«Їм не дадуть нещасно вмерти — спасуть примусово»: як покинутих тварин рятують з небезпечних напрямків Донеччини

У будинку, в якому тимчасово розміщуються врятовані тварини, панує гавкіт і відчуття затишку. Саме тут, вперше за багато місяців, чотирилапі нарешті можуть видихнути й відчути, що їх не кинуть. Власне, якщо за порятунок беруться «12 Вартових», у хвостатих немає перспективи померти в стражданнях. Хочуть вони чи ні, але їх змусять зрадіти життю. Навіть ціною нових, щойно придбаних штанів, на яких назавжди закарбувалася дружківська шовковиця й бруд. Бо лазити в «асанах» доводиться кількадесят разів за виїзд, з посмішкою пояснює «Вчасно» співзасновниця фонду й пошуковиця-рятівниця Лала Тарапакіна.

«У Краматорську найпотужніша в Україні волонтерська спільнота по тваринах. Тут кожна людина — то волонтер, навіть у своєму дворику. Просто неможливо бути голодною вівчаркою і ходити нескінченно бідолашною чи померти від голоду», — каже волонтерка.

Однак рятувати тварин у Краматорську — завдання не з легких через окупантів. Останні кілька тижнів на стабілізаційному пункті «вартових» стоїть точка — місце позначене для «відпрацювання» авіацією. До цього будинок окупанти обстріляли ударними дронами.

«Зараз у нас небагато тварин, ми вивезли всіх. Бо минулого разу, після обстрілу 26 червня, коли нас роз***шили вщент, збирали уламки по усьому двору. І тоді подумали, що наступного разу може не бути. А в мене як чуйка була, бо напередодні я вивезла 60 тварин, залишалося на стабі 24. І це якесь диво, що всі лишилися живі. Навіть той пес, який був у найбільш сплющеній клітці. А для нас це дивно — бути вдома у небезпеці. Бо краматорський стаб нам уже як дім. Ми тут частіше, ніж у своїх квартирах чи хатах», — пригадує Лала Тарапакіна.

Розім'яти лапи після тісних завалів — те, чого потребують більшість врятованих собак

Умови, в яких собаки бігають по тимчасовому прихистку, ідеальні: у вільному доступі - люблячі руки з десятка волонтерів, які залюбки чухають всіх за вухом, комфортний диван, їжа та вода без обмежень. Поруч — іграшки, які пережили десятки знедолених хвостиків, і які допомагають пережити моменти забутого дитинства й безтурботності новим.

«На тому стабпункті, куди зараз не можна, у нас був вільний вигул собак. Вони бігали по території, гралися, розважалися. Вся ділянка була загороджена, щоб їм було безпечно. Вольєри, їхня територія, де вони почували себе цілком комфортно. І їм так і було! Поки нас не почали дронами обстрілювати», — розповідає волонтерка.

У сусідній будівлі — коти, які встигли побачити найгірше у своєму житті. Їх уже врятували тисячі, однак на Донеччині з хвостатими — «котострофа», невесело зауважує Лала.

«Ось ця кішка — унікальна. Вона схожа одночасно на Лукашенка, і на Гітлера. Але вона дуже добра. А є мила на вид кішечка, насправді ж породження біса. Вона вчора не давалася рятуватися. Та й завжди всі наші поранення — це коти. Ніколи не собаки. Вони не кусають нас, просто в руки не даються. Коти з Дружківки, наприклад. Там увесь район спалений, і вони бродять. Ну як їх не забрати? Я йшла з наволочкою і пхала всіх у сумку, бо тільки пішки там можна ходити. А вони ще й відбивалися».

В окремому приміщенні нового тимчасового стабпункту — ті хвостаті, для яких будь-які звуки поки що травматичні.

«Єнота ми поселили в окрему кімнату, зробили лежалечко прохолодне. Він боїться всього: стискається, тремтить, якщо торкаєшся його, навіть коли чує шурхіт. Ми його забрали з розбитого будинку на Парковій з Феліксом. Він прекрасний, йому лише треба дати час звикнути до безпеки. А це Мішка, він дружківський. Це пес військових, якого вони хотіли забрати до себе, а потім їх позиції розбили. І тепер це наш пес, дикий абсолютно. І гуляти боїться, і виходити з клітки. З переляку наносить сам собі пошкодження», — каже Лала Тарапакіна.

Через війну таких котів і собак багато. Часто на стаб приїжджають поранені: у когось подерті чи відірвані кінцівки, хтось нажаханий до напівсмерті або через пожежі тіло обпалене до м’яса. Перераховане йде «в додаток» до виснаження, зневоднення та тижнів голодування. При цьому багато собак і котів лишаються чекати на руїнах дому тих, хто їх покинув. Нерідко там і гинуть через повторні обстріли окупантів. Інколи ж — черед страх бути врятованими: тварини бояться, що з ними вчинять ще гірше.

«Коти бійцівські, це просто капець. Я його ловлю, дурника, а він прямо як бультер'єр мені в руку впився. Думав, палець відірве. Коробку в машині розідрав, поки ми їхали — її довелося замотувать скотчем, щоб не вискочив. Але видно, що в нього мало хорошого в житті було», — розповідає волонтер Дмитро, який допомагає рятувати з-під бомбардувань тварин.

Обов’язкове «коло любові», щоб поїхати у нове життя

Лариса та Ліля — краматорчанки, які допомагають «вартовим» дбати про врятованих чотирилапих. На очах обох жінок стоять сльози, коли дивляться на поранену кішку: та пережила контузію, вибух, обпалила шерсть і тіло. Коли повз проходили волонтери, вона не мала сил тікати. Ані від них, ані від наступного вибуху, який би забрав її життя. Тепер кішка чекає на переїзд із Донеччини — ще невідомо куди, проте гарантовано в краще життя.

«Учора простерилізували двох чорненьких котиків і цю трьохцвєточку. Я їх поки зловила — думала, всі руки порвуть. Бо більшість котиків, яких ловимо, дикі або дуже налякані. Мені їх так жаль, бо вони ж просто погибнуть без допомоги», — каже Ліля, притискаючи до себе одне з диких кошенят, яких вдалося відловити й почати обережно приручати.

Маля на руках волонтерки обережно муркотить і час від часу попискує, трохи пручаючись ніжностям. За 10 хвилин Ліля встигає обійняти й поцілувати щонайменше десятьох. «Коло любові» — обов’язкове, хоча не для всіх. Дорослі кішки, які зараз годують кошенят, досі обережно ставляться до людських рухів: бояться. Їм потрібно більше часу. А в кошенят його менше: люди активніше забирають їх у сім'ї до «підліткового» віку. Тож чим раніше маленький кіт звикне до рук — тим більша ймовірність, що його оберуть. Однак проблема Донеччини — роками нестерилізовані тварини, які за період повномасштабного вторгнення розмножувалися промисловими об'ємами. Тому хвостатих переселенців, на жаль, десятки тисяч.

«Ой, ти моя мурка люба. От де їм знайти хазяїв, щоб у хороші руки потрапили, щоб їх отак цілували, любили? Я увесь час плачу, плачу, коли їх увозять. Вони ж думають, що весь час будуть тут. Моя дитиночка», — муркотить до кошенят жінка, притискаючи до себе.

Ще один волонтер — Фелікс — дбає про собак: годує, грається, вигулює по кілька разів щодня, аби ті розминали лапи. У нових умовах, коли колишній стабпункт смертельно загрозливий, це необхідно. Особливо тим собакам, які були вимушені сидіти тижнями чи місяцями на ціпку, відколи про них забули їхні колишні господарі.

«Залишаю людям право лишитися людьми. Вірю в них»

Унікальність «12 Вартових», яка перетворює порятунок тварин на соціальну місію з підтримки донеччан-ВПО — кроки, на які волонтери йдуть, намагаючись прилаштувати хвостатих. Вони не засуджують власників, які покидають приручених тварин, натомість намагаються влаштувати їхнє життя. А разом з переселенцями — і їхніх тварин, яких ті не можуть забрати з собою. Хоча для цього доводиться терпіти гнівні дзвінки о третій ночі з вимогою негайно їх евакуювати й маніпулятивні прохання «прилаштувати песика, бо вмре».

«Минулого місяця 20% тварин їхали у свої родини. Бувають місії - відчай. Бо кожна тварина без зворотної адреси. У нас зараз є заявки на собак, яких треба вивезти в нікуди, а у мене вже немає того „нікуди“. І я їх ніколи не прилаштую, бо це великі звичайні дворові пси. Тому я дуже стараюся давати хоч якусь надію. Не маніпулювати історією, як все погано, все ужасно, що ми умремо, а залишати людям право лишатися людьми. Вірити в них, не хейтити, не засуджувати. Коли хоч трошки зберігаєш віру в людину, вона може дуже сильно здивувати. І в нас таких історій було повно», — каже Лала Тарапакіна.

Серед нещодавніх «неможливих» історій — знайдені для бабусь із прифронтових міст будинки, куди вони змогли евакуюватися разом із тваринами. Співзасновниця фонду розповідає, що це на сьогодні одна з найбільших проблем. Люди, які прихистили десятки колись покинутих тварин, відмовляються евакуюватися з Донеччини, щоб не приректи їх на смерть знову.

«Люди з прифронтових територій, які мають багато тварин і не виїздять, бо не можуть їх покинути, рано чи пізно валяться нам всім на голову зі своїми „заберіть мої 30 собак та 50 котів, яких я годувала“. Окрема категорія — бабусі, які збирають у своїх квартирках 15, 20 чи 30 котів. Хто не загинув від вірусів та хвороб у замкненому просторі, потім приходить до нас (і таких, як ми) у вигляді заявки на евакуацію в нікуди. Є бабусі, які доглядають котів краще за себе, скільки б їх не було, і не погоджуються розлучитися з ними. Тоді знову заявка, але вже вивезти всіх разом з бабусями. У Краматорську залишається все ще дуже багато котів та бабусь. А часу на безпечну евакуацію в них мало», — пояснює жінка.

Допомога волонтерам БО «12 Вартових» необхідна фінансова: щотижня вони евакуюють, лікують та шукають нові родини десяткам врятованих тварин. Крім того, шукають по всій Україні житло переселенцям, які зважуються евакуюватися разом зі своїми улюбленцями.

Тож допомогти волонтерам можна на різні цілі:

Банка на паливо/перетримки: https://send.monobank.ua/jar/98zG2MgWnN або 4874 1000 3041 2152

Оформити щомісячну підписку на МОНОБАЗІ: https://base.monobank.ua/A6vaZKd21hsNqn#subscriptions

PayPal: [email protected]

ПриватБанк: IBAN: UA593052990000026007046234148

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оптоволокно лоскоче ноги, за машинами женуться FPV: життя у Краматорську, який росіяни вбивають авіацією