Імам Темур Берідзе: «Я зведу у Сєвєродонецьку нову мечеть, навіть якщо там не буде жодного прихожанина»

У 1998 році Темур вперше приїхав з Грузії до України сам і пробув тут пів року. А вже влітку 2000-го привіз в Україну жінку з двома старшими доньками. Ще одна донечка та син народились вже тут. 22 роки родина прожила в Сєвєродонецьку.

У місті не було мечеті і після неодноразових поїздок на молитву до інших віддалених регіонів Луганщини Темур вирішив докорінно змінювати ситуацію: у 2008 році організував мусульманську спільноту, а за рік потому оформив її юридично. Перші спільні зустрічі відбувались у невеличкому орендованому приміщенні, проте 2014 рік для мусульман, як і для більшості українців, став переламним.

«Здебільшого мусульманські спільноти на Донбасі опинились на окупованих територіях. На Луганщині та Донеччині з сімнадцяти спільнот залишилась лише дві: у Сєвєродонецьку та у Костянтинівці. З того моменту всі розсудливі люди шукали способи виїхати з окупації і, зокрема, до Сєвєродонецька приїхало дуже багато мусульман, — ділиться з „Вчасно“ спогадами Темур. — Також одним з чинників збільшення нашої спільноти став переїзд з Луганська медичного університету: велика кількість студентів, а вони стали нашим „кістяком“, сповідували іслам».

У 2016 році Темуру вдалось придбати власне приміщення для мечеті. Той період, каже чоловік, був вирішальним: потрібно було або ставити крапку у розвитку ісламу не лише на Луганщині, а й на Донбасі в цілому, або докласти зусиль та дати цьому процесу поштовх.

«Потрібно було щось таке, що об'єднало б в собі все, що пов’язано з ісламом. Мені вдалось знайти та об'єднати навколо цієї ідеї однодумців та меценатів, котрі допомогли реалізувати свої думки та прагнення і створити і мечеть і ісламський культурний центр, які за короткий проміжок часу, в тому числі і з початку повномасштабної війни, стали відомими на теренах області та України», — ділиться Темур.

Важливим, на думку Темура, є той факт, що попри кардинальні відмінності у віросповіданні та законах, мусульманська спільнота стала частиною життя Луганщини, а в ісламському культурному центрі місце знаходилось всім — лише б наміри та думки гостей були щирими та чистими.

«З 2014 року стільки, скільки відбулось з нашою спільнотою, не відбувалось ні з якою на теренах України. Такого підйому не було ніде. Зараз, коли всі були змушені роз'їхатись через повномасштабні бойові дії, мені телефонують та кажуть, що, можливо, такого вже не повториться. Наш культурний центр був і будинком відпочинку (там можна було пожити), і місцем для навчання. Там можна було отримати допомогу… Створити це за вісім років — шикарний результат…», — ділиться спогадами Темур.

Ранком 24 лютого 2022-го Темуру зателефонували з обласної адміністрації та сказали сакральне для мільйонів українців: «Починайте евакуацію». Першою була родина. Коли вони були у відносній безпеці чоловік приступив до порятунку земляків, не поділяючи людей за віросповіданням: всім, хто потребував допомоги, Темур намагався допомогти. Окрім одного випадку, який він згадує з болем та тугою.

«Це було, коли росіяни знищили „Льодовий Палац“. У сусідній дев’ятиповерхівці на четвертому поверсі жила жінка поважного віку. Донька її мешкала десь в країні Європи. Не знаю, як вона знайшла мій номер, але дівчина звернулась з проханням допомогти забрати матір: були домовленості про транспорт та водія, а от людей бракувало — старенька була дуже тучною і не могла самотужки ходити. Потрібно було четверо чоловіків, — пригадує Темур. — Чотири дні ми шукали людей, які могли б спустити її вниз, і, на жаль, не знайшли. Згодом зв’язок з донькою було втрачено. За пару тижнів ми списались з нею у Фейсбуці. Та літня жінка померла у власній квартирі від голоду…»

Поетапне руйнування мечеті самими мусульманами та масове вбивство цивільних: хронологія подій

Перший прильот по фасаду мечеті був у квітні. Лицьова частина будівлі дивилась вікнами якраз в напрямку ворога — «кадирівці» підходили до Сєвєродонецька з боку Старої Краснянки. Далі «попрацювали» мародери — ісламський культурний центр обікрали місцеві.

В середині червня ісламський культурний центр та мечеть було зруйновано остаточно. Осередок ісламу знищили «кадирівці» прицільним розстрілом з околиць вже окупованого Рубіжного. На той момент підвал будівлі використовували місцеві мешканці у якості укриття. Там же на подвір'ї люди набирали зі свердловини питну воду. Від «братів"-мусульман по мечеті прилетіли запалювальні снаряди.

«Одномоментно на дворі заживо згоріли сімнадцятеро людей. Просто звичайні цивільні, які добували собі питну воду. Троє загинули в будівлі, куди вони забігли з надією укритись від обстрілу. Ще п’ятеро були в самій будівлі - це мешканці сусідніх будинків. Їх за декілька місяці знайшли російські „мнсники“ під час розбору завалів. Загалом в мечеті загинули 25 цивільних, які попросили мене про прихисток, — ділиться спогадами імам. — Будь-який закон ведення війни — хоч релігійний, хоч „мирський“ забороняє знищувати церкви, храми, мечеті. „Кадирівці“ знищили не лише будівлю. Вони знищили добро, яке звідти йшло».

До цього окупанти вже пошкодили Костянтинівську та Маріупольську мечеті. Наразі вже не існує мечеті в Бахмуті — її будували з нуля.

Мусульмани боронять Україну на фронті. Серед них немає зрадників та колаборантів

Дуже багато мусульман прийняли чітку проукраїнську позицію та боронять країну на фронті.

«Живемо ми зараз по-різному: родини з маленькими дітьми виїхали за кордон. У духовному управлінні УММА залишилось декілька імамів: відроджуємо іслам, допомагаємо нужденним, волонтеримо. Працюють всі наші центри на відносно мирних територіях, — ділиться Темур. — Сьогодні в рядах ЗСУ дуже багато наших. Узбеки, таджики, турки, кіргизи, кримські татари — добровольцями воюють за Україну. Серед мусульман немає колаборантів та зрадників. Декілька людей після повномасштабного вторгнення залишились на окупованій території за родинними обставинами».

Темур займається духовною роботою: він помічник запорізького імама, і вони взаємозаміняють один одного. Капеланство довелось обмежити, в тому числі, і через проблеми зі здоров’ям, а от волонтерство бере на себе левову долю часу.

«Поки є можливість волонтерити — потрібно це робити. Спільно з Сєвєродонецькою районною адміністрацією організували в Чернівцях гуманітарний хаб. Родину я не бачив з березня минулого року», — ділиться з сумом чоловік.

«Поки я живу та дихаю — Сєвєродонецьк мій»

Сєвєродонецьк Темур називає рідним, хоча і не народився в ньому. Проте прожиті в місті 22 роки життя дають йому можливість сказати саме так.

«Своє свідоме життя я прожив там. Як цивільна людина, я формувався на батьківщині, а от духовно відбувся саме в Сєвєродонецьку. Дуже сумую за містом і бачу його уві снах, — ділиться особистим Темур. — Я в усьому порівнюю його: що було краще, чого досягли».

У поверненні до Сєвєродонецька Темур впевнений. І вже зараз має чіткий намір звести там нову мечеть. Навіть якщо будувати її доведеться на порожній землі.

«Я думаю, що змогу знайти всі способи, аби створити ще кращу мечеть. І навіть якщо там не буде жодного прихожанина — їй бути. Так, повернути життя на рівень до повномасштабної війни буде складно, але особисто я братиму активну участь в житті Сєвєродонецька. Поки я живу та дихаю — він мій».

Темур каже — змирився з тим, що сталось, адже, вважає, це все від Бога.