити — вони знали, навіщо це роблять, у них була мотивація. А були ті, кому вручили повістку й змусили. Між ними величезна різниця, яка й досі відчутна. Хто прийшов з перших днів — ті зубами вигризають кожен сантиметр. І це люди різних професій та різного віку. Наприклад, мій тесть, якому 67 років, з перших днів стояв у черзі за автоматом. За законом я не міг взяти його на службу, того він записався у добровольче формування і зараз на передку з мінометом кричить: «Набридло мені з 82 стріляти, давайте мені 120-й, будемо мочити їх». Без грошей, без зарплати. Ми сміємося, що йому б город копати, картоплю садити, а він каже: «Нащо мені та картопля? Я куплю її. Тут он треба чортів виганяти звідси», — каже комбриг.

Військовий пояснює: на війні немає місця на довгі «розкачування» та загравання зі своїми страхами. Тому за спиною в багатьох бійців є досвід особистісної «контратаки».

«Коли тяжко, страшно — дуже рятує розуміння, що ми робимо й для чого. Тут уже не рахуєшся зі своїми страхами. Є метод подолання їх: лобова атака. Знаєте, як кажуть: якщо боїшся темряви, то треба о 6-й вечора вийти на вулицю постояти, потім о 9 вечора постояти. А потім — контрольний: опівночі на кладовищі. Тому тут боротьба зі страхами відбувається якось так: зібралися і вперед», — пояснює полковник Вишневський.

Згадуючи, в яких боях Донецька тероборона брала участь рік тому, якими силами відбивала Лиманщину та боролася до останнього за Маріуполь, попри різницю в кілька разів у силі та техніці, командир впевнений: зараз його бригада — не просто підрозділ, який здатний стояти на захисті певної території. Тепер серед бійців вистачає й тих, чию роботу на полі бою вже плутають із роботою «спецури».

«Зараз ми перетворилися майже в морську піхоту за рівнем підготовки й технікою. Був не один випадок, коли бойові завдання виконувалися на одному рівні з морпіхами й інколи навіть краще. Бо ТрО — це як ЗСУ, тільки дикі. Зараз наша бригада — це повноцінний бойовий підрозділ, який може виконувати бойові завдання на першій лінії оборони, тримати смугу й вигризати кожен сантиметр землі. І ми це робимо. Але, думаю, найцікавіше ще попереду», — наголошує Анатолій Вишневський.

З 2022 року підрозділи Донецької окремої бригади сил ТрО виконували бойові завдання на таких напрямках: Вугледарський, Авдіївський, Бахмутський, Лиманський, а також напрям Кремінної Луганської області. Сьогодні добровольці Донеччини разом з представниками інших регіонів, вже третій рік продовжують свою боротьбу з російськими окупантами на сході України.

Ексклюзивні кадри боїв та вражаючі історії бійців Донецької ОБрТрО про початок повномасштабної війни дивіться у відеопроєкті «Захищаємо своє»: surl.li/qvtzx

У публікації використані фото Служби зв’язків з громадськістю Донецької окремої бригади Сил тероборони