«Першу добу деякі люди плачуть і кричать»: як у транзитному центрі приймають цивільних із Донеччини, евакуйованих з зони бойових дій

«Люди часто блюють у машині, особливо коли їдемо по Краматорську. Різкі повороти, треба газувати… Ми попереджаємо їх, що похитає, але не готові бабуськи й дідуськи до такого «Форсажу», — пояснює волонтер БФ «Хаустов» прибирання салону евакуаційного буса. Вікна, як і задня ляда, відчинені навстіж — транспорт треба провітрити й вимити від наслідків екстремальної евакуації перед наступним рейсом у кілл-зону Донеччини.

У хаосі заїжджих еваків біля транзитного пункту Лозової шумно: дружини викрикують імена чоловіків, аби ті придивилися за сумками, поки їм оформлять документи й виплати. Чоловіки намагаються заспокоїти котів, які нервують у переносках, поки інші вимушені переселенці носять сумки. З багатьох виглядають фотографії чи каструлі - рештки донецького побуту, яке вмістилося у два пакети на людину.

Поміж ними інші люди розгублено пересуваються у халатах чи капцях — у чому були на момент поранення, відповідно — й евакуації. Ранкова заморозь на траві морозить ноги навіть у товстих шкарпетках. Цих людей волонтери ледь не за руки заводять всередину транзитного пункту: там тепло, є «банк одягу» й кухня, де їх можуть нагодувати гарячою їжею.

На їхньому фоні особливо вирізняється висока гарна жінка в рожевому костюмі: вона підфарбовує очі й губи, дивлячись у кишенькове люстерко. Під ногами — картаті сумки: усе, що встигла вивезти зі Слов’янська.

«Ай, які красиві! Молодці», — каже одна з медикинь, коли проходить повз до машини медичної евакуації.

У відповідь жінка посміхається й озирається: невдовзі має приїхати автобус, який відвезе її та інших ВПО в інше місто на евакуаційний поїзд. Той щодня довозить десятки переселенців у центральні та західні регіони України: на сьогодні саме там найбільш активно приймають донеччан, яких росіяни позбавили дому.

«Ще пару днів, і звикну до людського»

66-річний Микола Валерійович на ґанку транзитного пункту неквапливо підносить сірник до затиснутої в зубах сигарети. Його привезли сюди зі Слов’янська ще вчора вранці, і перше, що чоловік зробив після оформлення документів — пішов купувати сигарети. Він жив у мікрорайоні Хімік, який сьогодні відрізаний від цивілізації окупантами, і кожен похід за сигаретами ризикував стати останнім у його житті. Чоловік двічі ховався від FPV під дірявими дахами зупинок, сидів на мокрій землі в очікуванні дійти додому, поки військові намагалися підстрелити ворожого «ждуна» біля його будинку.

«Пару днів тому я на підлозі лежав, не ворушився. Мені на дах сів якийсь дрон, я його чув. А передзвонить немає кому (щоб збили — ред.). Не знав, чи в ДСНС, чи в поліцію треба… І зв’язку не було. Дрон тільки увечері кудись полетів, бо вулиця пуста, там тільки я й жив», — пригадує пенсіонер.

Учора, коли його евакуювали в транзитний пункт, Микола Валерійович вперше за три місяці неспішно затягнувся димом на цьому ж місці. Руки ще досі тремтять чи то через вік, чи то через пережите. Але сьогодні, каже, стало трохи легше.

«Нарешті заснув без 50 грамів. У Слов’янську не міг. Нерви треба було заспокоювати кожного вечора, бо гаплик. А тут тихо, поспав, помився… Погодували, дуже смачно. Ще пару днів, і звикну до такого, людського», — з легкою посмішкою каже чоловік, зустрічаючи очима новий евак з його земляками.

Росіяни полюють на людей, які намагаються втекти від їхнього «звільнення»

Коли на територію транзитного пункту заїжджає евакуаційний бус із діркою у задніх дверях, його вже чекають троє працівників і бригада медиків. Машину на виїзді з Краматорська атакував російський FPV, люди у шоковому стані проїхали понад годину, ридаючи і прощаючись із Донеччиною.

Щойно відкриваються двері машини, чутно як троє краматорців в унісон дякують Богу — за те, що той врятував їхні життя. Троє молодих хлопців, які довезли людей цілими, мовчки посміхаються поруч. Пізніше вони розкажуть, що подумки дякували інструкторам, які вчили їх контраварійному водінню й наданню домедичної допомоги на швидкості 150 км/год.

З обстріляної росіянами евакуаційної машини під дві руки спускають жінку з уламковими ранами на обличчі - 64-річна Валентина з Краматорська. Зеленка, якою замальована майже вся права сторона — наслідки учорашнього прильоту: росіяни артилерією накрили її мікрорайон, коли жінка йшла в магазин. За одягом сховані інші рани: на руці — глибоке поранення від уламка, який дивом не зламав кістку, на плечах і спині — глибокі подряпини. Жінка мала загинути ще вчора, коли «касети» з російського снаряда потрощили її двір. Проте її встигли забрати в лікарню парамедики, а вранці — волонтери. Вона сама зателефонувала їм і попросила вивезти з пекла. Однак і втеча від руського миру ледь не коштувала життя їй, ще двом пасажирам евакуаційного буса й волонтерам.

«Я не знаю, дитино, як пережила це. Їй-богу, не знаю. Якби не ці хлопчики, я б так і лишилася. По дому і ракети прилітали, і дрони. На дорогах сідали, чекали. Так боялася, що вони по мені вдарять, що останні дні я геть не виходила з дому. А коли пішла в магазин, прилетіло. Таке як бахнуло, дуже голосно. І дрібне-дрібне скрізь полетіло. Я живіт закрила руками, а голову тільки прихилила. Трохи металу ще є — медики сказали, що вже тут уламки вийматимуть, бо в Краматорську не можна. Я їх молила мене вивезти кудись. Вранці ці хлопчики забрали», — розповідає пенсіонерка, хитаючи головою в бік трьох високих волонтерів.

Коли бус виїжджав з Краматорська уже з людьми, FPV гнався за ним кілька кілометрів. Не врятували ні наліпки «евакуація» кількома мовами з усіх боків кузова, ні позначки гуманітарного авто, ні гігантська наліпка з перекресленим автоматом, яка за правилами ведення війни робила б бус недоторканним і безпечним для евакуйованих цивільних, яких в той момент рятували. Завдяки вмінню Максима, волонтера-водія буса, вдалося майже втекти від дрона. Той ударив в асфальт, лише трохи не встигши розірватися об задню ляду, але пропалив метал і броню, спалив кілька сумок із речами, у які донеччани вмістили життя.

Машину доведеться відправити на ремонт, але найближчими днями їй доведеться здійснити ще кілька еваків з пекла: «броні» бракує, а людей, яким окупанти не дають шансів вижити, все одно треба рятувати.

Між літніми донеччанами особливо сильно помітно дітей, які вже побачили російське пекло

Всередині транзитного пункту пахне борщем, котлетами й кавою: на кухні щойно приготували обід. Переселенці, які лишилися тут пожити кілька днів, розносять аромати на таці з обідом. У холі ті, хто щойно приїхав, роблять собі чай або каву. Більшість уже зайняли чергу на оформлення документів ВПО, поодинокі люди ще роззираються навколо. Поміж них особливо помітно родини з дітьми: батьки тримають на руках або за долоню і немовлят, і підлітків. Їх теж щойно вивезли з пекла, де вони бачили і людські смерті, і результат «перемелення» будинків ракетами.

Маленький хлопчик близько п’яти років, який приїхав зі Слов’янська, крутить у руках машинку. Він її забрав, бо вона новенька і ще улюблена — тато купив іграшку лише кілька тижнів тому, тому вона досі «в фаворі», посміхається його бабуся Ольга. Їхня родина — вже багаторазові переселенці: спершу їм довелося їхати з Бахмута, тепер — із Черевківки. Життя почало нагадувати пекло ще місяць тому, але остаточне рішення про евакуацію ухвалили зовсім нещодавно — коли три їхні квартири пошматували російські авіабомби. Житла не лишилося, тому тепер їхатимуть на Полтавщину.

«У нас був будинок, квартири, дача… А вивезли тільки пару сумок. Вся техніка, яку купляли роками — під завалами. Ми раді, що й самі виїхали, бо дітям уже було страшно. Вони на вулицю кілька тижнів не виходили, щоб не дай Боже… Дочка ховала їх у коридорі, коли починали обстрілювати. Але там таке літає, ніякі стіни не поможуть», — розповідає жінка.

Двоє дівчаток, на вигляд — першокласниць, пробігають повз із ляльками у пишних сукнях. Мами — обидві з Краматорська — навздогін просять їх не бігти на вулицю й триматися поруч. Зрештою, дівчатка сідають на сходах і голосно обговорюють суперсили ляльок: одна — літає, друга — запалює вогонь. Дві жінки пенсійного віку, виходячи зі спальної зони для маломобільних ВПО, посміхаються. Діти у цьому місці - одна з небагатьох причин і посмішки, і суму: вони не мали пережити того, що застали у кілл-зоні Донеччини.

Місце для тих, хто зважився покинути донецьке чистилище

На сьогодні транзитний пункт, створений саме для евакуйованих донеччан, уже прийняв близько 70 тисяч людей. Щодня сюди приїжджають 150−200 людей, найбільше — пенсіонерів чи маломобільних. Серед них одиниці — самоевакуйовані громадяни, які виїжджають зі Слов’янська чи Краматорська машинами. Основна «хвиля» цієї категорії була влітку, коли дорогами ще можна було умовно безпечно проїхати. Зараз кожна поїздка — заздалегідь усвідомлена втеча від FPV окупантів, які женуться за машинами. Тож і дітей на транзитний пункт привозять небагато. Однак загальний психологічний стан вимушених переселенців значно погіршав.

«Люди приїжджають різні — і з понівеченими руками, і ногами. Хтось під обстріл потрапив, а потім до нас, всі у крові. Інколи й не своїй… Першу добу деякі люди плачуть і кричать, потім трошки заспокоюються», — каже журналістам «Вчасно» Андрій Бакулін, відповідальний за транзитний центр евакуйованих осіб від Лозівської РВА.

За умовами постанови № 841, люди перебувають у транзитному центрі не довше, аніж три доби. Упродовж цього часу їм пропонують варіанти житла у різних регіонах України, можуть перевезти практично в будь-яку область евакуаційним потягом чи автобусом. За понад рік існування транзитного пункту в Лозовій волонтери вивезли понад 3,6 тисячі маломобільних людей та 8,5 тисячі дітей. Упродовж цього часу головне питання так і не вирішилося — куди будуть вивозити тих, кого забрали з зони бойових дій. На волонтерах «традиційно» лишається найважча категорія населення: маломобільні та старенькі, яких розселяти дуже важко, каже Андрій Бакулін.

Зараз евакуйованих із Донеччини практично не розселяють по великих містах чи обласних центрах. Більшість їде у маленькі містечка або села навколо них. У цьому основна проблема: інфраструктура віддалених населених пунктів не розрахована інколи на мінімальні потреби ВПО старшого віку. Попри це, волонтери роблять все, що в їхніх силах: шукають варіанти проживання по волонтерах з усієї України та за її межами, оновлюють «базу» шелтерів і гуртожитків щотижня.

Людей, які задіяні в евакуаціях та заселенні людей, кілька десятків: водії еваків, кухарі, парамедики, які займаються медичною евакуацією, соцпрацівники, які дбають на місці про маломобільних або ж шокованих донеччан. Робота виснажлива, і полегшення найближчим часом не передбачається: умови виїзду з області ускладнюються кожного разу, а за інформацією Вадима Філашкіна, в останніх містах лишаються понад 50 тисяч людей.

«Чи думають люди про нас, коли лишаються там або вертаються під дрони, КАБи?»

Максим, волонтер БФ «Хаустов» та експерт з евакуацій, нарешті закриває усі двері евакуаційного буса, який мив від фізіологічних «наслідків» евакуації кілька годин тому. Вони з напарником повертаються у Слов’янськ: росіяни обстріляли його «касетами», на пункті збору чекають поранені жінки та чоловік. Усі вже погодилися на евакуацію й чекали, коли по них приїдуть, коли потрапили під обстріл рф.

Сідаючи в машину, чоловік додає: ця місія буде морально легшою, бо люди на них чекають. В рази гірше, коли їх доводиться вмовляти, переконувати виїхати, і все одно повертатися без них. Хоча бувають і гірші випадки: коли евакуюють кілька разів одних і тих самих донеччан.

«Ми питали: „Чого ви їдете назад?“ Ми ризикуємо своїм життям, щоб врятувати ваше, а ви повертаєтесь і знецінюєте це. Нас це ображає. А вони кажуть: „Вертались, бо там ми нікому не потрібні, але і тут більше не можемо“. І ми все одно ж поїдемо по них. Але чи думають люди про нас, коли лишаються там до останнього або вертаються під дрони й КАБи?.. Та ні», — з іронічною посмішкою додає Максим, після чого заводить машину, щоб повернутися в донецьке пекло.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

2026 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2026 © ГО "Медіа-Погляд".
Ідентифікатор медіа R40-05538

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev