«Не вбив снаряд, але добивають втрати, яких зазнав»: Наталя Дєдова про трагедію Маріуполя, загибель чоловіка й Меморіал, як культуру памʼяті в Україні

Перетворювати цифри статистики загиблих на імена, зберігати пам’ять про кожного цивільного та військового, які втратили життя у війні. Для журналістки з Маріуполя Наталі Дєдової це не просто робота, а й власний біль. Жінка пише тексти пам’яті про загиблих маріупольців, а також записує відеоінтервʼю з родинами полеглих військових. Її матеріали — це не лише спроба зберегти пам’ять, а й спосіб говорити про війну через людські долі.

Сьогодні Меморіал створює нову культуру памʼяті в Україні. Окремі розповіді про кожного загиблого — основа роботи. Вже зараз це вшанування пам’яті кожного і кожної, підтримка рідних загиблих, цінні матеріали для колег-журналістів, документалістів і правозахисників. А в майбутньому — це база даних для науковців, істориків, освітян, яка не втрачатиме своєї актуальності десятиліттями.

В інтерв'ю журналістам «Вчасно» Наталя Дєдова розповіла про свою особисту втрату, пережиту блокаду й особливості роботи в Меморіалі.

До команди Меморіалу Наталя Дєдова долучилася навесні 2023-го. За рік до того, з квітня 2022-го, вона працювала в проєкті «Голоси мирних», де за два роки записала 675 відеоінтервʼю з українцями, які під час повномасштабного вторгнення у 2022-му вижили в Маріуполі, Бучі, Ірпені, Херсоні, Бахмуті, Енергодарі, Запоріжжі. Звісно, більшість історій була про Маріуполь і маріупольців, адже саме там жила Наталя до 16 березня 2022-го.

Також журналістка записує відеоінтерв'ю з родинами полеглих військових, які стали на захист України і які віддали за неї найцінніше — своє життя.

«Раз на місяць в студії Меморіалу ми пишемо 4−5 інтервʼю. Разом із близькими та побратимами згадуємо найтепліші моменти з життя Героя чи Героїні. Говоримо про мрії та плани, про родину і дітей, про роботу і хобі. Про рішення стати на захист. Про останню розмову чи останнє повідомлення. Про те, що людина залишила після себе», — додає Наталя.

Також вона зазначила, що на Платформі Меморіалу, аби зберегти памʼять про загиблу людину, українці можуть самостійно заповнювати онлайн-анкету. Окремо для цивільних та військових. За словами Наталі, анкети військових заповнюють активніше.

«Мирних гине не менше. Але анкет саме цивільних загиблих мало. Можливо, рідні не знають про таку практику. Можливо, нема кому писати. Наприклад, у Маріуполі люди гинули цілими сімʼями. Тому у нас працює розшук. Мої колеги, як і я, самостійно шукаємо інформацію про загиблих», — каже Наталя.

«Перетворюємо цифри на імена»

Як зазначає Наталя, головна місія Меморіалу вже кілька років поспіль є незмінною — зберігати історії людей, чиї життя забрала війна, і створювати нову культуру памʼяті в Україні.

«Ми перетворюємо цифри статистики на імена. В основі кожного продукту Платформи пам’яті Меморіал — людина і її історія у цій війні. Ми збираємо і пишемо ці історії тут і зараз, а не колись, коли пройде час, і біль вгамується. Так, деякі люди дуже гостро переживають втрату і через це відмовляються розповідати про своїх загиблих: „Якось потім“. Але багато людей, попри біль, надають інформацію для текстів памʼяті, приїжджають до студії в Київ, аби розповісти про своїх захисників чи захисниць. І це дуже цінно, адже люди довіряють нам найголовніше — пам’ять про близьку для них людину», — зазначає Наталя.

Але ці історії не тільки про пам’ять. Кожен текст — це як доказ російських злочинів проти українців.

«Наші матеріали для своїх розслідувань воєнних злочинів використовують правозахисники та журналісти, — додає Наталя. — Згадую історію 37-річного Олексія Щербаня. Він загинув від уламків на очах своєї родини у Лівобережному районі Маріуполя. Його історію розповіла мені мама. Ми опублікували. І згодом Наталя Щербань написала — в суді ця публікація стала доказом того, що її син дійсно загинув. У неї не було жодних документів, які б підтверджували факт його смерті, тільки свідчення, її та чоловіка, але цього було замало. Тому я впевнена, наші матеріали — це прямий доказ російських злочинів, які в судах можуть стати доказовою базою у багатьох справах».

Частина історій «на паузі»

Загиблих у Маріуполі — десятки тисяч. Точних даних немає. І чи будуть — питання. Адже з 21 травня 2022 року місто окуповане. І росіяни роблять все можливе, аби приховати наслідки геноциду, який вчинили у півмільйонному місті.

«Загиблих, на жаль, багато. І написати історію про кожного та кожну наразі неможливо. Але й зупинятися не можна. Тому я продовжую розшук інформації про вбитих у моєму рідному місті людей», — каже Наталя.

На сьогодні на платформі памʼяті Меморіал опубліковано 8067 історії військових, 3390 історій цивільних, зокрема, 457 історій — про маріупольців.

Історій дітей — 357, із них 54 історії — про маленьких маріупольців.

Але є певна кількість історій, які не опубліковані.

«Я написала більшість історій про загиблих маріупольців. Складно працювати над кожним текстом. Були ситуації, коли батьки загиблих дітей не давали згоду на публікацію через політичні погляди. Тобто вони вважали, що в смерті дитини винна українська армія. Також ми не публікуємо історію, якщо рідні знаходяться на окупованій території. Це небезпечно, — пояснює Наталя. — Якщо це загиблі дорослі, то ми також маємо отримати дозвіл на публікацію. Це можуть бути батьки, дружина або чоловік, діти. І ці контакти треба розшукати. Тому багато історій „на паузі“. Окрема категорія — родини, які загинули в повному складі. Як правило, такі сім'ї разом переховувалися у підвалі. Під час обстрілів будинки складалися. І під завалами залишалися діти, батьки, бабусі, дідусі. У такому випадку брати дозвіл на публікацію нема в кого. При написанні текстів використовуємо спогади сусідів, друзів, знайомих».

Одинокі люди — окрема важка тема

Також, за словами журналістки, складно писати про одиноких людей, зазвичай, це пенсіонери. Коло їхнього спілкування вузьке. Знайти інформацію важко. Такі люди гинули прямо у квартирах: через голод та холод, через ненадання медичної допомоги та обстріли. Хтось не витримував і вчиняв самогубство.

«Була історія, коли син із дівчиною пішли ввечері до друзів, вони щось готували, а батько залишився на дев’ятому поверсі, він не виходив з квартири. І син, на жаль, загинув. Через деякий час помер і батько, — розповідає Наталя. — Схожа трагедія сталася і в родині Шувалових. Коли подружжя поїхало за гуманітарною допомогою, їхній син (він мав ДЦП, не ходив і не розмовляв) залишився у квартирі один. Коли батьки поверталися додому, їх вбив снайпер. А 17-річний Дмитро ще кілька днів повільно вмирав на своєму дивані. Це жахливо».

Як зазначає журналістка, загинути миттєво тоді у Маріуполі було мрією багатьох.

«Як це — вмирати прикутим до ліжка? Згадую історію, коли 70-річний чоловік пішов за водою, він загинув, а його дружина залишилася вдома одна. Без їжі, води, ліків. За два тижні вона померла. Страшно уявити, що відчуває людина в такій ситуації. Тому коли загинув мій чоловік, мені сказали: «Йому пощастило загинути миттєво», — додає Наталя.

«Тебе не вбило фізично снарядом, але добивають втрати, яких ти зазнав»

У заблокованому Маріуполі Наталя переживала особисту втрату — її квартиру розстріляли. Чоловік Віктор Дєдов загинув.

До трагічних подій у Маріуполі подружжя разом працювало на місцевому телеканалі «Сігма». Вона — випускова редакторка новин, він — старший телеоператор. В той день, 24 лютого 2022 року, вони, як і завжди, разом поїхали на роботу.

«Два дні ми працювали в повному складі. Випускали новини, розповідали про те, що відбувається. До 2 березня, поки був зв’язок, я ще писала пости на своїй сторінці у Facebook. 5 березня зник газ. І саме 5−6 березня ми намагалися виїхати. Планувалася евакуація, але вона так і не відбулася, бо місто вже було заблоковане, — каже Наталя. - 9 березня стався удар по лікарняному містечку, там був і пологовий, і інші відділення. Це через дорогу від нашого будинку. Ми тоді з чоловіком прибігали туди до друзів-медиків. А вже 11 березня в нашу квартиру влучили два снаряди».

Наталя пригадує, ніч з 10 на 11 березня була страшною, вибухи лунали звідусіль. Тоді вона дала собі слово: якщо її сім'я переживе цю ніч, то наступного дня вони підуть з квартири.

«Вдома була я, мій чоловік Вітя, 13-річний син Саша, моя мама і мій свекор. 11-го березня ми лежали у ліжку, це була приблизно перша година дня. Вітя лежав посередині і обіймав нас двох. Саша тоді сказав: «Папа, я так хочу поїхати до Львова, поїсти ще гарячих круасанів і випити гарячого шоколаду». А Вітя відповів, що все обов’язково буде. І на цій фразі я говорю: «Давайте підемо щось поїмо». У нас була трикімнатна квартира, і ми йшли через коридор до кухні-вітальні. Саша пішов вперед, він сів їсти холодний борщ, який ми напередодні приготували. У коридорі я говорю Віті: «Давай підемо з квартири», а він мені: «Я хочу залишитися вдома», — каже Наталя.

Ця фраза стала останньою. Після цієї розмови пройшло не більше 5 хвилин, як у квартиру стався перший приліт, а слідом і другий.

«Саша тоді вже поїв, Вітя ще був на кухні, а я з мамою пішла до спальні, на балкон. Взяла там їжу, закрила балкон і в цей момент — перший приліт саме у цю кімнату. У нас з мамою по обличчю потекла кров, але ми вціліли. Я тоді закричала: „Саша, ти де?“. Він обізвався: „Я тут“. Ми з мамою виходимо зі спальні, йдемо через коридор, де ми з Вітею розмовляли, спотикаюсь об свекра, підіймаю й виводжу його до ліфта, саджаю на стілець. Саша в цей момент біжить по сходах вниз. Всі вцілілі. Але Вітю не бачу», — каже Наталя.

Згодом син розповів їй, коли прилетів перший снаряд він, батько та дідусь були на кухні. Саша взяв дідуся і почав виводить його до коридору, а Віктор йшов слідом через кухню-вітальню. І в цей момент — друге влучання. Вже у кухню і вітальню.

«Вітя йшов до мене через коридор. Коли пролунав другий постріл, уламком йому уразило сонну артерію. Він так і залишився в тому коридорі, де ще 5 хвилин тому ми з ним розмовляли. Він хотів залишитися вдома… Тоді я лише біля ліфта зрозуміла, що його немає. Розвернулася обличчям до загального коридору і закричала двічі: „Вітя?“. У відповідь — тиша. Я зайшла до квартири. Поглядом пошукала його на кухні, у вітальні. І знайшла вбитим у коридорі. Крові — декілька крапель на стіні. Але Віті з нами вже не було. Він загинув миттєво», — пригадує Наталя.

Після цього жінка швидко забрала кота, й сім'я пішла з квартири, до знайомих у приватний сектор. Наступного дня мама Наталі повернулася додому, аби взяти речі. Вона накрила Віктора простирадлом й зняла з нього годинник.

«Мама прикрила двері й через наступні вибухи їх перекосило. Більше ми так і не змогли зайти у квартиру. 13 березня будинок знайомих також розстріляли. Він згорів. На щастя, всі 26 людей, які там були, вціліли. Того ж дня ми намагалися відкрити двері нашої квартири. Я хотіла зайти й проститися з чоловіком. Але марно. До 16 березня ми були у підвалі сусідньої багатоповерхівки. Я бачила, як палає мій будинок. І розуміла, що вже ніколи туди не повернуся», — зазначила Наталя.

Вже 16 березня сім'я дивом виїхала із заблокованого Маріуполя під Мелітополь. 10 днів були там в окупації, а далі — до Запоріжжя. Пів року жили на острові Хортиця.

«В ніч на 9 жовтня 2022 року чотири ракети С 300 влучили по пансіонату, де жили переселенці. На щастя, ніхто не постраждав. Наступного дня по обіді ми виїхали до Києва, де й досі живемо», — каже Наталя.

Тіло ж Віктора забрали денеерівці. Вони підірвали двері квартири 26 березня. А 31 березня чоловіка поховали як невідомого, на цвинтарі селища Мангуш, під Маріуполем.

«Інформацію про Вітю ми знайшли в прокуратурі Мангуша. Він був під номером 200. Бірка на руці, дві фотографії. Мені їх скинули, аби я опізнала чоловіка. Потім знайшли могилу. Сподіваюся, що в ній — саме Вітя, але на 100% не впевнена, бо я його не ховала. Принаймні ми його знайшли, й це така крапка у цій історії. Є дуже багато людей, які своїх не знайшли, не поховали, й в них цієї крапки немає», — каже Наталя.

Жінка зізнається, що після трагедії повернутися до життя було вкрай важко:

«Восени 2022 року сусідка написала мені: „Щоб сказав тобі Вітя, аби міг?“. — „Живи“, — написала я у відповідь. Безумовно, всі наші близькі хотіли б, аби ми жили. Не виживали, а саме жили. Але впоратися зі своїм станом після втрати непросто. У багатьох починаються депресії, які тягнуть за собою різні хвороби. Багато маріупольців помирали після виїзду через серцеві захворювання чи онкологію. Бо коли тебе не вбило фізично снарядом, тебе добивають втрати, яких ти зазнав», — каже Наталя.

Маріуполь — окрема категорія воєнного злочину

Наталя, яка стала свідком блокади Маріуполя, вважає, що то був справжній геноцид, який скоїли росіяни.

«Це було цілеспрямоване знищення мирного населення. По нас гатили зі всіх видів зброї, і зранку, і вночі, і протягом дня. Блокада міста тривала до 20 травня 2022 року, — розповідає Наталя. — Була гуманітарна катастрофа: не було їжі, води, ліків, тепла, звʼязку. Можливості виїхати також не було. І коли нас запитують: «Чого ж ви не виїжджали?». У мене до таких людей зустрічне питання: «Куди? На танки? Як можна виїхати або вийти з заблокованого міста, яке обстрілюють цілодобово? А скільки людей було депортовано в росію? І як склалися їхні долі? Я не знаю відповіді на ці питання».

Наталя розповідає, що час від часу вона стикається з людьми, які у соцмережах під історіями маріупольців оцінюють їхні вчинки. Одна з таких історій — про поранену маму, яка була вимушена залишити свого загиблого сина, аби врятуватися самій.

«Це пост про Сергія Азарченкова. Він набрав 15 млн переглядів. Деякі люди під ним обурювались, чому мати залишила сина й не поховала його. А чого я не поховала свого чоловіка? А чому десятки тисяч маріупольців не поховали своїх рідних? Звісно, з диванів видніше, як ми мали тоді „ховати“, „виходити“ і „виїжджати“, — каже Наталя. — Але та мати була поранена. Вона лишила записку на тілі сина. І її змогли вивезти з пекельного Маріуполя. Є жінки, які пишуть: „Я б лягла поруч з ним і вмерла“. Вмерла, щоб що? Не всі розуміють, що та мати не поховала сина не тому, що не хотіла. А тому, що не могла це зробити фізично».

Наталя зізнається, читати такі коментарі важко, оскільки вона сама була вимушена залишити свого чоловіка у розбитій та заблокованій квартирі:

«Я теж хотіла поховати чоловіка. Але я стояла на цьому 9 поверсі, а мій син був у підвалі, і думала: якщо зараз сюди прилетить ще один снаряд, то не буде ні мене, ні моєї мами, й Саша залишиться сиротою. І 13 березня я зрозуміла, навіть якщо ці двері відкриємо, як винести людину, де її ховати, чим копати ту могилу в промерзлій землі, і як це зробити під суцільними обстрілами?».

«Тоді, в Маріуполі, кожен зробив усе можливе, щоб вижити»

Після евакуації Наталя працювала з психологами, психотерапевтами й приймала антидепресанти. Але рівно через місяць після загибелі чоловіка вона вже писала перші історії врятованих маріупольців. Психологи не розуміли, як і навіщо вона це робить.

«Я слухала ці страшні історії людей і плакала разом із ними. Одночасно я розповідала журналістам свою історію. Психологи не розуміли, як це вплине на мене. Після інтерв'ю маріупольці говорили, що відчувають полегшення. Я потім багато читала про стадії прийняття горя. Про те, що людина, якщо може і хоче, має розповідати про свій біль. Тому для мене, як і для моїх співрозмовників, таке спілкування було важливим. З маріупольцями я відчувала підтримку, бо, коли вимикалася камера, ми могли ще довго розмовляти про те, що сталося зі всіма нами у нашому рідному місті, — каже Наталя. — У серпні 2022 року я писала інтервʼю з лікарем Едуардом Зарубіним, якому пощастило вижити й виїхати з Маріуполя. Після запису він запитав, чи хочу я жити. Це було таке просте, але водночас й складне запитання. Я відповіла: „Хочу, але не знаю як“. Саме він був тою людиною, яка взяла мене за шкірку і добряче стряхнула. „Якщо я вижила, то маю жити, а не виживати через депресії та ПТСР“, — подумала я тоді. А психолог порадила не думати про те, що могло бути „якби“. І зараз я розумію: тоді, в Маріуполі, кожен із нас зробив усе можливе, щоб вижити».