Російські воєнкори та пропагандистськи канали гучно розповідають про переваги участі у війні в Україні, але реальність зовсім інша.
Полонений Раміс Чіркінов/ колаж: Вчасно
Практика вербувати в’язнів на війну проти України була започаткована ПВК «Вагнер» влітку 2022 року. Згодом цю ініціативу перехопило міноборони рф. Окупантам дуже сподобалася ідея гарматного м’яса з російських колоній. Тим паче, що зеків на росії завжди було вдосталь.
Вербування відбувається просто: або ти продовжуєш сидіти за ґратами роками, а може ще і новий термін припишуть, або їдеш на війну і нібито отримуєш свободу. Звісно, що під час вербовки зекам обіцяють і повне забезпечення, і великі гроші. Але насправді все відбувається зовсім по-іншому, розповів журналістам «Вчасно» колишній в’язень з Владикавказу, якого українські військові взяли у полон на Бахмутському напрямку.
Раміс Чіркінов мав просидіти за ґратами 8 років. Опинився у в’язниці через конфлікти з правоохоронцями та намагання спіймати їх на незаконних діях.
«Я там просидів чотири місяці, коли почув, що приїхав якийсь полковник з Міністерства оборони рф, цікавий такий. І він запропонував таку справу: ми їдемо на „лнр/днр“, пів року там проводимо — і воля. Це було в середині квітня 2023 року. Я погодився, бо не хотілося довго сидіти», — згадує полонений.
Тих, хто повірів полковнику, разом з Чіркіновим зібралося 200 в’язнів. Далі відбувалося все швидко — літаком їх привезли до Ростова, а потім вантажівками привезли у якійсь напівзруйнований ангар. Тут кожного під прицілом автоматів змусили підписати контракти. Тексту та суті документів ніхто не розібрав, бо шрифт був навмисно дуже маленький.
«А я отак погортав папірці й бачу, що щось не так. Нам обіцяють нібито 200 тисяч зарплати, якісь там пільги, нібито пів року — і вже свобода. А на папері воно не складається — бо написано, що ми маємо ще рік якийсь прослужити. Питаю в головного: „Слухай, а чого там написано, що через пів року ще треба рік служити?“. Він не пояснив нічого. Словом, за умовами контракту через пів року оцієї служби я ще рік повинен був добровільно відслужити. Це мало хто зрозумів, бо питань ніхто не ставив… Ну, ми й підписали всі», — пригадує Раміс Чіркінов.
Отже, по факту вербувальники розуміли, що через пів року цих людей просто не буде у живих. І до речі, обіцяних грошей за час служби, Чіркінов не отримав ані копійки. Навіщо ж сплачувати тим, кого посилають на забій. Таким чином вербування відбувається по всій території росії.
Повідомлення російських в’язнів про вербовку на війну в Україну/ канал: sota
Після «урочистого підписання» завербованих зеків почали вдягати та взувати. За словами полоненого, саме видані вітчизняні «елементи захисту» стали причиною перших травм у росіян.
«Видали нікому непотрібний хлам, фігню всіляку. На мені взуття ще більш-менш — то таке тільки в мене, бо в них не було 46 розміру, довелося таке дати, з запасів. А всім іншим видали такі чоботи, що й собака не носитиме. Хлопці на другий день собі ноги понатирали так, що мучилися, не могли ходити. Бронежилети роздали такі, що в них не можна рухатися. Ми їх розривали, витягували плити. Хто ножем, хто болгаркою розрізав, різали як тільки могли, бо не можна було з ними ходити. А на навчаннях взагалі змушували в них бігати. У молодих, може, було більше кінських сил, а от я взагалі не міг. На другий день зламав собі ключицю — наскільки ненормальний був той бронежилет. Сказав, що більше не ходитиму на навчання, то й бронежилет не надягав», — каже полонений.
Після «шопінгу» в розваленому ангарі завербованих зеків відправили в наступний учбовий центр. Вже останній, імовірно, на нині окупованій території. Журналістам Раміс Чіркінов каже, що вони навіть не запитували, куди їх везуть — просто було нецікаво.
«Коли привезли — знову кинули нас на вулиці. Поруч стоять будиночки, де можна цивілізовано перебувати. Столова там, баня… А нас послали пішки йти кудись хвилин 20 від тих будиночків. Кинули під дерева. Сказали: „Отут будете“. А там якраз дощ пройшов, багнюка… І я думаю: „Йолки, та як так? Там же нормальні будиночки є, а ми в багні, під деревами, під дощем!“. Спитав, чого нас у ті будиночки не заселять. Сказали, що нам ще добре під деревами, бо в ті хатки хаймарси прилітають. Я кажу: „Тоді чого вони цілі?“. А той автоматчик відмахнувся, сказав, що й сам би хотів замість нас під деревами жити, а не там», — каже росіянин.
На деякий час всю групу в’язнів лишили самих — без рукомийника, клейонки чи ганчірок, на яких вони мали спати. На самих росіян їхні ж співвітчизники накидалися, що ті «дуже багато хочуть» — і вмитися, і жити в хатках. Користуючись цим, частина зеків втекла — хтось побіг у ліс, коли за ними не слідкували, а дехто, за словами Раміса Чіркінова, вкрав машини у російської армії й на них чкурнув у невідомому напрямку.
Чіркінов потрапив на найгарячишу точку війни у Донецькій області - Бахмутський напрям. Його та ще кількох в’язнів відправили «на нуль» рити землянку — дали лише лопати (цього в російської армії виявилося навіть більше, ніж бажаючих ними працювати). Коли вони її вирили — прийшли інші та вигнали зеків спати просто під деревами. Все це відбувалося під постійними обстрілами. І всі вже пожалкували, що погодилися на пропозицію полковника. Їм наказували копати й не базікати, при цьому нагадували їхнє місце серед «своїх».
«В той день хлопці пішли копати окопи й почався сильний обстріл: спершу полетіли „пташки“ й скидали „яйця“, потім 120-ки, танки почали нас крити… А хлопці тупо копають! Вже є 200-ті, 300-ті, а хлопці копають! Одного там підірвало, він впав в окоп, кричить, вмирає, але його ніхто не намагається витягти. А над ним „пташка“ висить. Потім скинула „яйце“, того хлопця розірвало, але його навіть нагору ніхто не витягнув! Він отам і лишився лежати, при вході в бліндаж, де я ховався… Мені доводилося через нього перелазити, бо я ледь сам ходив», — згадує полонений.
Після «атракціонів» із загиблими «зеками» решта зважилася піти в укриття — вглиб до окупантів, подалі від лінії зіткнення з ЗСУ. Однак на півдорозі їх «розвернув» російський командир.
«Увечері мобілізовані, які були на позиціях, зібралися й сказали, що треба відходити назад, бо тут усі здохнемо. Ну, вирішили просто відійти на кілометр далі, щоб заховатися від усього, що по нас летить. Але нас на середині дороги розвертає наш командир. Мудило він! Сказав, що завтра допомога прийде до нас… Ага. Прийшла. Зранку чотири людини — з лопатою. Отака допомога», — жаліється окупант.
Вранці почався останній обстріл завербованих зеків. Якщо минулого дня обстріл вважали щільним, то тепер орків українці накривали всім БК, який був у наявності. Це був бій на повернення своїх територій.
Полонений Раміз Чіркінов
«Я в бліндаж заліз, а там той розірваний 200-й. Переліз його і заліз всередину, за мною — ще двоє. І от ми сидимо, а в цей бліндаж довблять, удар за ударом — і всі по нас! Туди танк попав, то уявляєте, що було всередині? Там жах був… Але коли трохи спокійніше стало — забігла евакуаційна група за пораненими. Сказали, що 300-х забирають. Хтось за компанію скочив із ними — і ми лишаємося тільки вдвох у бліндажі з іще одним „зеком“. Я ще подумав: а що нам робить? Я ходить не можу, а мене не забрали, а цей, що зі мною, вже 23 роки відсидів. І такий метушливий! З боку в бік сіпається, я йому кажу, що треба йти якось звідси, а до нього щось дуже довго це доходило. То до того моменту, як дійшло, з того бліндажа вийти живим стало майже нереально. Бо в бліндаж напередодні, до обстрілу, носили боєприпаси. Коли почали крити з усього по нас — ящики з БК покидали в прохід, там вони й лишилися. І коли знову почали бомбити — ми навіть вийти не могли, бо ці БК розривалися в цих же ходах. Ми були запечатані!» — скаржиться полонений.
Під час обстрілу частину бліндажа завалило. Через відкриту сторону одному з в’язнів у голову прилетів уламок. Черга пройшла й близько з Рамісом Чіркіновим, але його не зачепила.
«Гранати вже в нас у бліндажі розірвалися — і той „зек“ похрипів ще хвилину і з'їхав. А я на нього дивився і заздрив! А потім мене контузило, чи що… Тільки почув голос: „Якщо є хтось — виходьте!“. А я й вийти не можу, бо спина… Попросив дозволу покурити, а потім виповз. Бачу: біля мене тіло, отам розірваний „двохсотий“… Взагалі не знаю, як я вижив», — пригадує полонений.
Сьогодні Раміз Чіркінов знаходиться в українському полоні, де він вперше отримав квалфіковану медичну допомогу, де отримав нормальну їжу і можливість спати в прийнятних умовах. Він був дуже всім цим здивований, адже за словами полковника-вербувальника їхав рятувати «лнр/днр» від «фашистів». Чіркінов буде обміняний на українських військовополонених.
В’язень сподівається, що повернеться на росію і забуде про весь жах, який він пережив в Україні. Але він дуже помиляється, кажуть представники українських спецслужб. В основному таких «вояк» росіяни відправляють по другому колу знову на війну. Навіть були такі випадки, коли «освободители» потрапляли вдруге у полон. Ну, а більшість вже ніколи не повертається додому, адже призначення російських в’язнів на війні в Україні - бути гарматним м’ясом. При цьому, якщо пощастить тілу загиблого повернутися на батьківщину, то його там поховають тихо та подалі від загального кладовища, і не факт, що навіть підпишуть могилу.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!