«З часом до електрошокера звикаєш»: звільнений з полону маріуполець про тортури росіян та голосні й смертельні допити

23-річний «Каспер» з початку вторгнення пройшов кілька кіл пекла. Війну хлопець зустрів у Волновасі з родиною. Уже 25 лютого він повернувся на роботу в Маріуполь — помічником машиніста. А наступного дня став добровольцем разом із сотнями інших, аби відбивати місто від окупантів.

«Вирішили запускати росіян у Маріуполь малими групами. Думали, так усіх переб'ємо. Хто ж знав, що їх буде стільки…»

Перші місяці вторгнення «Каспер» стояв на блокпостах і зустрічав «недругів», був на обороні 61 шпиталю, а крайнім місцем бою для нього став металургійний комбінат ім. Ілліча. Хлопець зізнається: вже там до останніх днів вони з побратимами сподівалися, що до них прийде допомога. І з останніх сил і можливостей навіть продовжували надавати меддопомогу в імпровізованій «операційній».

«Ми в Маріуполі до останнього трималися й сподівалися на підмогу. А коли побачили, що не можемо стримувати росіян — азовці вирішили запускати їх малими групами й потроху вбивати, щоб було легше. Думали, так усіх переб'ємо. Хто ж знав, що їх буде стільки… Коли вони вже нас почали брати в кільце, й ми опинилися чи на „Азовсталі“, чи на заводі Ілліча — дійшло, що сподіватися можна тільки на себе. І вибиратися — теж своїми силами», — пригадує військовий.

З 10 на 11 квітня військовослужбовці, які перебували на металургійному комбінаті імені Ілліча, запланували великий прорив. Розуміючи, що шансів вийти живими мало, була продумана кожна деталь: хто та якими шляхами відходить, який орієнтовний час на «операцію» вони мають. Ймовірно, вилазка вдалася б. Проте, за словами Олексія, її зірвав командир 36 бригади. Він, зібравши свого помічника та фінансиста, вирішив відокремитися й піти у бік Волновахи. Там їх підбили росіяни. У полон вони потрапили живими. Тож невдовзі всі окупантські війська знали маршрут, яким відходитимуть наші військові з комбінату. Шляхів до більш-менш безпечного виходу не лишилося. Лишалося або здатися, аби кинутися на ворога й «протиснути» його.

«Якщо доброволець, а не мобілізований — отримуєш з усієї сили»

Олексій пригадує: коли їхню колону розбивали, а потім захоплювали погано вдягнені бійці - прийшло розуміння, що це вояки «днр». Полонених привезли у складське приміщення, де з імпровізованих меблів були лише піддони. 15 квітня ж усіх посадили в автобуси й повезли в Оленівку. Там відбулася жорстка «прийомка», яку влаштовують українським військовослужбовцям без жалю та «стопу». Близько п’ятьох українських військових після «прийомки» померли, каже воїн.

«Пам'ятаю, ти виходиш з автобуса, і в тебе запитують звання, посаду, тобто абсолютно всі дані як про військового. А попереду стоять хлопці у два ряди. І вже залежно від посади й звання тебе „приймали“ — били ногами, кулаками… У кого звання вище — тому дістається сильніше. Хто мобілізований — отримує менше, ніж добровольці… Хлопців просто забивали до смерті» — пригадує колишній полонений.

Коли від них забирали поранених — сподівалися, що тих швидко повезуть на обмін. Проте доля багатьох досі невідома.

Пізніше полонених перевели в один барак. Там було близько 800 українських військових.

В Оленівці полонені загалом провели 5 днів, і перші три були вимушені пити з калюж — мови про їжу чи воду не було. І лише згодом окупанти почали давати полоненим очищену воду. З їжі - лише варена каша з капустою.

В Оленівці Олексій провів 5 днів, а після «сортування» потрапив у Кашин Тверської області - і там переніс другий етап жорстокої «прийомки».

«У першій кімнаті тебе знімають на відео — запитують твої дані, як потрапив у полон. У другій кімнаті це перепитують, але ти там роздягаєшся, зважуєшся… І потім тебе „приймають“: лякають, б’ють шокером… Ти кричиш, а їм байдуже. На одного — від трьох до шести людей, і ти не можеш зрозуміти, від кого тобі зараз прилітає», — розповідає «Каспер».

Олексій з посмішкою пригадує: у Кашині його та решту полонених змусили роздягнутися, здати всі документи та особисті речі. Все це скидалося в одну купу речей і невідомим чином мало нібито повернутися до військових. Але одяг і взуття полонених настільки вразив якістю росіян, що ті зрештою ходили по колонії… у речах полонених — флісках та берцях.

Полонених увесь час намагалися зламати морально. Щонайменше — аби вони не вирішили вдруге піти воювати. Тож якщо бійці починали битися головою об стіну чи мріяли про гуманну смерть — це вважалося «перемогою» тиранів.

У Тверській області Олексій провів дев’ять місяців. Пригадує, що спершу їх «вводили у тонус», проте з часом ставлення до полонених не погіршувалося, оскільки регулярно відбувалися перевірки «керівництва».

Проте останнє місце, де воїн провів решту полону, було найстрашніше та найжорстокіше — СІЗО у Мордовії. І жахало катами, необмеженими у правах.

«Хлопцю з моєї камери відбили сідницю: вона надулася, загноїлася, з неї випадали мертві волокна. Її довелося відрізати…»

Колонія у Мордовії біля Зубової Поляни — місце, яке лишило у своїх стінах десятки витривалих хлопців, що пройшли не одне СІЗО та не один десяток росіян-наглядачів. І якщо на початку (або ж після періоду «звикання») в інших колоніях людей починали жаліти, то в Мордовії нелюди від самого початку почали вбивати, а не просто бити полонених.

«Одному хлопцю з моєї камери набили сідницю настільки, що вона напухла, загноїлась, і з неї витікала рідина, випадали вже мертві волокна. Медицину не надавали. Тобто лікар приходив, запитував: „Що у тебе болить?“. А в нього ліки з собою від усіх хвороб — шокер. І от він тобі його „дав“, і ти більше не хворієш. Потім цього хлопця забрали, і я дізнавався, що йому відрізали половину сідниці. Він досі в Мордовії», — пригадує «Каспер».

Від усіх хвороб у СІЗО був ще один медикамент — парацетамол: від зламаних ніг, ребер, хворої голови абощо.

Фізично українців росіяни також намагалися зламати — не лише відсутністю медикаментів, а й фантастичними фізичними навантаженнями. Зокрема, за один раз змушували присідати та віджиматись 1000−1500 разів.

«Варіанту „не можу“ не було. Тобі дають шокер — і ти все можеш. Поки не почуєш команду „стоп“ — повинен присідати чи відтискатися. І так за один захід нараховуєш від тисячі разів і більше», — каже «Каспер».

Харчування у колонії інколи було непоганим. Єдине — порції були як «для котиків»: аби полонені не вмерли з голоду. Щоправда, інколи в меню навіть було заплановане «різноманіття»: й оселедець, і м’ясо. От тільки часто вони до ув’язнених не доходили — тому що продукти крали самі ж росіяни, наглядачі. Вони, як потім з’ясувалося, жили дуже бідно, й такі харчі мали лише «завдяки» полоненим.

Допити полонених були дуже гучні, пригадує «Каспер». Коли когось допитували, вибивали зізнання про вбивства цивільних або причетність до азовців — чула вся колонія.

«Коли відбувалася ранкова перевірка — нас інколи виводили на прогулянку. І ми йшли коридором, який був залитий кров’ю… Бо кровотеча їх не зупиняла, тільки якщо втратив свідомість — тебе це могло врятувати до наступного разу, бо вони втрачали інтерес і починалися „займатися“ кимось іншим», — пригадує Олексій.

Самому «Касперу» росіяни багаторазово пропонували отримати російське громадянство та перейти в інше місце, де нібито будуть кращі умови утримання, або ж взагалі звільнитися з СІЗО. Багаторазові пропозиції були «по блату», оскільки він із Донецької області. Тож навіть пропонували стати бійцем їхнього «показового» батальйону ім. Богдана Хмельницького, який складався з колишніх полонених українців. Така назва — тому, що росіяни вважали Хмельницького своїм, зрадником України, каже Олексій.

«Нас попереджали: Мордовія — це останнє місце полону. Після неї - або на обмін, або…»

Багато хлопців у полоні з часом опускали руки. Сподівання на обмін за місяці в Мордовії майже анулювалися. Тому доводилося витягувати їх із депресії власноруч — навіть якщо за це часто прилітало стусанами й шокером від наглядачів.

«Я постійно жартував. Мені було все одно, поб’ють чи ні. Зрештою, думав, хай б’ють. Бо з часом звикаєш до всього: і до шокера, й до дубинок. А коли хтось із хлопців морально „здавався“ — починали жартами його „витягувати“. Обговорювали, який бізнес відкриємо, коли повернемось в Україну. А ще якісь банальні речі, про які ти не задумуєшся ніколи, там дуже рятували, бо за вісім місяців полону теми для розмов закінчуються. А мовчати не можна — зійдеш з розуму», — каже Олексій.

Виживання в умовах постійних катувань навчило хлопців прислухатися. По звуку кроків чи відкриванню замка вони вже розуміли, чого їм очікувати. І того дня, коли їх «вантажили» на обмін, вони почули незвичний для себе звук — кількаразове відкривання блоку з полоненими.

Коли хлопців вивели з камер — усім накинули на голову мішок. Один із полонених тоді крикнув: «Мене на обмін не везіть, залиште тут!». Але росіяни лише посміялися з нього: «Хто тобі сказав, що ти на обмін поїдеш?», пригадує «Каспер». Але найнезвичніше, що тоді відчув воїн — більш-менш бережне ставлення. Полонених не били, і навіть коли Олексій випадково зачепився ліктем об літак — росіянин, який його вів, сказав: «Обережно, ти нам ще цілим потрібний».

Після обміну та повернення на службу «Каспер» і досі морально виснажений. Хоча, каже, засинає міцно та швидко — навчився цього в полоні, знаючи, що має вкрай мало часу до ранку, щоб звідкись знайти сили. Тим паче сон тоді допомагав менше думати про голод і біль. Крім того, доводиться лікувати хвору через побиття спину, варикоз (через постійне тривале стояння на місці) та проблеми з нирками та печінкою.

Олексій зізнається: був упевнений: після більш як року полону думав, що не зможе ніяк активно рухатися чи займатися спортом, а на ноги та біг взагалі не було надій. Проте зауважує: його стан ще відносно хороший — зважаючи на те, що до захоплення в полон він займався спортом і був витривалим. Без тих м’язів, які він мав, перебування у російських СІЗО могло вплинути на нього значно трагічніше.

«Часто сниться війна, полон, друзі… Я досі не можу вписатися в життя, і хоч засинаю швидко — інколи не можу виспатися. Навіть якщо спатиму кілька діб поспіль. У Маріуполі я бігав, воював, а тут відновлююсь уже скільки… Я розумію, що вони (росіяни — ред.) мене морально зламали. Вдруге я навряд витримаю все те, що пережив», — зізнається колишній полонений.