Віддані життя за правду й незалежність: в Україні вшановують пам’ять загиблих журналістів

Сьогодні, в День пам’яті українських журналістів, ми згадуємо тих, хто віддав своє життя, виконуючи професійні обов’язки. Цей день припадає щороку в третю п’ятницю вересня. Пам’ятна дата встановлена у річницю після жорстокого вбивства українського журналіста, засновника «Української правди» Георгія Ґонґадзе, викраденого і вбитого 16 вересня 2000 року.

Відомо, що від початку незалежності України й до повномасштабного вторгнення росіян, у списку загиблих журналістів налічувалося близько 50 медійників. Такі дані наводить журналістам «Вчасно» перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ.

За її словами, якщо починаючи з 2022 року більшість журналістів гинуть через війну, то до вторгнення медійники віддали своє життя саме через професійну дільність.

«Здебільшого — це журналісти, які проводили розслідування, або викривали якісь зловживання на державному або місцевому рівні. Приклад — Георгій Ґонґадзе. Цей день присвячений до дня його зникнення. Його публікації були одні з найбільш резонансних і на ресурсі „Українська правда“, можна було прочитати те, чого не можна було побачити в жодному іншому українському медіа», — каже Ліна Кущ.

Разом з цим до прикладу вона навела приклад журналістів і на локальному рівні, котрі теж віддали життя за свою діяльність. Один із них — Вадим Комаров із Черкас, який помер у червні 2019 року внаслідок жорстокого побиття, що сталося 4 травня 2019 року.

Він був відомий своїми розслідуваннями корупції, незаконного будівництва та інших резонансних тем, а напад на нього стався через його гострі критичні статті. Справа про його вбивство залишається нерозкритою, а підозрюваних досі не встановлено.

У списках загиблих є і журналіст з Донеччини Ігор Александров, який помер від травм у лікарні після нападу у будівлі телекомпанії «ТОР» міста Слов‘янська, яку очолював. Нападники вбивали його бейсбольними битками, це сталося 7 липня 2001 року.

Перед смертю Ігор провів низку прямих ефірів із колишніми працівниками управління боротьби з організованою злочинністю, які розповіли про замовні вбивства бізнесменів Донецької області й звинувачували правоохоронні органи та владу у зв‘язках із криміналітетом. Журналіст пообіцяв оприлюднити інформацію про замовників та виконавців низки вбивств. Проте наступна програма в ефір не вийшла через загибель Александрова.

Лише через п‘ять років після його смерті апеляційний суд Луганської області виніс вирок членам організованого злочинного угруповання. Виконавці та замовники злочину отримали від 6 до 15 років позбавлення волі.

Одним із найперших, хто загинув під час незалежності України, був журналіст Вадим Бойко. 14 лютого 1992 року тодішній президент Леонід Кравчук заявив, що журналіст нібито загинув від вибуху телевізора у гуртожитку.

Кримінальну справу порушували тричі, але кожного разу закривали, вважаючи це нещасним випадком. Пізніше слідство повідомило, що у квартирі виявили каністру з-під бензину, яка, теоретично могла зіграти роль детонатора і стати причиною пожежі. Однак досі невідомо, нащо Вадиму Бойку був потрібен бензин у квартирі, який він начебто зберігав під телевізором. У прокуратурі вирішили не шукати відповідей на ці питання. Справу закрили «у зв’язку з тим, що не знайдені особи причетні до його смерті».

Перед загибеллю Бойко перевіряв інформацію про торгівлю «наліво» армійським майном і зброєю армійського угруповання, виведеного з НДР на територію України. Він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, і тому навіть носив легкий бронежилет.

«Це були журналісти, які писали незручні речі. Часто вони гинули за дуже неочевидних обставин, або таких, які були інсценовані під самогубство. На жаль, за фактами загибелі журналістів за часи незалежної України мало справ, які належним чином розслідувані, мало випадків, коли винні справді понесли покарання, — зазначає Ліна Кущ. — До прикладу, справи Георгія Ґонгґадзе, Ігоря Александрова. Там безпосередні виконавці названі, постали перед судом. Але ж якщо вбивство журналіста пов’язане з його професійною діяльністю, то за цим стоять ті, хто „надихав“ на це вбивство, хто віддавав накази, хто в першу чергу зацікавлений. Тут у нашій системі, на жаль, великі прогалини, ці люди не постали перед судом, їх навіть не назвали й не визнали причетними».

Повномасштабне вторгнення. Жорстоке вбивство Рощиної сколихнуло всю країну

За понад три роки повномасштабного вторгнення загинуло щонайменше 130 українських та іноземних журналістів. З них 18 медійників втратили життя при виконанні професійних обов’язків, 10 — цивільні жертви, які загинули у власних домівках, під час обстрілу населених пунктів, 102 журналісти — це ті, хто загинув перебуваючи в лавах ЗСУ.

Найрезонанснішим вбивством за минулий рік, яке сколихнуло всю країну стало вбивство журналістки Вікторії Рощиної, яку закатували у російському полоні.

«У 2023 році вона вирушила на окуповані території для підготовки матеріалу, як фрілансерка. А про її смерть стало відомо вже восени 2024 року. Відомо, що тривалий час росіяни не віддавали тіло Вікторії, а коли його повернули, то на жаль, судово-медична експертиза виявила, що журналістка зазнавала катувань. Росіяни намагалися приховати сліди тортур, але те, що вдалося встановити — це жорстоке поводження, яке призвело до загибелі Вікторії», — розповіда Ліна Кущ.

Під час ракетного обстрілу готелю Сапфір у Краматорську 24 серпня 2024 року загинув іноземний журналіст Раян Еванс, він був членом команди агенції Reuters. У той день був поранений український фотожурналіст Іван Любиш-Кірдей.

«На щастя Іван за цей рік став на ноги, він дуже сильна і вольова людина. Повертається до роботи. А ось Раян Еванс став однією із жертв цього обстрілу, — каже Кущ. — На жаль, є журналісти, які загинули, як цивільні жертви. До прикладу, Тетяна Кулик, журналістка Укрінформу, яка загинула разом із чоловіком у лютому 2025-го внаслідок атаки дрона на Крюківщину. Це теж була шокуюча втрата для всіх нас»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Він пішов, але його справа живе»: річниця загибелі журналіста, воїна ЗСУ Олександра Цахніва

Пам’ять про загиблих колег

Питання політики пам’яті про загиблих журналістів нині як ніколи актуальне. Пам’ять про медійників нині підтримує Національна спілка журналістів України, яка має свої організації в кожній області.

«Через це ми можемо тримати зв’язок із родинами кожного журналіста, який загинув за час повномасштабного вторгнення. Найбільша група журналістів, які загинули, — це військовослужбовці, тут наші обласні організації та редакції, де вони працювали, тісно підтримують зв’язок із їх сім'ями, — каже Кущ. — Наприклад у Львівській та в Запорізькій областях вийшли книги про загиблих журналістів, цими днями їх презентували. Якщо говорити про інші області, то десь — це меморіальна пам’ять, наприклад на Івано-Франківщині висаджують дерева на знак загиблих журналістів. Крім того, у нас є база загиблих цивільних журналістів, які мають неповнолітніх дітей. Ми в контакті з різними благодійниками, аби допомагати цим сім'ям».

Як зазначила Лінка Кущ, за поданням Національної спілки журналістів України низка загиблих медійників була відзначена державними нагородами посмертно.

Разом з цим вона повідомила, що цього року НСЖУ проводили благодійні акції на передодні Дня журналіста. Кожен із шести центрів журналістської солідарності проводили їх у своїй формі, але мета одна — допомогти родинам медійників, які загинули, були поранені під час війни, або які опинилися у складних життєвих обставинах.

«Проводили благодійні ярмарки й аукціони на яких продавали різні художні вироби, книги, віртуальні нагороди тощо. Таким чином ми змогли зібрати кошти, щоб допомогти цим родинам», — додає Ліна Кущ.

Окремо вона повідомила, що після початку повномасштабного вторгнення спілка внесла зміни у прескарту, де використовується три мови: українська, російська та англійська.

«Це прескарта, яку можна використовувати за кордоном. Цей стандарт був затверджений давно. Однак після вторгнення ми вирішили зовсім відмовитися від російської на цьому документі. Ми замінили її на французьку — робочу мову Європейської федерації журналістів, розташованої в Брюсселі. Запропонували членам нашої спілки переоформити цю карту за донат до фонду пам’яті загиблих журналістів. Знайшлося чимало медійників, які підтримали цю ініціативу, замінили прескарту і сплатити внесок», — каже Ліна Кущ.

Безпека журналістів й полювання російських дронів

Як зазначає Перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ зараз є достатня кількість захисного спорядження, яке готові надавати медійниками через мережу центрів журналістської солідарності.

«Це бронежилети, каски, тактичні аптечки тощо. Питання в, тому що останнім часом найбільше використовують бронежилети де немає напису „Преса“. Цей напис стає мішенню для росіян і тому журналісти або знімають його, або ховають. Найбільше нині одягають просто чорні бронежилети без такого напису, така сама ситуація із касками, одягають теж чорні. Є випадки коли росіяни цілеспрямовано полюють за журналістами, обстрілюють автівки „Преса“. Тому на прифронтових територіях стало важко працювати через дрони. Місцеві журналісти повідомляють, що дрони — це головна перешкода для діяльності. Саме тому нині ми все менше бачимо репортажів звідти через ці атаки», — пояснює Кущ.

Також вона повідомила, що до спілки загалом вже надійшло понад тисячу запитів на оренду засобів безпеки. Частину обладнання передали в тривале користування, частина видається в оренду.

«Наприклад, надаємо спорядження для іноземних журналістів. Часто це медійники здалеку — Аргентини, Латинської Америки, Бразилії, Чилі, — каже Ліна Кущ. — Є журналісти, які їздять час від часу і беруть це спорядження, а після повернення залишаються у нашому центрі».

Також Ліна Кущ зазначила, що нині для журналістів існує й проходить багато тренінгів, зокрема щодо того, як захищатися від атаки дронів та тренінги з тактичної медицини. Ці навички дають розуміння, як діяти у небезпечній зоні наближеній до лінії фронту, які можуть врятувати життя журналіста.