«Приходять кошенята, а на позиції їдуть леви»: як 93 бригада готує колишніх ув’язнених до штурмів на Донеччині

«Я з перших днів знав, що буду тут служити. Навіть не так — що зроблю усе, щоб сюди потрапити. Бо коли дізнався про відбір у своїй колонії, стало якось легше. Я зрозумів, що можу спокутувати те, що наробив. У мене багато дурниць позаду, але хоча б зараз я нарешті на правильному шляху». Так про свій шлях з-за ґрат в «Алькатрас» розповідає Олег, один з бійців батальйону. За його плечима — кілька сутичок та бійок, розбій, розбиті обличчя неприятелів і спроба спалити авто. Чоловік з легкою посмішкою знизує плечима — каже, що трішки «подурів», але зараз виправився.

«Тут не така атмосфера, щоб щось коїти. У мене за плечима якийсь досвід, у побратимів теж навички… Якось стрьомно тут робити дурню. Інколи пожартувати хочеш, але треба наперед подумати, що й кому сказати. Бо мало хто що вміє чи вже робив», — сміється військовий.

На сьогодні у батальйоні «Алькатрас» — до 500 колишніх в’язнів, які підписали контракт і прийшли стати штурмовиками, одними з найбільш вмотивованих уздовж всієї лінії фронту. Але не всі з них виявляються готовими до того, що їх чекає на полі бою та навіть під час БЗВП.

«Повоював, зійшов з розуму, пішов на ВЛК й у СЗЧ. І наробив дурні». Якою дорогою ув’язнені потрапляють в «Алькатрас»

Стрілецький батальйон «Алькатрас» — один з підрозділів, бійці якого — колишні ув’язнені. Фактично служба в ньому — шанс спокутувати скоєну помилку. Серед них і колишні військовослужбовці, частина яких стала інструкторами для контрактників. Зокрема, Анатолій, командир відділення на псевдо «Кошмар».

«Я раніше воював у 24 бригаді. Поїхав на ВЛК, випив, а мені цього взагалі не можна. Ну й наробив усякого… Потрапив у СІЗО, провів там чотири місяці, ще місяць — у в’язниці, й відразу сюди. У перший же день підписав документи, коли до нас приїхали з 93 бригади. У мене тоді був вибір між ними й Третьою штурмовою. Але думав, що був в окремій механізованій бригаді, є досвід… Обрав 93 ОМБр. Мені ж не принципово, від якої бригади вбивати пі**рів», — розповідає журналістам «Вчасно» свій шлях в «Алькатрас» військовослужбовець.

З армією його взагалі могло нічого не пов’язувати — на момент вторгнення окупантів він уже був батьком чотирьох дітей, тож мобілізація не «світила». Однак каже, що інакше не міг вчинити: ще під час АТО/ООС загинули два його брати. Потім померла мама та сестра, згодом — батько.

«Щоб не йти у „всі тяжкі“, вирішив, що піду служити. І втягнувся. Дев’ять місяців на нулю провів ще коли був у 24 бригаді, попередній. Перший захід був у Залізне під Торецьком, другий теж туди, а далі - Часів Яр. Найдовше пробув на позиції без виходу у 2024 році - три місяці. Отам я зійшов з розуму. Особливо коли втретє мене контузило. Пам’ятаю, по рації це повідомили, а командир сказав: „Дайте йому два пакетики цукру й кип’яток, і все розсмокчеться“. Я тоді зрозумів, що все — треба йти на відпочинок. Тому на ВЛК пішов, звідти — у СЗЧ. Наробив трохи біди на п’яну голову, і так потрапив у тюрму… А звідти — сюди», — каже «Кошмар».

У його руках — рація, яка майже не замовкає, на берці налипло кілька «зайвих» сантиметрів донецького ґрунту, а зимова куртка пропахла запахом вогнища та диму від буржуйки, яку потрібно цілодобово топити. Умови — не спартанські, тим паче після того, як він провів на нулі кілька місяців. Але для багатьох хлопців вони шокуючі. Тим паче — для тих, хто ще не служив.

«Інколи з хлопцями буває тяжко. Я, наприклад, місяць пробув у в’язниці, тому не встиг у ту тюремну „романтику“ влізти. А є хлопці й дівчата, які там пробули значно довше. От з ними тяжко, бо вони „нахапалися“. Хоча мають великі перспективи, їм просто треба більше часу. Інколи доводиться починати з елементарного — прибирання та побуту. Буває, до нас приходять і думають, що насамперед їх вчитимуть стріляти. Ні. Спершу — дисципліна. Стріляти може й дурень. Треба знати, куди й у кого», — пояснює контрактник.

«Хто не боїться — він вже зараз або 200-й, або СЗЧ-шник»

Батальйон «Алькатрас» був створений у липні 2024 року. «Державне» БЗВП підрозділ пропускає - контрактники відразу ж приходять на вишкіл у 93 ОМБр до інструкторів з бойовим досвідом. На базовому вишколі майбутні штурмовики (яких за потреби в інших підрозділах перенавчають на інші спеціалізації) вчаться тактичної медицини, «хованкам» по лісу та тактиці штурмових дій, стрільбі. Але насамперед — вмінню користуватися зброєю та дисципліні. Для цього доводиться прокидатися о п’ятій ранку і бігти кілька кілометрів з новобранцями. Деколи це п’ять «тренувальних» кілометрів, хоча нерідко відбуваються й марш-кидки довжиною у сім кілометрів, з максимальним навантаженням та в амуніції.

Подібні пробіжки — лише частина з того, що за день виконують новобранці. З часом замість 50 відтискань вони робитимуть 300, замість 5−7 кілометрів бігтимуть понад десяток у повному екіпіруванні й по болоту. Скоріш за все, падатимуть, але знову підійматимуться й будуть бігти.

«Війна дуже змінилася. Раніше, наприклад, нашу позицію розбирали по дві-три FPV максимум, і це для нас було забагато. А зараз росіяни за раз атакують 7−10 дронами. Тому ми робимо акцент на фізичній підготовці й витривалості наших хлопців, бо вони тільки на характері й витримуватимуть те, що їх чекає. От сьогодні, до речі, одному з новеньких уже на зарядці стало погано. А я попереджав, що легко не буде, — сміється командир відділення. — Але я ними пишаюся, чесно. Бо до мене приходять кошенятка, а звідси їдуть леви».

Однак Анатолій наголошує: його вимога до хлопців — боятися. Чекати на небезпеку, аналізувати її, думати, що може піти не так. Якщо цього не буде — вони занадто ризикові не лише для себе, а й для тих, кого повинні будуть прикрити.

«Новенькі, які ще не служили, кажуть, що нам легше воювати. Але ні, насправді тяжче. Бо ми знаємо, що буде там, куди ми підемо. Там страшно. Тому я наперед попереджаю: якщо почую від новеньких слова „Я не боюсь“, то каратиму їх. Ті, хто це кажуть — потенційні 200 або СЗЧ. З такими йти в бій не можна. Бо не можна не боятися. Кому не страшно — той довго не протягне», — пояснює командир відділення.

«Спершу — дисципліна, лише потім — зброя». Як добровольців з тюрем вчать воювати з окупантами

До перших (ще навчальних) посадок, дисципліни та усвідомлення серйозності рішення готові не всі бійці, які приходять воювати. Для багатьох бійців «Алькатрасу» дорога в батальйон здається шляхом на волю. Але реальність відрізняється від їх уявленого майбутнього.

«Зараз тут люди, які потрапили через бійки, наркотики (вживання чи розповсюдження). З чимось „тяжким“ не беруть, та й відбір серйозний. Тому сюди потрапляють ті, хто справді хоче служити, воювати (принаймні впевнений, що цього хоче). Є й ті, хто тікає. Вони бачать, що від них чогось хочуть, у нас є вимоги, в них — обов’язки. І це не відпочинок, а постійні тренування. І люди йдуть у СЗЧ», — каже Ігор Токар, командир відділення з позивним «Смерть».

Після втеч їх чекає дві кінцеві точки: або їх повертають у в’язницю, або знову в «Алькатрас». Проте подібні випадки не настільки поширені, наголошують «Кошмар» та «Смерть». Порозуміння досягається розмовами. А подекуди — й навантаженнями, які діють краще за фізичні покарання.

«У нас немає фізичної розправи над хлопцями, прокачка тільки спортом. Щось не так зробив, не почув, проігнорував, знехтував — сотку (віджимань — ред.) від землі. Боєць виховується спортивно. І хоч потім ходить злий, може, навіть ображений — нехай. У мене було п’ятеро хлопців, які вже пішли на свій бойовий вихід. Усі дуже тяжкі. Ти їм щось кажеш — вони через хвилину вже забули й не згадають. Всі казали, що ці хлопці - безнадійні. Але після цього вишколу всі п’ятеро зайшли на позиції, пі**рів убивають, завзяті воїни.

Інший не міг віджиматися, кричав і плакав, щоб його знову посадили в тюрму. А зараз відтискається 200 разів на одній нозі. Четверо моїх «стареньких», які зараз у відділенні, по 300 разів присідають заввиграшки. Хоча коли тільки прийшли — для них 50 присідань було проблемою. Таких прикладів безліч, майже кожен наш боєць. І нічого, все до них доходить, все вдається. Максимум — два тижні, і порозуміння є. Не було жодного бійця, з яким щось не вийшло", — пояснює «Кошмар».

Інструктори ексув’язнених — досвідчені бійці, які теж «схибили» й потрапили за ґрати, уже маючи бойовий досвід. Хоча щоб стати наставником, потрібно не лише мати бойовий досвід, а й мати авторитет серед інших.

«Я воював раніше у 214 окремому штурмовому батальйоні. Просто колись у Костянтинівці була відпустка, під час якої побив одного, спалив дві машини… Власне, так і потрапив у тюрму, а потім сюди. Тепер командир відділення. Хоча для цих хлопців я і мамка, і папка, і психолог. Ким завгодно треба бути, щоб вони тебе поважали й чули. Все, як у тюрмі: має бути дисципліна й повага», — розповідає «Смерть».

Володіння психологією, до речі, буквально необхідне для вишколу бійців. Подекуди хлопців із різних відділень доводиться насильно «здружувати» між собою, аби вони навчалися побратимству.

«У нас тут два відділення — моє та „Смерті“. І все ніяк не вдавалося домогтися бойового злагодження. Коли ми сіли, обговорили, чому так — з’ясувалося, що через суперництво: коли в того відділення щось не вдавалося — мої хлопці раділи, коли в моїх щось було не так — це була причина порадіти тим. Ми їх змішали: частину моїх хлопців перекинули йому, а його — мені у відділення. Тепер ці хлопці - братики, бігають один до одного, дружать. Інколи дуркують, але ж без сміху ми з розуму зійдемо», — пригадує Анатолій.

Взаємний обман ще на «старті»: як «Алькатрас» обдурюють в’язні, і як новобранців «кидає» держава

Ігор Токар на псевдо «Смерть» пояснює, що якраз із чесністю та дисципліною проблеми виникають часто. Подекуди тоді, коли контрактники лише їдуть із в’язниці в «Алькатрас». В цей момент назовні «виповзають» усі їхні проблеми, з чим доводиться розбиратися вже на вишколі.

«На ВЛК у в’язниці вони всі - тигри: „Всіх уб’ю, один залишусь, снідаю десантурою, обідаю морпіхами, а увечері ССО — в одне горло“. А як сюди потрапляють — наче скосило: у всіх спини болять, коліна крутить. Замість бравих вояків інколи заїжджають діди (за станом здоров’я). Починаю їм накидувати інформацію про навчання — у них ще й голова закипає. Але тиждень-другий — і вони вже розуміють, що від них вимагається і чим вони мають володіти. У результаті з них виходять добрі воїни. Якщо зовсім нічого не виходить — вони ж теж тікають у СЗЧ. Бо ми — такий самий підрозділ. як і будь-який інший, а це скрізь трапляється», — пояснює командир відділення.

Одиниці тих, хто йде з «Алькатраса» у СЗЧ, навряд зможуть вдало прижитися в тому самому відділенні. За мірками окремих бійців, це вже зрада, тож подекуди рішення не довіряти цій людині - принципове.

«Якщо він раз втік, то я знаю, що в бою мою спину ніхто не прикриє. Я не піду з таким у бій. Краще сам, покладатимусь лише на себе, ніж мене зрадить свій же», — говорить Олег, контрактник підрозділу.

На жаль, відносно колишніх в’язнів Україна поки що не дає нічого з обіцяного. Раніше, коли створення батальйонів із колишніх ув’язнених лише анонсувалося, їм було обіцяне не лише звільнення від відбування покарання, а й права пересічних мобілізованих. Зокрема, відповідно до закону, адміністративний нагляд щодо них мав припинитися, обмеження знятися. Вони повинні мати такі ж права, як військовослужбовці - на відпустку та вільне переміщення. Бійці йшли на фронт, сподіваючись нарешті побачити родини поза ґратами. Проте й досі вони не мають права піти у відпустку, а кожен похід в магазин без попередження може сприйнятися практично втечею чи СЗЧ.

Усього по всій Україні близько 11 тисяч контрактників пішли у військо з тюрем. Імовірно, охочих більше. Проте, згідно з законом, не можуть бути мобілізовані засуджені за тяжкі злочини: за умисне вбивство, зґвалтування, сексуальне насильство й засуджені за злочини проти основ нацбезпеки. Станом на початок літа серед засуджених, які тоді перебували в ЗСУ, 55% були засуджені за майнові злочини, 11% - за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, 9% - за завдання тілесних ушкоджень, 6% - за вчинення ДТП з постраждалими та ще 6% - за вбивства.

У самому «Алькатрасі» на відновлення справедливості від держави чекають пів тисячі бійців. Лише на Донеччині ці бійці проявили себе одними з найсміливіших та відчайдушних, відбиваючи в окупантів населені пункти Донеччини. Однак на сьогодні вони продовжують вчиняти героїчні вчинки й досі чекають, що держава віддячить їм за вибір.

«Я вірю, що щось нам „обломиться“. Життя показало, що закон порушувати не можна, бо все вернеться. Треба бути людиною, чинити по совісті. Якщо я до цього дійшов, то й там, зверху, до цього дійдуть», — запевняє Ігор, боєць «Алькатрасу».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Подихати повітрям» коштує життя й кінцівок, тому піхота робить усе в норах", — старший сержант 93 ОМБр про «м'ясорубку» біля Костянтинівки