«Від ударів струмом впав і вдавився зубними пломбами»: шокуючий звіт про тортури росіян на окупованих територіях Сходу

Тортури та інше жорстоке поводження

Російські військові та інші «офіційні особи» використовували тортури в місцях несвободи як інструмент для підтримки та зміцнення свого окупаційного режиму. Основними цілями катувань було залякування цивільного населення, включно з затриманими, а також забезпечення більш ефективного контролю над окупованими територіями загалом і за місцями несвободи зокрема. Іншими цілями були отримання інформації та покарання цивільних осіб за їхню проукраїнську патріотичну позицію або за будь-які зв’язки з людьми, які мають таку позицію, особливо з українськими Збройними силами. Тортури та інші види жорстокого поводження швидко стали інструментом вимагання від в’язнів зізнань, залякування та примусу їх підкорятися новоствореній російській адміністрації.

У в’язницях тортури застосовувалися для створення атмосфери страху та покори серед в’язнів. Наприклад, першими катували в’язнів, які відкрито підтримували тюремну субкультуру і, таким чином, вважалися неформальними лідерами в’язнів. В’язнів також піддавали тортурам, іншому жорстокому поводженню і погрозам, аби змусити їх прийняти російське громадянство, взяти участь у фіктивних референдумах і примусити їх працювати на різні військові потреби, такі як копання окопів і будівництво укріплень.

Крім того, катували мирних жителів у так званих «фільтраційних таборах» — неофіційних місцях ув’язнення, які використовуються для «фільтрації» цивільних осіб з метою ідентифікації тих, хто може становити навіть найменшу загрозу для окупаційного режиму. Методи включали як фізичні, так і психологічні тортури.

Серед випадків тортур, зафіксованих на Сході:

Місце: Маріупольське СІЗО, Донецька область

Одним із ув’язнених цього ізолятора був іноземний студент Гусейн Абдуллаєв. Російські військові затримали Гусейна на блокпосту, коли він намагався залишити Маріуполь. Після цього його доставили до СІЗО, де протягом 20 днів щодня катували, добиваючись зізнань у приналежності до десантно-штурмової бригади «Азову».

«Мене відвели в камеру тортур. Це була маленька кімната, там стояв залізний стілець і апарат для катування електричним струмом. Мене посадили і зв’язали руки. Почали розпитувати. По-перше, чинили психологічний тиск, намагаючись змусити мене зізнатися, що я був бійцем батальйону «Азов». Я наполягав, що я студент…

Мені погрожували, що якщо я не захочу говорити добровільно, то мене змусять. Вони прикріпили апарат до моїх великих пальців ніг і почали завдавати болісні удари. Вони хотіли, щоб я зізнався, що був військовим… Кожного дня мене катували. 21 березня був мій день народження, і мене цілий день мучили. Ті тортури припинили лише за 5−6 днів до того, як було досягнуто згоди і мене відпустили.

Мене вже не катували струмом, але продовжували бити… Як правило, били відразу 10−15 чоловік. Але це не найстрашніше, я більше боявся струму. Як правило, катування електричним струмом тривало 20−30 хвилин, а побиття — годину. Тортури повторювали тричі на день. Бувало, що я втрачав свідомість, мене обливали холодною водою, продовжували знущатися… Зі мною в полоні були Сергій Назаров — майор ДСНС Маріуполя, Едік Кростов — співробітник однієї з фабрик, Олексій Лустов — волонтер. Над ними знущалися ще гірше. Особливо над волонтером. Через те, що у хлопця на нозі було татуювання, його били так, що нога сильно розпухла. У нього були проблеми з серцем, почався інфаркт, я намагався йому допомогти, після чого мене били ще сильніше. Як правило, в обличчя не били, але Едіка Кростова це чомусь не стосувалося. Коли ми його побачили, на ньому живого місця не було. А по тілу Сергія Назарова постійно застосовували електрошокери і знімали на відео. Одного разу вони наставили на мене автомат і погрожували. Спочатку приставили до голови, а потім до коліна, погрожуючи, що на все життя залишуся інвалідом. Вони кричали, що мене відразу розстріляють, якщо я не зізнаюся…"

Місце: село Безіменне Новоазовського району, Донецька область

Подія сталася з 1 по 31 березня 2022 року. 53-річний держслужбовець з Маріуполя Вадим потрапив під фільтрацію, коли хотів виїхати з міста. Російські військові забрали його дружину після того, як побачили, що вона вподобала сторінку Збройних сил України у Facebook. Чоловік намагався зупинити росіян, але ті його побили. Його також забрали для подальших тортур. Згадує: «Електрострум використовували. Я мало не помер. Я впав і вдавився своїми зубними пломбами, які вилізли з моїх зубів».

Через жорстокі тортури в якийсь момент його вирвало: «Вони були розлючені. Коли я прийшов до тями, мені сказали все прибрати і продовжували бити струмом».

Місце: Куп’янський райвідділ поліції, Харківська область

Куп’янське відділення поліції також використовувалося російськими військовослужбовцями для катувань місцевого населення. Застосовували тортури струмом і побиття. Вони також принижували затриманих, наприклад, змушуючи їх співати російські пісні. Наведена нижче подія відбулася 7 березня 2022 року та продовжилася пізніше. Дільничний офіцер, який оглядав приміщення Куп’янського відділку поліції після звільнення українськими військовими, описав виявлені у відділку сліди тортур російськими військовослужбовцями:

«Ті протигази, які ми знайшли (у відділку), були закриті, вони були всередині в крові. Це таке (жахливе) знущання. Вони могли перекрити своїм жертвам дихання.

Вадим Куценко служив у Збройних силах України і припинив службу в 2021 році, перед повномасштабним вторгненням. У травні 2022 року його затримали російські військові та утримували у місцевому відділку поліції. Там його протримали 110 днів.

«Мене доставили до Куп’янського райвідділу поліції. Спочатку помістили в камеру № 10. Мене „чудово“ зустріли трубою від опалення. Труба довжиною трохи більше метра. Металопластикова. І офіцерський ремінь з пряжкою. Це був початок. У наступні пару днів вони користувалися струмом. Підключили електроди самі знаєте куди… Один електрод на вусі, другий — „нижче живота“. Відчуття такі — півтори доби нічого не бачив. Інших підвішували в наручниках за спиною. У тій же камері була перекладина… Хлопці (співкамерники) так тремтіли, що знепритомніли. Постійні нецензурні слова. Крики були страшні. Я ніколи не чув таких криків, які чув у перші дні перебування там. Там (охоронці) були луганчани: Женя, Вова і Віталій… Камера № 10 було подвійною. Нас там було дев’ятеро… Приїздили військові лікарі, „відкачували“ тих, хто вже був „на межі“… Були такі випадки, що „годівниці“ (дірка в дверях камери) забували закрити. Добре було видно, що везуть людину. … іноді троє, четверо людей несли (катованих) на простирадлах…»

Інший місцевий житель, який сидів у цьому відділку, згадує:

«Камери були переповнені. Тільки в моїй камері на 4 особи було 19−25 людей… Мене тримали багато днів, до місяця. З 25 осіб [у камері] 5−6 осіб були закуті в кайдани. Їх прикували наручниками стоячи до перекладини і щовечора нас ставили обличчям до стіни, їх били… (Це сталося через те, що) один з них зірвав російський прапор, другий прокричав десь на блокпості: „Слава Україні!“, третій служив в українській армії в минулому… У них так розпухли ноги, що коли через п’ять днів зняли кайдани, вони кілька годин падали і просто не могли ходити. І просто лягли на підлогу. Потім знову наділи наручники, і вони знову стояли кілька днів… Ми їх (закутих в наручники) годували з ложечки. Їсти не давали. Ми ділилися тим, що нам самим дали».

Інший куп’янчанин розповів про своє тривале перебування у відділку:

«Мене забрали на 2,5 місяці і посадили туди, де у нас була поліція. Були камери, 14 камер, як СІЗО, за 2,5 місяці поміняв багато камер. Погрожували розстрілом, вивозили в ліс, стріляли над головою. З мене намагалися вибити якусь інформацію… Щодня були залякування, побиття палицями, електрошокерами, пластиковими трубами. Регулярно, кожен день. Якщо мовчиш, то трохи «отримаєш», а якщо не мовчиш, то тебе можуть бити щогодини, поки не замовкнеш… Змушували вчити гімн Росії. Щовечора наші тюремники ходили по коридору і казали: «Тюрма, на «три», всі співають гімн Росії»… Якщо камера не співала, її відразу відкривали, і всі отримували «повне лікування». «…Українських військових, які воювали у 2015−16 роках, вивели на «двір» (за межами відділку поліції) і протримали там до 10 днів на холоді».

Віталій Чернов також був доставлений російськими військовослужбовцями до цього відділку 2 вересня 2022 року. Його затримали через те, що він був директором школи та відмовився співпрацювати з окупаційною владою.

«(У відділку) забрали шнурки, ключі, гроші і, найстрашніше, окуляри. Мій зір був мінус 10… Мене помістили в так звану «камеру для вправ». Даху не було. Зазвичай арештантів виводили туди на прогулянку. Коли я зайшов, то побачив хлопця, у якого на голові був пакет для сміття, зав’язаний скотчем. Навколо його рота залишилася лише маленька щілина. Коли його запитали: «Чого ти в пакеті? Зніми його!». Він відповів: «Якщо я зніму, мене вб’ють». Одного разу пакет сповз із нього. Охоронець витягнув хлопця з камери, побив дубиною, знову надів мішок на голову і сказав: «Якщо ти його знімеш, я тебе вб’ю по-справжньому!»

Вдень було до 30 градусів тепла, а вночі лише 6. Я був у футболці та джинсах. Вдень було жарко, а вночі дуже холодно. Перший день було нормально, але спати було неможливо, бетонна підлога була холодною. Можна було подрімати, присівши навпочіпки, спершись на стіну і поклавши пластикову пляшку між холодною стіною та спиною. На другу ніч пішов дощ. В частині камери на решітку на стелі накинули пластикову тканину. І ночували ми під тим полотном…

Я казав: «Я нікого не знаю. Як почалася війна, тільки вдома сидів і на своєму городі — більше нікуди не ходив». Треба було хоч щось сказати, бо якщо нічого не скажеш, — на мізинцях були електроди — пускали струм… Як йому щось не подобалося, він одразу мене бив струмом. Я сказав слово «війна» і був покараний (бо), мовляв: «Це не війна, а спецоперація».

Місце: Ізюмський центральний відділ поліції, Харківська область

Ізюмський центральний відділ поліції був ключовим адміністративним підрозділом російських збройних сил під час окупації. Human Rights Watch опитали п’ятьох чоловіків, які розповіли, що їх там утримували та катували.

Усі п’ятеро чоловіків розповіли, що їх майже щодня забирали до підвалу, де допитували та катували. Двоє розповіли, що окупанти змусили одягнути їх протигази на обличчя, коли їхні крики ставали надто гучними. Дослідники знайшли п’ять протигазів у великому приміщенні, яке колись було тиром, у підвалі поліцейської дільниці.

31-річний Тарас, будівельник, розповів, що 19 чи 20 серпня двоє російських військових зупинили його на блокпосту, відвели до будинку та обшукали. Коли там знайшли зібрані ним гільзи, троє солдатів забрали його до відділку.

«Мене завели в один із кабінетів і три години били безперервно, один — металевим прутом, інший — пластиковою трубою, вимагаючи назвати імена мешканців, які були в територіальній обороні. Вони навіть приставили пістолет до моєї голови та погрожували застрелити мене, якщо я не назву».

46-річний Юрій, який працює в енергетичній компанії, сказав, що наприкінці серпня російські війська утримували його в центральному поліцейському відділку тиждень. Він розповів, що під ним у камері сидів український ветеран, а ув’язнені перекидали один одному сигарети з поверху на поверх через вікна камер.

Він розповів, що одного разу чоловік покликав його, попросивши сигарету, і сказав, що це буде його остання, тому що солдати збираються його вбити. Невдовзі Юра почув, як відчинилися двері та пролунав постріл, і він більше не чув голосу цього чоловіка.

Михайла Чендея протримали у відділку 12 днів і катували. Відтак у нього була зламана одна рука:

«Один росіянин тримав (за руку), інший бив палицею, відкритий перелом, у мене рука висіла… Коли заходять у камеру, треба повертатися спиною і стояти обличчям до стіни, поки тобі на голову одягають мішок чи маску, чорт знає що. Тих, хто мене мучив, було п’ятеро, вони балакали чистою російською мовою. Один хотів зламати мені другу руку, а другий йому сказав: „Досить однієї“… Ноги посиніли, опухли. Над моєю головою стріляли зо 20 разів. Встромляли дуло вогнепальної зброї у вухо та рот. Зранку приходили в камери і робили „вправи“: били нас».

Місце: Козача Лопань, Харківська область

Подія сталася 22 березня 2022 року. Віталій, місцевий житель, який до повномасштабного вторгнення служив в українській армії, був затриманий російськими військовими на місцевій залізничній станції. Залізничний вокзал також використовувався для утримання інших місцевих жителів. Віталій згадує:

«Мене привезли на вокзал. Вони витягли мене з машини і приставили до стіни. Поруч зі мною стояв солдат з кийком. Я бачив, як він тремтів від адреналіну. Коли він вдарив мене по шиї, я впав. Тоді до мене з усіх боків почали збігатися люди. Я закрив голову руками. Мене били і казали: «Привіт з Донбасу». Від удару під серцем тріснуло відразу два ребра. Ще кілька — ззаду і праворуч. Мене підняли, дали сигарету і потягли… по сходах на другий поверх. Я не міг ходити сам, тому мене почали водити за руки по кімнатах. … Пам’ятаю, коли мене привели в кімнату, я зробив три-чотири кроки від входу — і вони знову почали бити. Я впав. Вони били мене ногами. Я кричав, що у мене пахова грижа, і якщо будуть продовжувати, я помру на місці. Вони попросили мене показати. Я стягнув штани, білизну і повернувся до них, щоб показати це. Замість цього вони прикріпили до моїх статевих органів щось на кшталт прищіпки, а на стегно поклали шматок товстого важкого дроту… Тоді я зрозумів, що буде далі. Коли ввімкнули електрику, я відчув, ніби гарячий метал або холодний азот ллють через мої геніталії, або і те, і інше…Вони били мене струмом, поки не зайшов один їхній солдат, і сказав: «Ой, подивіться, на ньому все горить, дим йде». Вони засміялися і почали обливати мене водою. Не для того, щоб загасити вогонь, а для того, щоб краще йшла електрика. … Я почав битися головою об підлогу. Хотів розбити голову і померти. Тортури струмом були за межею, я не витримував.

Потім мені під голову підклали якісь ганчірки і сказали, якщо я буду продовжувати, то мене будуть бити струмом, поки серце не зупиниться. Я кричав, задихався, не вистачало повітря".

На тому вокзалі тримали близько 100 людей:

«Там уже була ціла купа ветеранів АТО, забрали всіх за один день, щоб ніхто не встиг втекти і сховатися… Мене спустили в підвал, кинули на пінопласт, я відчув, що там багато людей. … Підвал був маленький. Людей було дуже багато. Хтось мовчав, хтось кричав, хтось плакав, тому що всі були сильно побиті… зі зв’язаними руками я сидів до вечора і чув ці тортури, як людей били струмом, як їх били, як „кореспонденти“ ставили питання… Були люди, які припікали собі ноги кислотою, обмотували плівкою, тому що якби вони (росіяни) побачили татуювання, їм було б набагато гірше.»

Неадекватні умови утримання

Умови в офіційних місцях несвободи на окупованих територіях швидко погіршилися після окупації, коли було припинено регулярне водо-, електро-, та газопостачання. Ланцюги постачання продуктів харчування, ліків та інших предметів першої необхідності були розірвані. Крім того, багато співробітників місць несвободи — іноді до 80% - залишили службу з різних причин, таких як евакуація або небажання співпрацювати з окупаційною владою. Забезпечення гідних умов утримання стало неможливим, оскільки в адміністрацій вичерпалися необхідні людські та матеріальні ресурси.

«Що стосується неофіційних місць несвободи, то вони є незаконними і за визначенням непридатними для утримання людей, оскільки не призначені для цього. Таким неофіційним місцям на неконтрольованих урядом України територіях характерні надзвичайно погані умови утримання, включаючи відсутність їжі та питної води, відсутність туалетів, свіжого повітря, природного та/або штучного освітлення. У багатьох випадках такі умови поєднувалися з фізичним жорстоким поводженням і могли прирівнюватися до тортур», — зазначається в звіті.

Вбивства

Надходили численні повідомлення про вбивства, вчинені російськими військовослужбовцями у неофіційних місцях ув’язнення. Наприклад, у своєму нещодавньому звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини задокументувало 30 випадків страт цивільних осіб під вартою. Цивільних осіб утримували в захоплених російськими військами будинках, підвалах, гаражах, на пошті, агропідприємствах чи інших приміщеннях. Тіла були знайдені в тимчасових місцях ув’язнення, і, у більшості випадків, з руками в наручниках або клейкою стрічкою та такими ушкодженнями, як вогнепальні поранення кінцівок або пахової області, ножові рани та понівечені кінцівки, що свідчить про те, що жертв катували перед вбивством.

«Що стосується офіційних місць ув’язнення, повідомлення про вбивства надходили рідше, ніж про інші види порушень, наприклад тортури. Тим не менш, як повідомляється, російські військовослужбовці вбивали полонених під фальшивим приводом для придушення заворушень, але насправді вбивства нібито були сприянням зусиллям встановити „новий внутрішній порядок“, заснований на страху. Крім того, за повідомленнями, офіційні місця ув’язнення, такі як поліцейські дільниці, також використовувалися для тортур і страти цивільних», — зазначають правозахисники.

Наприклад, за інформацією з відкритих джерел, коли «кадировці» увійшли до СІЗО в Маріуполі, вони закидали коридори колонії димовими шашками. Також почали стріляти в стелю з автоматичної зброї. Ув’язнених змушували сидіти в камерах. Один в’язень на прізвисько «Стас Абхаз» хотів поговорити з солдатами, але, як повідомляється, був застрелений.

Військові удари

За період, охоплений звітом, було зафіксовано багато випадків обстрілів та пошкодження приміщень місць несвободи. Такі інциденти полягали переважно в артилерійських обстрілах колоній, СІЗО та соціальних установ. Обстріли призвели до руйнування цих місць, пошкодження інфраструктури закладу, поранень, а іноді й загибелі персоналу колонії, ув’язнених, персоналу соціальних закладів та їх мешканців.

Повну версію звіту можна прочитати англійською мовою за посиланням.